Дочка упівців через 70 років змогла прочитати зашифрований акт вінчання своїх батьків

78 років тому була створена Українська повстанська армія, але і досі відкриваються невідомі сторінки з життя повстанців. Служба зовнішньої розвідки України розшифрувала «Акт вінчання» відомих підпільників із Івано-Франківщини – Григорія Вацеби (псевдо «Сулима») і Марії Бабінчук (псевдо «Калина»). Текст передали Національному музеєві-меморіалу «Тюрма на Лонцького», директор якого, власне, звернувся з проханням до розвідників розшифрувати цифровий текст.

«Дня 6.VІІ.1950 року звінчались: Григорій Вацеба, син Василя і Анни, ур 23 1 1917 в Радчі Лисецького району Станіславської области, греко-католик, селянин, вільний і Марія Бабінчук, дочка Степана і Параски, ур 10 4 1924 в Старім Лисці Лисецького району Станіславської области, греко-католичка, медсестра, вільна» – цей текст вдалося розшифрувати Службі зовнішньої розвідки. Цей зашифрований акт вінчання опублікований у багатьох книжках про ОУН і УПА, але відчитали цифровий шифр нещодавно.

«Треба було знайти ключ до розшифрування, який знали ті, хто це шифрував. Фахівець Служби зовнішньої розвідки три години посидів, і йому вдалося. Написав групи цифр, які в акті. Не було зачіпок, повстанці лише розписалися. Цей документ шлюбної культури, як один із небагатьох, унікальний, виготовлений власноруч», – каже Олександр Скрипник, дослідник історії розвідки України, працівник Служби зовнішньої розвідки.

Це лише один документ, який зберігався у закоркованій пляшці, закопаній Григорієм і Марією Вацебами. Там були і два листи батьків до дочки Мотрі, посвідчення про її народження, світлини повстанців. Це, як реліквію, береже родина.

«Я рада, що хтось взявся за справу, і мені це дуже приємно. З великою повагою ставлюсь до тих, хто розшифрував документ. Текст акту вінчання був зашифрований, а посвідчення про моє народження, з якого відомо, хто мої батьки, ні. Це мені незрозуміло, чому так», – каже Ганна Марійчин, дочка Григорія і Марії Вацебів. Вони назвали її Мотрею, а друге ім’я – Ганна.

Вона народилась 28 серпня 1950 року у криївці в лісі, біля полонини «Плоска» (Закарпатська область). У посвідці про народження, яку, як і акт, вочевидь друкувала її мама – Марія Бабінчук, вказано, що батько – надрайонний провідник ОУН, а мама – медсестра і друкарка. Батьки свідомо 1 вересня винесли дитину з криївки, щоб зберегти їй життя. Була спланована спецоперація, щоб немовля потрапило у потрібні руки до Гафії Манівчук у селі Яблуниця Івано-Франківщини.

«Бабця Гафійка боялась, бо чоловік був у підпіллі, тому зробили таку історію: бабця Гафійка мала рідного брата Якова, який жив на початку села Яблуниця. Вона з братом домовилась, що дитину підкинуть під його хату, а вже тоді вона забере. Яків працював на ремонті дороги. Було холодно, і він робітникам запропонував переночувати у нього, бо ті жили у бараку. Спеціально їх покликав. Бабця вночі мене принесла, а це 4 кілометри від її хати, поклала під двері. Яків вже чекав і зробив ґвалт у хаті, щоб робітники вставали, бо щось плаче під дверима. Знайшли дитину. Якова дружина мала народжувати і спершу хотіли вигадати, що нібито вона двійнят народила. Але пологи затримувались. На другий день прийшли з сільської ради провідати, дізнатись, що то за дитина. Яків мене не віддав, пояснив, що жінка хвора і хай буде це маля у них.

Мої батьки залишили наглядати за хатою Гафії двох повстанців, які час від часу приходили з лісу. І Гафія змушена була мене забирати у Якова, нести 4 кілометри до себе, що показати їм. Вона, як і ті хлопці, несла за мене відповідальність. І знову мене повертала до Якова. Коли Якова жінка, Катерина, народила, бабця мене забрала до себе, мовляв, Катерині дуже важко з двома дітьми. І вже відтоді мене виховувала у себе», – розповідає Радіо Свобода Ганна Марійчин.

Батьки залишили листи

Коли Ганні було чотири тижні, до Гафії прийшли Григорій і Марія. Вони на горищі написали листи дочці, які датовані 25 вересня 1950 року. Їх, посвідчення про народження, акт вінчання, свої світлини поклали у пляшку і закопали її у подвір’ї, під тополею. Григорій і Марія попрощались зі своїм малям назавжди.

7 липня 1951 року, коли коли переходили на хуторі Ловаги Рожнятівського району Івано-Франківщини, зупинились на перепочинок, але їх зрадили, про що свідчать архівні документи. П’ятьох повстанців оточили двадцять п’ять солдатів НКВС. Почалась перестрілка. Коли у підпільників закінчувались набої, вони підірвали себе гранатою. Тіла загиблих підпільників тягнули машиною селом, щоб налякати селян. Григорієві було 34 роки, Марії – 27.

