Доступність посилання

ТОП новини

Російські втікачі в Україні – від князя Курбського до екс-депутата Вороненкова


Князь Андрій Курбський (зліва) та Денис Вороненков
Князь Андрій Курбський (зліва) та Денис Вороненков

Наприкінці минулого тижня в Києві застрелили колишнього депутата російської Держдуми Дениса Вороненкова. Він виїхав до України та отримав українське громадянство, де став одним із головних свідків у справі про державну зраду екс-президента Віктора Януковича, виступив із різкою критикою чинної російської влади. Цілком вірогідно, що все це могло стати причиною його загибелі.

Утім, Денис Вороненков – далеко не перший втікач з Росії в Україну. Про відомі історичні постаті, які свого часу втекли з території Росії на територію України, Радіо Свобода розмовляло із українським істориком Віталієм Михайловським та російським істориком Костянтином Єрусалимським.

– Якщо говорити про відомих втікачів, то перший, хто спадає на думку – князь Андрій Курбський. Близький соратник царя Івана Грозного, ставши воєводою на території Прибалтики, коли Москва захопила ті території, він в якийсь момент втік до супротивника – до литовців. Невдовзі він осів на Волині, отримавши там маєтки. Чи можна сказати, що князь Курбський повністю порвав зі своїм московським минулим та інтегрувався у нове суспільство?

Курбський був далеко не першим, хто поїхав із Великого князівства Московського. Наприкінці XIV століття з’являються перші масові згадки про московитів на європейських землях
Костянтин Єрусалимський

Костянтин Єрусалимський: Потрібно почати з того, що Курбський був далеко не першим, хто поїхав із Великого князівства Московського. Наприкінці XIV століття з’являються перші масові згадки про московитів на європейських землях, зокрема і в Польському королівстві. Вже в XV-XVI століттях це стає помітним явищем – йдеться про десятки і сотні людей. Наприкінці XV століття починається період постійних тривалих воєн, і московитів стає дедалі більше. Поняття «москаль» в польській мові використовується вже в XIV столітті, а в 1536 році – вперше фіксується в литовській метриці. Поняття «московити» постійно використовується і в Європі… Джерел поповнення цієї меншості в Європі було багато.

Курбський радше належав до радикального політичного опозиційного кола. Матеріали слідства про його втечу збереглись в архіві. Сьогодні вони перекладені й опубліковані. В матеріалах йдеться, що Курбський був причетний до складної геополітичної і дипломатичної авантюри: з одного боку, він намагався переконати лівонців і рижан здатись та перейти на бік царя. З іншого боку, він, ймовірно, вів складну подвійну гру, якої не витримав. Він зважав і на слідство, яке велося проти нього.

А в чому інша іпостась? Яка політика була щодо Москви?

Костянтин Єрусалимський: А в Москві він відчував нагнітання атмосфери опричнини. Проти його друзів слідство велось вже кілька років, один за одним знищувались прибічники Обраної ради, до якої він себе зараховував.

– Обрана Рада – коло близьких соратників Івана Грозного на початку його правління.

Костянтин Єрусалимський: Коли був знищений один із лідерів цього кола Олексій Адашев, засланий протопіп Благовіщенського собору в Кремлі Сильвестр…

– Курбський зрозумів, що він наступний?

Костянтин Єрусалимський: Не одразу, бо ще кілька років він був на піку кар’єри. Вже в 1564 році для нього стало очевидно, що слідство зайшло надто далеко. І в Першому посланні Курбського царю Івану видно, що обвинувачення, насамперед, йдуть проти нового оточення царя – майбутніх лідерів опричнини, яким Курбський закидав не стільки знищення ідеалів Обраної ради, скільки цькування. Саме цей фактор змусив Курбського наважитись на такий вчинок – разом із дванадцятьма прибічниками втекти до великого князя Сигізмунда. До 1583 року він залишався на території Речі Посполитої на різних землях – і на території Корони Польської, і на території Великого князівства Литовського. В перший рік появи у Великому Князівстві Литовському йому передали Ковель – як староство.

Костянтин Єрусалимський
Костянтин Єрусалимський

Звісно, йому в повній мірі не вдалось прижитись – про це він і сам пише.

– Тож, Курбський залишився суто персонажем російської історії чи в українській історії він теж має своє місце?

Є для Курбського місце і в українській історії. Бо людина такого формату не залишається непоміченою. Навіть тогочасне суспільство із подивом зауважило, що приходить найкращий із ворогів і раптом стає «своїм»
ВІталій Михайловський

Віталій Михайловський: Звичайно, є для Курбського місце і в українській історії. Бо людина такого формату не залишається непоміченою. Навіть тогочасне суспільство із подивом зауважило, що приходить московит і отримує від короля кілька староств. Приходить герой Лівонської війни, який на її першому етапі є переможним полководцем Івана Грозного. Тобто, приходить найкращий із ворогів і раптом стає «своїм».

