В останні дні січня 1918 року відбувся історичний бій під Крутами: кілька сотень українців затримали просування кількатисячної армії Муравйова на Київ. Це була стратегічна перемога, яка дозволила укласти Брестський мирний договір, що означав міжнародне визнання української незалежності. Командував боєм – сотник Армії УНР Аверкій Гончаренко. Він одним із перших українізував свій підрозділ і довів, що бійці УНР готові битися за Україну. Під Крутами втратив рідного брата, воював проти СРСР, а залишок життя провів в еміграції у США.
«Вимога Муравйова у формі наказу звучала так: «Пріґатовіться к встрече пабеданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцєроф всьоравно расстрєляю». Я відповів, що до зустрічі все готове», – напише у мемуарах командувач силами УНР у бою під Крутами Аверкій Гончаренко.
Протистояння відбулося на залізничній станції Крути: з одного боку – 3-4 тисячі більшовиків, а з іншого – 500 українців. Гончаренко організував успішну бойову операцію, яка на кілька днів зупинила наступ загонів Муравйова на Київ.
Перший український підрозділ Гончаренка
Аверкій Гончаренко – уродженець села Дащенки Лохвицького повіту Полтавської губернії (нині – Прилуцький район Чернігівської області).
Отримавши на той час хорошу освіту, а відтак – і можливість навчатися в університеті, натомість обрав інший шлях. Вступив до Чугуївського військового училища. І хоч заклад випустив рекордну кількість Георгіївських кавалерів, деякі офіцери царської армії називали його «розсадником «мазепинства».
Саме там сформувалися його погляди. Улюбленим наставником Гончаренка був Олексій Астаф’єв. Вдень він навчав військовій справі, а вечорами читав заборонені книги і розповідав про самостійну Україну. Цікаво, що напередодні бою під Крутами саме він давав останні настанови фронтовому офіцеру Гончаренку.
Під час Першої світової війни Гончаренко командував ротою, потім – батальйоном. Був тяжко поранений і майже рік лікувався у шпиталі. Вже тоді військове керівництво помітило у ньому талант військового наставника, розповів історик Сергій Бутко.
Саме тому до військової справи повернувся вже як лектор київської школи прапорщиків. За першої нагоди Гончаренко українізував навчальний заклад, а згодом домігся перейменування його у військову школу імені Богдана Хмельницького.
«Мене особисто вразив факт, що коли Центральна Рада була ще органом українського національного визвольного руху, вона не мала нічого. І в цей час Гончаренко, будучи якраз в школі прапорщиків, українізує свій курс і починає готувати офіцерів. І коли восени вони випустилися, української армії ще не було. Він ішов на випередження! Тобто це був перший випуск українських офіцерів, яких вчили збройно захищати Україну», – зазначає Сергій Бутко.
Бій під Крутами: блискуча військова операція
Саме бойовий підрозділ Української військової юнацької школи сотника Гончаренка був найбоєздатнішою частиною на Чернігівщині у той час. Напередодні бою із загонами Муравйова до них приєднався ніжинський загін вільного козацтва, а також студенти і гімназисти, які з власної ініціативи прибули на фронт. Серед них був і рідний брат Гончаренка – студент-медик Університету імені святого Володимира.
Загалом Гончаренко міг розраховувати на приблизно 520 вояків, 16 кулеметів і одну гармату. В той час як росіяни переважали майже вдесятеро: маючи близько 4 тисяч особового складу, два бронепотяги, гаубичну батарею і велику кількість кулеметів.
«Основу складали курсанти і офіцери юнацької військової школи. І от артилерії у нього немає, нічого немає. Перед боєм приїжджає його побратим, фронтовий друг Семен Лощенко, до речі, уродженець Луганщини. Він і приштовхав платформу з гарматою. Це був ніби дар Божий. Я хочу наголосити, що це була єдина гармата, 76-міліметрова. Гончаренко її називає трьохдюймовою», – розповідає історик Сергій Бутко.
Гончаренко зумів грамотно організувати оборону: з обох боків станції він розташував курсантів, а наймолодших гімназистів залишив у резерві, в найбільш безпечному місці. Завдяки цьому українці протягом дня відбивали усі атаки противника, а під вечір почали відступ.
«Гончаренко керував усіма військами і всім боєм. Командував, коли стріляти, коли мовчати, коли перекидати резерви. Він координував усі підрозділи. І як талановитий тактик зрозумів, що після величезних втрат противник буде його оточувати. А у нього не було людей, щоб розтягнути фронт, розумієте? Для цього треба відчувати ритм бою! Бо у такі моменти навіть досвід не допомагає. Він вчасно це зрозумів і почав організований відступ. Причому не просто відступ, а вони забрали поранених, тіла вбитих, кого знайшли, і зруйнували півтора кілометра полотна! Не можна всі ці речі робити без чіткого і єдиного керування», – наголошує Бутко.