«Я любила сидіти і бавитись під тополею. Вочевидь, як потім зрозуміла, там витав дух моїх батьків і мене туди тягнуло. Мені було 6 чи 7 років, сиділа під тополею і побачила двох людей із великими валізками. Підійшли до хати, мене бабця Гафія покликала. Пам’ятаю – заходжу, і всі дуже плачуть. Жінка мене хотіла пригорнути, поцілувати. У хаті було багато печива, цукерок, цього у нас не було. Я побачила якісь папери. Очевидно, це були листи батьків, пляшку, мабуть, Гафійка викопала, щоб їм показати. Це була мами рідна сестра і її чоловік, які повернулись із заслання з Караганди. Вони спершу поїхали не у рідне мамине село Старий Лисець (Тисменицького району Івано-Франківської області – ред.), а приїхали у Яблуницю побачити мене», – розповіла вона.

«Через пару місяців, я вже ходила у школу, приїхали мій дідусь і бабця по материній лінії. Вони теж відбули покарання, заслання і повернулись у своє село. Мабуть, ці документи з пляшки бабця Гафія віддала рідним мами. Мене забрали у Старий Лисець. Хата, в якій мама жила, була знищена. Дідусь був дуже добрий коваль. Залишилась стодола, але була вона велика. Всі там ми і жили – дідусь, бабуся, шість маминих сестер і я. Але я дуже сумувала за другою мамою – бабцею Гафійкою. Мене вона відвідувала, мене тягнуло в Яблуницю, туди мене возили щоліта», – пригадує Ганна Марійчин.

Після закінчення початкової школи у селі Старий Лисець Ганна переїхала у Яблуницю. Там її удочерив син Гафії.

Ганна Марійчин знала, що її батьки загинули. Але на початку 90-х років, коли Україна ставала незалежною, коли про визвольний рух уже почали говорити, вирішила знайти місце вбивства і поховання батьків, кожне слово, написане батьками, вкрила слізьми.

«Якщо нас не стане, дорогенька донечко, в боротьбі за вільну Україну, тоді, якщо житимеш, знай, що Ти щаслива, бо, напевно, будеш вже вільною у вільній державі, до будови якої Твої батьки докладали цеглини», – написала їй мати.

«Останні мої слова до тебе – це заповіт:

Добро нації – найвищий наказ! Для неї маєш віддати свої сили, розум, життя – так, як ми з матір’ю кладемо свої голови на її жертівник», – це слова її батька.

«Для мене це було болюче, плакала, але не до кінця усвідомлювала свою історію, історію батьків. Пізніше пішли діти, сім’я, будови, робота, якщо хтось приходив, то читали і плакали над листами. Але не усвідомлювала все так я дуже і дуже глибоко. Вже у 90-х роках, коли Україна почала підніматися з колін, тоді я найбільше зрозуміла текст цих слів, які з душею написані і вирвані з душі, відкрила для себе цей біль і зрозуміла, що треба щось робити. Почала зустрічатись із повстанцями, репресованими, їздити на мітинги, з родиною говорила про минуле. Я собі поставила за мету – за всяку ціну не потоптати татові слова, що для України віддаси розум, силу, знання. Моїм обов’язком і потребою було знати, де мої батьки загинули, за яких обставин, де поховані», – каже Ганна Марійчин.

Сини і онуки знайшли архіви

Історію своєї родини почали вивчати, шукати документи сини Ганни і внуки. Днями вийшла книжка «Добро нації – найвищий наказ!», історія однієї родини. Туди увійшов «Щоденник Надвірнянського осередку ОУН «Верховина» в зимовий період 1948–1949 рр.». Григорій Вацеба описував кожен день, потім надиктовував дружині. Це історія про будні упівців, чим вони жили і як виходили на завдання, робили ранкову руханку, вивчали історію України.

«Три роки передувала праця над книжкою. Мій прадід – Григорій Вацеба був з багатодітної сім’ї. Його батько був ковалем, в Радчах, селі на Івано-Франківщині. Їх було сім братів. Він був найстарший. Коли померла його мати, то він мусив заробляти, працював у школі, співав у хорі, підтримував українські традиції і звичаї. У 40-х роках пішов у підпілля, займався діяльністю, пов’язаною з УПА, був провідником Наддвірнянщини, потім у Калуському районі.

Із прабабцею Марією познайомився в УПА. У них було повстанське весілля у лісі. Після весілля Марія власноруч на друкарській машинці надрукувала акт вінчання. Там зашифрували, хто був свідками. Мені важлива історія моєї родини. Ми маємо повторення цієї історії, і важливо її не забувати. Історія моєї родини лише підкреслює, чим може все закінчитись, якщо мати справу з Росією, яка окуповує українську територію», – каже 25-річний Андрій Марійчин, правнук Григорія і Марії Вацебів.

Родина дізналась про місце вбивства і поховання Григорія і Марії Вацебів. Там встановила пам’ятні хрести і буває там на роковини загибелі.

«Не опущу Тебе аж до смерти», – написали Григорій і Марія у тексті присяги. Він обіцяв їй вірність і опіку, вона йому – вірність, любов і послух.