– Тоді це сприймалось як зрада батьківщини?

Костянтин Єрусалимський: Царя.

Віталій Михайловський: Так, у цьому випадку не батьківщина зраджена, а той, кому присягали.

Курбський приїжджає на Волинь, на той момент – дуже архаїчну. Він намагається стати своїм, і тут треба віддати належне розуму Курбського та його розумінню ситуації. Скільки є шляхів асиміляції, щоб стати своїм? Одруження. Курбський намагається одружитися з місцевою.

– Здається, він і одружився?

Віталій Михайловський: Він одружується не раз.

Костянтин Єрусалимський: Але не одразу.

Віталій Михайловський: Не одразу. Але ж це не простий процес, коли можна прийти і сказати, що я – хлопець, гарний, на виданні – давайте. Ковель – специфічна архаїчна територія Волині, яка є своєрідним анклавом, заповідником у Великому Князівстві Литовському, який тільки після Люблінської унії 1569 року перестає таким бути. Дуже складно на такій території стати своїм.

– Тобто, Курбський до кінця не асимілювався?

Віталій Михайловський: Я думаю, що ні.

– Відоме листування втікача Курбського з Іваном Грозним – вони багато в чому одне одного обвинувачували. Чи була можлива така дискусія безпосередньо в Московському царстві? Чи таке міг би дозволити собі тільки втікач – робити закиди цареві?

Костянтин Єрусалимський: Я ще додам до попередньої нашої дискусії, що Курбський все-таки – це політик і мислитель широкого ренесансного контексту, в якому вирували різноманітні теорії ідентичності. Йому не треба було підлаштовуватись під якусь одну ідентичність.

Віталій Михайловський: Це людина не того формату, яка адаптується.

Костянтин Єрусалимський: В якомусь сенсі треба було і до нього адаптуватись. Він був одним із вельмож – мислив себе як князь. Причому мав на це повне право. Звісно, він був проти московських уявлень про політику. Він був одним із перших, хто в Московській державі порівняв інститут холопства із монгольською залежністю.

– То чи можлива була така полеміка в Москві?

Костянтин Єрусалимський: Полеміка в Москві була в перші роки правління Івана Грозного. Тоді, вперше за часи існування Великого князівства Московського, поширювалися повчальні листи, в яких дуже різко критикувалася політика царя. Царя там зображали як особу, яку потрібно перевиховати. Це були переважно листи духовних осіб – Максима Грека, перероблені листи старця псковського Фелофея, де якраз було викладена доктрина «Москва – третій Рим», вже згаданий Сильвестр… До речі, в цьому колі декілька людей напряму пов’язані з Курбським.

– А цар їм відповідав, як Курбському?

Костянтин Єрусалимський: Нічого не відомо про такі відповіді. Тому до цих листів можна ставитись більше як до повчань, ніж як до дискусії.

Віталій Михайловський: В Речі Посполитій на Сеймі будь-який сенатор міг напряму сказати: «Королю, я вже давно дивлюся, як ти пануєш. Але я не розумію, що ти робиш». Уявіть собі таку дискусію в Московському царстві – це нереально.

– Майже сучасником князя Курбського був ще один втікач – відомий Іван Федоров, друкар, який сам себе називав москвитином. Від чого він втік з Москви?

Віталій Михайловський: Думаю, тут можна говорити про негнучкість Московської держави щодо певних новацій. Я, звісно, спрощую речі, бо ми будемо шукати причини, чому саме Іван Федоров? Але якщо ми подивимось на сучасну Росію – вона так само не є гнучкою щодо новацій, це все історична спадщина. Політологи люблять казати, що політика як авіаносець – важко розвертається, але потім все випалює.

Віталій Михайловський
Віталій Михайловський

Чим пишається українська культура XVI століття? Друкованими роботами московита Івана Федорова! Острозька Біблія, Апостол, Буквар – якраз завдяки його діяльності ми отримали цінні зразки української культури
Віталій Михайловський

Іван Федоров просто був чужою людиною для Московської держави середини XVI століття. Тут випадково він став «своїм». Він знайшов свою нішу і зміг себе прекрасно реалізувати. Бо чим пишається українська культура XVI століття? Друкованими роботами московита Івана Федорова! Острозька Біблія, Апостол, Буквар – якраз завдяки його діяльності ми отримали цінні зразки української культури.

Костянтин Єрусалимський: Все-таки Іван Федоров – це продукт дещо іншої епохи, коли від’їзд із Москви ще був можливим. Він у чомусь більше нагадує загиблого Дениса Вороненкова, ніж Курбський. Адже Іван Федоров може сприйматись радше як репатріант. Що з ним було до того, як він виїхав у 1560-ті роки до Великого князівства Литовського, про це можна дискутувати. Але очевидно, що його зв’язки з Європою були більш тісними. Є навіть припущення, що він навіть вчився в Краківській академії.

