Рівно 30 років тому було поставлено крапку в існуванні Радянської імперії. 8 грудня 1991 року керівники України, Білорусі та Росії підписали Біловезьку угоду. Цьому передували інші події, після яких СРСР був приречений: у серпні спроба путчу ГКЧП у Москві, а за тиждень до Біловезької угоди – всеукраїнський референдум. На ньому 90 відсотків проголосували за незалежність України. Однак радянський президент Михайло Горбачов ще плекав надії зберегти очолювану ним державу. Але після Біловезької угоди все було вирішено. Один із її підписантів – перший прем’єр незалежної України Вітольд Фокін в ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода розповів як він разом із Леонідом Кравчуком, Борисом Єльциним і Станіславом Шушкевичем узяв участь у цій історичній події. Зокрема відповів на питання: чому тоді у Біловежжі не було лідера Казахстану Нурсултана Назарбаєва; чи побоювалися підписанти повертатися додому; чи правдиві чутки, що укладали угоду напідпитку; як вирішили спершу повідомити про підписання угоди тодішнього президента США Джорджа Буша-старшого?
– Ювілей – 30-річчя Біловезьких угод. Як ви зараз згадуєте цю подію і свою участь у цій історичній події?
– Дійсно, це так – 30 років тому відбулася подія, яка радикально змінила всю політичну карту не лише Європи, а й світу. Звісно, ця подія виявилася для багатьох несподіванкою. Але для мене це несподіванкою не було. Бо я побачив реальну можливість без боротьби і кровопролиття створити для України умови для перетворення її на суверенну, незалежну, демократичну, соціальну. Адже насправді мова тоді йшла про втілення національної ідеї України. Вона є короткою – українці в усі часи прагнули тільки одного – бути господарями на власній землі.
СРСР і три кавуни
Розвал, як його називають, Радянського Союзу почався задовго до зустрічі лідерів трьох союзних республік у Вискулях (мисливська садиба в центрі Біловезької пущі – ред.) Радянський Союз, задуманий як диктатура пролетаріату, перетворився на диктатуру політичних євнухів. У яких навіть не виникає бажання зробити щось корисне. А якщо б і виникало, вони нічого не змогли б зробити. Тому що у країні (і про це знали всі) правила навіть не партія, а партійна верхівка. Не дуже розумна, дуже в’їдлива…
– Тобто номенклатура (правлячий клас Радянського Союзу)?
Зроблене у Віскулях 7-8 грудня 1991 року було об’єктивною необхідністю
– Так, номенклатура іншими словами. Тому можу стверджувати – зроблене у Віскулях 7–8 грудня 1991 року було об’єктивною необхідністю. Рано чи пізно це мало відбутися. Адже народно-господарчий комплекс СРСР був надзвичайно складним, гіпертрофованим. І ним керували з одного пульта керування. А це все одно, що нести три кавуни одночасно – обов’язково не донесеш.
У ті часи Горбачов (перший і останній президент СРСР – ред.) був страшенно роздратований, розлючений. Все виходило не так, як він хотів. І наприкінці листопада 1991 року–самісінькому початку грудня перших осіб союзних республік, на той час вони всі по суті здобули суверенітет, запросили до Ново-Огарьова (заміська резиденція керівника СРСР, заміський будинок прийомів ЦК КПРС – ред.) на зустріч із Горбачовим.
Ми здивувалися – молодики у штатському сказали нам (керівникам союзних республік – ред.) сісти в один автобус. Ми залишили свої автівки на території Кремля й поїхали до Ново-Огарьова. Коли їхали, в автобусі була гробова тиша. Всі були напружені. Всі очікували чого завгодно. І коли ми під’їхали до масивних воріт (резиденції Ново-Огарьова – ред.), які негайно відчинили, Нурсултан (керівник Казахстану Нурсултан Назарбаєв – ред.) нахилився до мене і каже «Вітольде, ти глянь – як легко відчинилися ці ворота. Чи відчинять так само легко їх на виїзді. Це не звучало тоді як жарт – усього можна було очікувати. Але наші побоювання виявилися марними. Після серйозних розмов і перепалки ми (керівники союзних республік – ред.) не змінили своєї думки. І перед нами на виїзді ворота відчинили.