Під час відступу чота із 27 студентів заблукала і вийшла на позиції противника. Аби помститися за свої значні втрати, більшовики їх спочатку катували, а потім стратили. Серед вбитих був і брат Гончаренка.
Загалом українців під Крутами загинуло, за різними оцінками, від 70 до 100 осіб. Втрати бiльшовицьких вiйськ сягали 300 воякiв.
«Коли кажуть, що чотири дні було виграно, це ж не просто так. Без вдалого командування такого не може бути, адже солдат і будь-який стрілець знаходиться на лише своєму місці. Як правило, бої дуже часто закінчуються плачевно, якщо вбивають командира. Тобто він зіграв колосальну роль – як командир, як тактик він зробив все дуже правильно, маючи обмежені ресурси. Сучасні військові говорили, що просто не знаходять помилок у його командуванні», – каже Бутко.
Бійці на чолі з Гончаренком дісталися Київщини, об’єдналися з військом Симона Петлюри і продовжили захищати Київ.
Життя після Крут. Друга світова війна
Після поразки революції Гончаренко емігрував до тоді ще польського Станіслава (сучасного Івано-Франківська). Працював у сільськогосподарській кооперації, якою керувала українська інтелігенція.
З початком Другої світової війни приєднався до дивізії військ СС «Галичина».
«Він спілкувався і довіряв представникам української інтелігенції, українським патріотам, які міркували так – є два зла: Німеччина – сволота, а Радянський Союз – ще більша сволота. Але з німцями ще, може, якось викрутимося, головне – зробити армію, а там і німцям, і всім іншим покажемо», – пояснює Сергій Бутко.
На той час Гончаренко був уже в доволі поважному як для вояка віці – 53 роки, пояснює історик, тож займався переважно штабною роботою: спочатку – набором добровольців, а потім тим, що добре вмів, – вишколом бійців.
«Він пробув у цій дивізії до весни 1945 року. У квітні-травні почалася катастрофа для нацистської Німеччини. Капітуляція застала Гончаренка в Австрії, і він знову показав себе як талановитий тактик. Він зберіг життя двом тисячам військовослужбовців цієї дивізії. Саме під його керівництвом вони прорвалися, уникаючи оточення радянськими танковими бригадами, до британських військ. І коли вони здалися англійцям, змогли довести, що не є громадянами СРСР і не підлягають видачі Радянському Союзу, оскільки британці в цьому плані були дуже формалістичні», – каже Бутко.
Перевірку дивізії, яка на той час вже називалася українською національною армією, здійснювали слідчі Британії, США і Франції. Жодних свідчень чи документів про воєнні злочини у діях бійців, зокрема Аверкія Гончаренка, не знайшли, розповідає історик. До такого ж висновку дійшли і в Міжнародному військовому трибуналі в Нюрнберзі під час судового процесу над керівниками гітлерівської Німеччини, додає історик.
Родичі – «вороги народу»
Донині на Чернігівщині живуть родичі Аверкія Гончаренка. Ірина Кальченко – двоюрідна правнука легендарного командира. Її дід – молодший брат Гончаренка.
«Дідусь розповідав, що у 1920-х роках Аверкій Матвійович приїздив у село, переважно ночами, аби було безпечніше, частіше восени та взимку. Їхав лісами, і навіть коней там прив’язував. Дід пригадував, що він був одягнений у добротну шерстяну шинель, часто привозив махорку дідам. Збиралися близькі родичі та сусіди. Аверкій Матвійович увесь час говорив про недоцільність більшовицької системи. Дідусь помічав, що кожного разу на зустріч приходило все менше і менше людей, люди боялися», – каже Ірина.
Із родинного маєтку Гончаренків «совєти» зробили сільську лікарню. І лише у 1960-х садиба повернулася у власність родини, розповідає Ірина. Обійстя повністю перебудували, там зараз живуть її батьки. Єдине, що залишилося від маєтку Гончаренків – стара напіввсохла яблуня.
«Мама з татом дуже бережуть її. Мама розказувала, як наприкінці 1980-х років у село приїхали три жінки. Одна – віком за 80 років, її доньці – під 50, а також молода дівчина – за кермом. У двір, де живуть мої батьки, першою зайшла найстарша жінка. Виявилося, що ця бабуся впізнала яблуню у дворі, казала, що все життя пам’ятала, як вона квітла біло-рожевим цвітом. Розповіла, що з цього двору її маленькою винесли на руках. І що вулиця тоді була дуже широкою. Ми з мамою припускаємо, що це була молодша сестра Аверкія Гончаренка. У словах цієї бабусі лунало щось про Кубань, вона з жалістю казала, що, певно, востаннє відвідує Україну. Казала, що їхню родину виселили із села через спротив владі. Мама зізналася цій бабусі, мовляв, я ж вашого роду, я ж Гончаренкова також. Після цієї розмови жінки поїхали і зв’язок з ними обірвався», – розповідає Ірина.
Жінка розповідає, що кілька десятиліть її родина «носила» клеймо «ворогів народу». А ім’я Аверкія Гончаренка її родичі боялися згадувати вголос навіть після його смерті.
«В дитинстві я не один раз чула про якогось загадкового чоловіка, але про нього ніхто нічого не розповідав. Вечорами, за побутовими розмовами, бабуся часто дорікала діду: «Треба помовчувати, он бачиш, один був бойовим, йшов проти влади – і до чого це призвело?». А коли дід щось починав розказувати, бабця перебивала його, аби він не сказав нічого зайвого, щоб не постраждали діти.
Вже пізніше тато мені розповів: був у нас прадід Аверкій Гончаренко, рідня мами, який очолив повстання проти армії Муравйова, його звинувачують у тому, що вивів молодь на повстання, вони загинули, а він залишився живим. Прийшли більшовики – і скільки ми живемо, увесь час нам цим докоряють.
Те, що молодший брат Аверкія Матвійовича загинув під Крутами, ніхто ніколи не згадував. Лише ми, у вузькому родинному колі, завжди про це пам’ятали.
Мого батька свого часу навіть не прийняли у лави комсомолу. Сказали: куди тобі в партію, якщо ти на куркульці жонатий. Дід он виступав проти радянської влади, а тобі комуністом бути?
Іще один момент, який я запам’ятала на все життя: коли навчалася у медучилищі, це було в кінці 1980-х років, приїхала додому і побачила заплакану молодшу сестру. Виявляється, вона пішла до школи у жовто-блакитній стрічці, вчителька зірвала її з волосся і сказала: «Що, прадідівською дорогою йдеш!? Вільної України зараз не вистачає?»
Від Крут до Огайо
Із 1947 року Гончаренко жив в еміграції. Спочатку у Британії, а з 1952-го – у США. Разом із дружиною Зіною та дочкою Вірою він оселився у місті Парма штату Огайо. Там організував фонд допомоги скаліченим побратимам, займався ветеранськими справами.
Онука Аверкія Гончаренка, яка живе у Сполучених Штатах, наразі уникає інтерв’ю. Однак родичі українського командира зі США розповіли Радіо Свобода, що він був «доволі скромним і добрим чоловіком».
«Жив нормальним, щасливим життям. Був сімейним чоловіком, який любив свою родину. Його поважали і любили сім’я та місцева українська громада», – зазначили у коментарі Радіо Свобода.
Помер Аверкій Гончаренко на 90-му році життя. Поховали українця біля церкви Святого Андрія на українському цвинтарі Петра і Павла у Пармі.
Боротьба за пам’ять
Про те, що Аверкій Гончаренко помер, родичі в Україні дізналися випадково.
«Тоді виявилося, що мій батько потайки слухає «Голос Америки». Якраз у період Олімпіади 1980 року він випадково почув, що Гончаренко Аверкій Матвійович помер», – розповідає Ірина.
2019 року легендарному командирові у місті Варва на будівлі районної державної адміністрації відкрили меморіальну дошку. Утім, вже за декілька місяців рішенням районної ради її демонтували.
Ірина Кальченко каже, що, переживши цькування у радянські часи, родичі дуже боляче переживають теперішню ситуацію.
«Від однієї людини я почула, що «нікому твій дід не потрібен». Я з’ясувала, що дошка стоїть у кабінеті за шафою в одного пана з районної адміністрації. Мене це ще більше вразило, аніж те, що мене не признали родичкою героя, адже навіть не запросили на відкриття дошки. Мене підтримав місцевий патріот, і ми разом пішли до того посадовця, щоб забрати її. У мене навіть ніхто документи не запитав. Мама моя поплакала, що дід поклав своє життя і здоров’я – так хотів вільну Україну, що аж в Америці знайшов спокій, а він і зараз нікому не потрібен. Я забрала, і вона вже майже рік зберігається у мене вдома. Спостерігаючи цей безлад, я поки залишила дошку в себе до кращих часів», – каже Ірина.
