Путінську Росію цікавлять не меморіали радянським воїнам, а вплив на інші держави пострадянського простору. Це зазначив в ефірі Радіо Свобода історик, політолог Олександр Палій. На його погляд, 10 років тому в Таллінні «русский мир» здійснив репетицію того, що потім відбулося в Україні. Адже натхненники так званої «Новоросії» обґрунтовували війну на Донбасі боротьбою з «хунтою», з українськими «фашистами». 27 квітня – десята річниця початку перенесення із центру Таллінна на військовий цвинтар цього міста пам'ятника «Бронзовий солдат». Як вважає Палій, у вшануванні пам'яті полеглих воїнів Другої світової Україна має сповідувати цивілізований, толерантний, християнський підхід. А коли виявляється «печерна радянщина», толерантність має закінчуватися.
– Як Ви оцінюєте події 10-літньої давнини у Талліні? Це справді було «протистояння фашистів і антифашистів», як стверджують деякі російські ЗМІ?
У Таллінні фактично була репетиція того, що відбувалося потім в Україні – коли легітимним державним структурам протистояли вже не просто хуліганські, а терористичні організації
– Це було протистояння підгодованих Росією агентів впливу на території Естонії з, власне, естонською державою. Тоді у Таллінні фактично була репетиція того, що відбувалося потім в Україні – коли легітимним державним структурам протистояли вже не просто хуліганські, а терористичні організації.
– Прихильники так званої «Новоросії» теж борються з «хунтою», з українськими «фашистами»…
– Так, використовують ті ж самі гасла, які дозволяли проводити певну мобілізацію, забезпечували певне інформаційне прикриття і бодай якісь пояснення міжнародній спільноті. Пояснення, звичайно, непереконливе, але тим не менше воно звучало в інформаційному просторі.
– Хоча далеко не завжди у таких ситуаціях, пов’язаних із монументами радянським військовослужбовцям, траплялися сутички. Уряд Узбекистану після розпаду СРСР демонтував пам’ятник радянським солдатам у Ташкенті. Причому монумент не перенесли, а просто розпиляли на шматки. Чимало військових меморіалів всередині Росії занепадають, але на це не звертає уваги ані влада, ані прокремлівські активісти…
Росія не є фанатично відданою меморіалам. Росії потрібен вплив на інші держави
– А їм не потрібні якісь там меморіали – Росія не є фанатично відданою меморіалам. Росії потрібен вплив на інші держави. Зокрема, тоді випробовувався вплив на Естонію. В тому числі вплив через тоді ще новий спосіб – хакерські атаки. Тому була атакована ціла низка сайтів державних установ Естонії. Після цього Естонія взялася дуже серйозно за безпеку в інтернеті. Росія хоче демонструвати любов до Росії передусім за кордоном. Усередині самої Росії інша ситуація – там велетенські території перетворені на смітники, у тому числі меморіали. Вони, як правило, там у занедбаному стані. Про них згадують лише раз на рік – 9 травня. Це (турбота про меморіали радянським воїнам – ред.) є суто прикриттям експансіоністських намірів Росії, її спроб впливу на інші суверенні держави.
– Повертаючись до України… Як історик Ви, наприклад, за перенесення чи, можливо, демонтаж пам’ятника радянському генералові Ватутіну в Маріїнському парку Києва? Декомунізація має стосуватися таких пам’ятників воєначальникам Червоної армії?
Особливо негативного ставлення до України Ватутін не виявляв
– Стосовно Ватутіна, знаєте, були різні радянські воєначальники. Були такі, як Жуков, що був суто українофобом, і солдати (українці, росіяни, будь-хто) панічно боялися потрапити під його командування. Я це дуже добре знаю, бо мені це розповідали живі очевидці. А були й інші радянські воєначальники – наприклад, Конєв, Рокосовський тощо. Про цих генералів, маршалів солдати знали, якщо потрапиш до них – маєш шанс лишитися живим. А у Жукова такої альтернативи майже не лишалося, тобто це була людина – надзвичайно цинічна відносно чужих життів. Особливо українських, але не тільки українських. Треба поділяти цих воєначальників. Стосовно ж Ватутіна, то просто так сталося, що він потрапив під кулю українських повстанців. Але особливо негативного ставлення до України Ватутін не виявляв. Загалом це питання (можливого перенесення пам’ятника в Маріїнському парку Києва – ред.) варто адресувати його родичам, які залишилися. І якийсь пам’ятник зберегти можна, нічого трагічного в цьому немає.
– А якщо це питання перенесення пам’ятника раптом усе-таки постане з боку влади, то якою може бути реакція Росії та проросійських сил?
– А яка у них має бути реакція? Думаю, що після того, що сталося в нас за останні три роки, нам ніяка реакція Росії в цьому питанні вже не виглядатиме легітимною…
– …а орієнтовані проросійські сили всередині України?
– Нам, звичайно, треба звертати увагу на власних громадян, але не на тих, хто орієнтований проросійськи. Той, хто зараз орієнтований проросійськи – після всього, що сталося в Україні, думаю, що таким людям якось має бути незручно жити в Україні. Тому що це просто з їхнього боку підтримка тих людей, які вбили останнім часом десяток тисяч українців. Я думаю, що треба звертати увагу на тих людей, які шанують пам'ять Другої світової війни, але підійти до цього делікатно. Ми розуміємо, що треба дуже чітко пояснити, що є територія, яка впорядковується, і так далі. Естонці теж це намагалися пояснити достатньо лояльно. Не було якогось брутального викидання і так далі. Все це має бути відповідно до християнських принципів. З повагою і до тих людей, які там поховані, і до їхніх, у тому числі, нащадків. Тобто, все це має бути дуже і дуже цивілізовано і толерантно. А що стосується такої «печерної радянщини», то тут толерантність має закінчуватися.
Частина російської громади Таллінна відреагувала 10 років тому на перенесення «Бронзового солдата» заворушеннями. У безладах узяли участь близько двох тисяч осіб, дехто з яких підпалював кіоски, бив скло автівок та вікна прилеглих будинків. Поліція застосувала водомети, сльозогінний газ. У відповідь летіли пляшки і каміння. А у Москві молодики тримали тоді кілька днів в облозі посольство Естонії, сайти естонського уряду зазнали атак хакерів. Тим часом «Бронзового солдата» урочисто відкрили на новому місці в Таллінні, за кілька кілометрів від початкового розташування. Жодних серйозних інцидентів щодо цього монумента за минулі 10 років не було. Уряд Узбекистану після розпаду СРСР демонтував пам’ятник радянським солдатам у Ташкенті, схожі дії вчиняли у деяких інших пострадянських державах, але гучної реакції на це Москви не було, як і на занепад багатьох меморіалів полеглим воїнам Другої світової всередині Росії.