«А якщо зібратися без Горбачова?»
– Перепалки з Михайло Горбачовим?
– Так. Й Горбачов був не один – його також багато хто підтримував, не хочу називати прізвищ. І ми, коли виїжджали, розмову завів Шушкевич (перший голова Верховної Ради Республіки Білорусь Станіслав Шушкевич – ред.) із Єльциним (перший президент Росії Борис Єльцин – ред.) Шушкевич став запрошувати у Вискулі. Каже: «така зима красива, полювання буде прекрасне».
А під цю розмову в мене промайнула думка «А що якщо зібратися без Горбачова?.. і обговорити ті самі питання». Я висловив свої думки вголос і був почутий.
У мене промайнула думка «А що якщо зібратися без Горбачова?»
– Тобто, Шушкевич запропонував місце зустрічі, а ви, пане Фокін, першим – у присутності Леоніда Кравчука, Єльцина, Назарбаєва, Шушкевича – запропонували провести зустріч без Горбачова?
– Так конкретно я не можу стверджувати. Але приблизно так воно і було. Адже я теж люблю полювання, я теж люблю сніг, я теж люблю ліс. І по суті я вирішив приєднатися до цієї компанії.
Де Назарбаєв?
– Три делегації, шість осіб: Єльцин – Геннадій Бурбуліс (державний секретар і перший заступник голови уряду Росії); Фокін – Кравчук; Шушкевич – В’ячеслав Кебіч (перший прем’єр незалежної Білорусі)…
– Абсолютно.
– А де був Назарбаєв – керівник Казахстану – теж не останньої республіки тоді ще існуючого СРСР?
– Шушкевич запросив Єльцина і нас, українців, як сусідів не для вирішення якихось політичних питань. Тим більше доленосних рішень. Спершу йшлося просто про зустріч. Це вже потім.. Як кажуть «апетит приходить під час їжі». Хтось тоді сказав: «а непогано було б і Казахстан долучити до цієї роботи». І всі сказали: «так, звичайно!» І беручи до уваги те, що в мене були з Нурсултаном Абішевичем більш-менш нормальні, близькі навіть стосунки, мені доручили зателефонувати йому і розповісти, що відбувається.
– Важливий момент: саме ви зателефонували йому, а не наприклад Борис Єльцин?
– Ні, саме я. Шушкевич каже, що ніби як він дзвонив – це теж неправда. Я зателефонував Нурсултану Абішевичу. Сказав, що ми зробили. Він був вражений…
– …Ви з Назарбаєвим спілкувалися вже після, як було підписано?
– «Материалы были подготовлены к подписанию».
У Нурсултана Абішевича трапилося щось там із літаком, на заправку
– Усе-таки до підписання?
– До, звичайно. Тому що я сказав йому: «Якщо бажаєш, ти ж можеш приєднатися до нас через якийсь час. Ми підпишемо зараз, а потім інші республіки (СРСР – ред.) будуть приєднуватися. Він сказав: «Ні! Я хочу, щоб мій підпис був поряд із вами». Далі події розвивалися непередбачувано. Ми довго чекали. У Нурсултана Абішевича трапилося щось там із літаком, на заправку.
«Я єдиним наполягав на збереженні слова «союз»
– Я був єдиним, хто наполягав на збереженні слова «союз» (в абревіатурі СНД. Не «співдружність», а «союз» – ред.) Я вважав, що це – найкраща форма, коли повністю незалежні одна від одної держави…
– …Тобто, конфедерація? Так можна сказати?
– Це була по суті конфедерація. Хоча без органу правління. Тобто це не була б у чистому вигляді конфедерація. Це був би просто «Союз незалежних держав».
«У п’яному угарі»?