Віталій Михайловський: Там в списках його немає.

Костянтин Єрусалимський: Але є ім’я, яке можна інтерпретувати як завгодно.

– Чи асимілювався Іван Федоров на новому місці, чи так і залишився москвитином?

Іван Федоров в еміграції постає одразу в декількох контекстах – і в кожному почувається як риба у воді: він і урядник в Острозького, і міщанин у Львові, і друкар
Костянтин Єрусалимський

Костянтин Єрусалимський: Дивує те, що йому це вдалось простіше. Якщо Курбський поводиться більше як вельможний і самовпевнений політик, який незадоволений тим, що він бачить і може дозволити собі реагувати на події як московит, то Іван Федоров в еміграції постає одразу в декількох контекстах – і в кожному почувається як риба у воді: він і урядник в Острозького, і міщанин у Львові, і друкар.

Віталій Михайловський: Тут відіграє роль специфіка економічної, а не політичної еміграції. Швидше за все, у Федорова був саме економічний чинник для еміграції. Він просто побачив те, що зараз мовою бізнесу називають нішею або вікном можливостей.

Іван Федоров вважав себе вигнанцем совісті – він у післямові до львівського «Апостола» пише, що в Москві його звинувачували в єресі
Костянтин Єрусалимський

Костянтин Єрусалимський: Все ж варто зазначити, що сам Іван Федоров вважав себе вигнанцем совісті – він у післямові до львівського «Апостола» пише, що в Москві його звинувачували в єресі, він намагався кинутись в ноги керівництву, але його не почули і він був змушений виїхати. До речі, це цитата, яка має пряму паралель із творами князя Курбського – між ними стосунки могли бути достатньо тісними.

Віталій Михайловський: Але Федоров все ж не міг собі дозволити манеру поведінки Курбського. Це як сучасні вигнанці з України чи з Росії на Заході: якщо виїжджає звичайний громадянин чи навіть бізнесмен середньої ланки, то він адаптується і приймає правила гри; якщо виїжджає олігарх, він не адаптується.

Костянтин Єрусалимський: Це дивлячись, що ми називаємо адаптацією. Здебільшого адаптація в XVI-XVII столітті приходила не в першому поколінні, а в другому-третьому. В Європі московит, москвитин чи москаль адаптувався доволі швидко. Цей механізм працював безвідмовно. Якщо людина не верталася до Московії, то вона переставала бути московитом і ставала русином.

– Ще одна цікава історична постать – Григорій Отреп’єв, він же цар Дмитро, він же Лжедмитро. Видавши себе за сина Івана Грозного Дмитра – який, за офіційною версією, загинув, – він отримав підтримку від польських магнатів, навербував собі запорізьких козаків, шляхтичів. З цим військом він зумів здобути московський престол. Причому попервах цей Григорій чи Дмитро приїхав до впливового князя Острозького…

Віталій Михайловський: Спочатку він взагалі в Київ приїхав, до Лаври як паломник. Він свої авантюрні плани почав розкривати у Києво-Печерській лаврі, але ігумену чи не вистачило сміливості, чи вистачило розуму просто сказати: «До побачення».

– Але ж і Острозький йому сказав те ж саме.

Віталій Михайловський: Острозький це культурно сказав, на відміну від ігумена, ще й подарував Острозьку Біблію. А далі починається авантюра з Вишневецьким – і цирк, який влаштовує цей авантюрист із покаяннями, і вмираннями, і вигуками: «Я помру, але ви нарешті почуєте правду». Це спрацьовує. Між іншим, Вишневецькі вирізнялися від всієї тогочасної української еліти вірусом авантюризму. Біографія Байди Вишневецького – це просто зразковий приклад авантюрника.

– Так все-таки Вишневецький чи Мнішек став його опорою?

Віталій Михайловський: Вишневецький порадив – і він пішов далі. А Мнішек як сандомирський воєвода, це високий чин і це воєводство впливове, воєвода – не останній сенатор, має доступ до короля. І починається авантюра. Але це – не офіційна діяльність Речі Посполитої, а приватна ініціатива людей, які повірили в цього авантюриста.

Костянтин Єрусалимський: Це, звичайно, була велика удача. На особистості Дмитра-Лжедмитра зійшлось одразу кілька інтересів, які спрацювали. Я хотів би в більш широкому контексті сказати, що все-таки для XVI-XVII століття дуже важливим був оцей ефект політичної еміграції, адже багато з політичних мігрантів претендували на повернення з новою політикою.

  • Зображення 16x9

    Дмитро Шурхало

    Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG