Після масового вимушеного переїзду на мирну територію України жителі Донбасу втрачали не лише дім і спокій. Часто сім’ї переїжджали в місця, відомі дорослим – вони мали там друзів чи знайомих. Але дітям доводилося починати все з нуля.
Протягом трьох місяців діти з Донецька, Луганська, Марганця, Краматорська та інших прифронтових міст контактували з кінематографістами, отримували завдання та приїзджали до кіноакадемії у Києві. В результаті вийшла низка соціальних роликів для підтримки друзів, з якими їх розвела або ж, навпаки, звела війна.
П’ять дітей з окупованих частин Донбасу говорять до своїх друзів, що залишилися, про своє життя нині та про ціну, яку вони заплатили за це життя.
- Мілана Лосенко. «Я не розуміла, що відбувається. Для мене це було – нічого. Мама сказала – ми їдемо»
«Зранку ми прокидалися, звучали воєнні сирени – могли годину звучати, могли два. Маму дуже лякало це. Я не розуміла, що відбувається. Для мене це було – нічого. Тоді мама сказала, що ми їдемо. Сказала, що тільки на літо. Я не очікувала, що ми поїдемо на два роки, я не хотіла нікуди їхати».
Мілані – 16 років, на початку військових дій у Краматорську вона разом з мамою переїхала до Севастополя.
«Мама вирішила поїхати в Севастополь. Там пройшла її юність», – продовжує Мілана. «Моє життя було дуже складним на початку, а потім я навчилася не звертати уваги на образи з боку однолітків, стала брати участь в конкурсах. Тоді всі здивувалися, що перші місця може зайняти дівчинка, не корінна жителька, з якогось міста, про яке ніхто не знає».
«В один день мама сказала, треба їхати. І ми приїхали в Краматорськ. Мамин організм не витримав – вона померла».
- Катерина Бєляєва. «Сепаратистська» влада не зможе протистояти такій великій силі, як народ»
«Зараз я спілкуюся з двома своїми однокласниками – це Міша і Юра. Говоримо по скайпу, вони розповідають про свої справи, я – про свої».
Каті 14 років, з Донецька вона переїхала до Марганця.
«Знаю, що там не дуже весело жити: всі напружені, і не можуть сказати своєї думки вільно. Я їм кажу, що це ненормально. Кожна людина має право висловити свою думку – це свобода слова і це права людини... кожної людини, чи то дорослий, чи підліток».
- Діма Васильєв. «Перестаньте стріляти»
«Особливо навіть не вірилося, що колись може статися війна».
Дмитру – 16. У 2014-му він переїхав з Луганська в Закарпаття.
«Мій друг, його звати Денис, ми грали у футбол разом у шкільному дворі. Я дивлюся, він – шульга, і я ж – шульга. Захотілося бути чимось схожим з ним» – сміється.
«Денис і ще кілька друзів бігли в бомбосховище шкільне, на порозі снарядом його вбило».
- Дарина Островерха. «Війна звела»
Шістнадцятирічна Дарина з Сєвєродонецька.
«Мені запропонували зняти ролик «Війна звела»... Тетяна Валентинівна, це – моя вчителька, приїхала з Луганська 3 роки тому. Вона дуже підтримує мене, вона стала дуже близькою і розуміє мене краще, ніж, мабуть, повинні розуміти батьки». У Дарини мокрі очі. Вона казала: «Завжди залишайтеся людьми, вірними своїй Батьківщині».
- Анна Погорєлова. «Кохання через лінію розмежування»
Анна живе у Сєвєродонецьку. По той бік лінії розмежування живе хлопець, у якого вона закохана.
«Я знаю, що він дуже любить Україну. Він каже, що не може вийти на вулицю і сказати «Я люблю свою країну». Я кажу, що можу вийти і прокричати це на всю вулицю. Він: «Тобі пощастило в цьому, ти можеш...» І ці сумні очі – вони іноді пробивають мене до сліз: я розумію, що можу зробити набагато більше, ніж він, і це так образливо і несправедливо. Ми обидва – підлітки, у нас однакові права, однак я маю більше можливостей, аніж він» – ділиться Аня.
«Жити, не дивлячись ні на що, і вірити, що скоро ми зможемо спокійно приїжджати один до одного без переходів чи блок-постів».
Відеоматеріали створені в рамках проекту ГО «Новий Донбас» та ВА «Нова Доба» за фінансової підтримки Європейського союзу.