– Я потім наполіг на ухваленні заяви глав урядів. Були дуже запеклі суперечки. Треба сказати – абсолютна брехня, що ті, хто зібрався у Вискулях, були «у п’яному угарі»…
– …Ви випереджаєте моє наступне запитання, яке я обов’язково збирався поставити. Ви самі казали: «Зима, прекрасна місцина, полювання…» Дійсно, зі спиртним усе підписувалося тоді? Як стверджують деякі…
– Як довести, що це дурість (фейк про підписання Біловезької угоди нетверезими підписантами – ред.), я не знаю. Це стовідсоткова дурість. Щоб бути точним, я можу сказати, що був єдиний епізод. Коли ми закінчили роботу над першою заявою, Борис Миколайович встав задоволений, потер руки і сказав: «Ну, мужики, ми заслужили по бокалу шампанського випити за це»! Нам принесли, розлили, ми випили по бокалу шампанського. Все!
Один бокал і все!
– Один бокал і все?
– Один бокал і все! Щоправда, після роботи… ви вже сказали «зима, сніг тощо». Прийміть до уваги, що ми були молодими людьми! І що – ми не могли випити по чарці? Звичайно, могли. Але ми всі були в усвідомленні здійснюваного обов’язку. І ніяких надлишковостей не допускали. Тому я можу запропонувати в будь-кого, хто скаже «у п’яному угарі вони підписували», сміливо плюнути в обличчя. Бо це брудна неправда.
Чому першим повідомили Буша?
– Я не був згоден із таким вчинком: вирішили (у Вискулях – ред.) спершу телефонувати Бушу (41-й президент США Джордж Буш-старший, який очолював Сполучені Штати у період, коли розпадався СРСР – ред.), а не Горбачову. Я висловлювався проти, але опинився у меншості.
– Можете зараз сказати, Леонід Кравчук був за спершу дзвінок Бушу?
– Не пам’ятаю.
– Єльцин наполягав – саме дзвонити спершу Бушу?
– Так.
– А все-таки потім зателефонували Горбачову?
– Так. Єльцин подзвонив.
– За вашої приступності – через гучний зв'язок?
– Так.
«Кравчук своїм літаком полетів, я – своїм»
– І якою була реакція Михайла Горбачова, як тільки він почув усе це?
– Вилаявся. І сказав: ви приїжджайте, ми тут розберемося.
У словах і вчинках Горбачова відверто лунала погроза
– І поклав слухавку?
– Так. Ця розмова (з Горбачовим – ред.) дуже зіпсувала настрій усім. У словах і вчинках Горбачова відверто лунала погроза. Тому ми поспішили летіти додому. Я порадив Кравчуку летіти окремими бортами.
– Як окремо американські президент і віцепрезидент наприклад?
– Так. Кравчук своїм літаком полетів, я – своїм літаком. І я сказав начальнику охорони Єльцина… як його? Забув…
– Коржаков? Так? (начальник охорони президента Росії Бориса Єльцина у 1990–1996 роках Олександр Коржаков – ред.)
– Так. Я питаю Коржакова: «Куди ви збираєтесь летіти?» Він відповідає: «Як завжди – в аеропорт «Шереметьєво». Я похитав головою: «Подумайте, подумайте…» Він буквально вдарив себе по лобі. І вже потім я дізнався, що вони прилетіли на військовий аеродром у Підмосков’ї. А у «Шереметьєві» на них чекала рота.
– Від Горбачова, виходить, чекала?
– Ну, не можу я ані довести, ані спростувати цю чутку. Але так мені розповідали.
Фокін – голова уряду оновленого СРСР?
– За наявними даними, якби Союзний договір вдалося все-таки підписати і СРСР продовжив би своє існування у тій чи іншій формі (можливо, як конфедерація чи інакше), то президентом лишався б Горбачов, а прем’єр-міністром у ньому мав би бути пан Назарбаєв, так виходить?
– Не думаю. Я не знаю.
– А вам Горбачов до всіх цих подій грудня 91-го року, можливо влітку цього року або восени, пропонував очолити уряд оновленого Радянського Союзу? Вам – Вітольду Фокіну. Є такі дані. Що скажете?
– Загалом пропозицій переїхати і працювати у Москві в мене було вдосталь. Коли ми з Леонідом Кравчуком зустріли Горбачова з сім’єю в Криму, все було прекрасно. Після того, як була імітація його блокади…
Під час ГКЧП «Горбачов імітував своє ув’язнення»
– Події ГКЧП, серпень 91 року?
– Так, так. Тоді він повернувся з віртуального свого ув’язнення…
– …Ви вважаєте: імітація була? Не було ув’язнення Горбачова?
– Я думаю, що це імітація була.
Я не можу зрозуміти – щоб він дійсно не мав реальної можливості подзвонити
– Ви вважаєте – Михайло Сергійович був у курсі того, що оголосило ГКЧП 19 серпня?
– Він необов’язково повинен був бути в курсі. Я тільки одного не можу зрозуміти – щоб він дійсно не мав реальної можливості кудись подзвонити. Я бував на цій резиденції (Горбачова – ред.). Я знаю – там телефонів де завгодно…
– …У Криму, так?
– Так, у Криму. Так от, у перший же день, коли він звідти повернувся, у неділю, я збирався на рибалку. Спускався до озера і вийшла моя дружина, сказала: «Тебе просить до телефону Горбачов». Я піднявся назад. У нас там крутий підйом – 64 сходинки, я захекався.
Коли я почав говорити, Михайло Сергійович питає: «Чого захекався, злякався?» Я відповідаю: «Та ні, я просто піднявся на велику кручу». І він говорить дослівно: «Вітольде Павловичу, в мене зібралися всі керівники республік, ми ведемо мову про те, хто замінить Павлова? (Валентин Павлов – перший і останній прем'єр-міністр СРСР, ініціатор грошової реформи 1991 року, член ГКЧП, після провалу путчу знятий і заарештований – ред.). Одноголосно всі висловилися на користь вашої кандидатури. Тому сьогодні відпочивайте, а завтра з ранку прилітайте. Де кабінет Павлова ви знаєте – заходьте, починайте працювати». Я відповів йому дослівно так: «Михаил Сергеевич, вы не сможете со мной работать». Він здивувався – «чому»? Я відповів: «Тому що я – не ваш прихильник». Була дуже глибока пауза, після якої він сказав: «Принаймні я у вас не помилився. Ви – чесна людина».
А Назарбаєв – у Горбачова?
– Завершуючи тему Біловезької угоди – основну тему нашої розмови. Саме ви особисто спілкувалися з Нурсултаном Назарбаєвим – як ви зараз розповідаєте. Один йому повідомляли ці подробиці. Було одержано згоду пана Назарбаєва. Але все-таки він не прибув у Біловіжжя. Однак є інформація преси, що вже 9 грудня – вже після підписання Біловезької угоди – Назарбаєв стверджував, що мовляв ця угода виявилася для нього несподіванкою. Як так?
– Олександре, ви мені нагадуєте зараз прискіпливого слідчого. Ви не отримаєте від мене жодних слів або суджень. Я сказав те, що я знаю на сто відсотків.
– Але ви у Біловіжжі – Леонід Кравчук, Борис Єльцин – засмутилися, що Назарбаєв усе-таки не приїде, коли це стало очевидно?
– Я не знаю, напевно. По-перше, будемо говорити так, це був ще не пізній час. Адже оскільки треба чекати Назарбаєва, у нас є вільний час…
– …Ви дійсно його чекали у Біловіжжі?
…так. Ми з Кравчуком вирішили поїхати на полювання. У різні місця поїхали. Снігу намело неймовірно багато – метра півтора, а то й більше. На УАЗику ми проїхали, я побачив кабанчика, підстрелив. Ми їм добре пообідали наступного дня чи напередодні…
– …особисто пан Назарбаєв сказав, що не приїде? Чи його помічники? Як вам стало відомо там – у Біловіжжі, що все-таки не приїде лідер Казахстану?
– Не було такої розмови. Зі мною принаймні не було.
– Стало очевидно, що він не прибуде? Так виходить?
– Просто вже по факту ми вирішили…
– …далі чекати вже було нікуди?
– Там усілякі розмови були. Говорили, що він напевно – у Горбачова.
– Підтвердилося? Ні? Невідомо?
– Підтвердилося.
