ГУЛАГ був опорою СРСР. Українці зруйнували його

«Якби ми посилали в Норильськ цивільних, то спочатку треба було б побудувати для них будинки. А як тут жити цивільним? З в’язнями це просто – все, що вам потрібно, це барак, піч з димарем, і вони виживають. І потім, пізніше, можливо, якесь місце, де вони їстимуть. Коротше, в’язні були, за обставинами того часу, єдино можливими людьми, яких можна було використовувати в таких великих масштабах. Якби ми мали час, то, ймовірно, так би це не робили…» – говорив Олексій Логінов, директор Норильського гірничо-металургійного комбінату в 1954–1957 роках.

Йосип Сталін неодноразово був заарештований і засуджений до заслання, щоправда йому вдавалося тікати, зокрема з Іркутської губернії та Вологодської – району, який пізніше був буквально всіяний таборами. Сибірський досвід переконав більшовиків у необхідності запровадження надзвичайно суворих каральних порядків.

15 квітня 1919 року Всеросійський ЦВК за підписом його голови Михайла Калініна видав декрет «Про табори примусових робіт». Перші такі табори з’явилися в Пертомінську, Холмогорах, Архангельську (Північні табори примусових робіт особливого призначення). Але ці місця було важко охороняти, вони були неперспективними для великої кількості ув’язнених. Тому погляди радянського керівництва були переведені на сусідні Соловецькі острови.

Соловецький табір особливого призначення був організований згідно з постановою РНК СРСР від 13 жовтня 1923 року (протокол №15) на основі Пертомінського табору примусових робіт. Йому було передано майно Спасо-Преображенського ставропігійного чоловічого монастиря, а сам монастир був закритий ще у 1920 році. У той час сюди відправляли відбувати покарання діячів УНР, отаманів петлюрівських повстанських загонів.

Оскільки радянському уряду необхідно було перекласти на когось відповідальність за власні прорахунки в економіці країни наприкінці 1920-х років, розпочали арешти так званих «шкідників» і «саботажників» («Шахтинська справа» 1928 рік).

На початку 1930-х років систему таборів поповнили інтелігенція, розкуркулені селяни. Ув’язнених на підставі постанови ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 року в таборах називали «колосочницями» (селянки, які збирали на полі колоски), «голодними» (ті, хто отримали по 10 років ув’язнення за крадіжку навіть пів кілограма картоплі чи кількох яблук).

У червні 1930 року радянський уряд ухвалив рішення побудувати Біломорсько-Балтійський канал. Будівництво тривало впродовж 1931–1933 років. Згідно з наказом Йосипа Сталіна, канал мав бути побудований протягом короткого терміну і коштувати дешево. Тоді як для порівняння Панамський канал протяжністю 80 кілометрів будували 28 років, Суецький канал протяжністю 160 кілометрів – 10 років, Біломорсько-Балтійський канал мав протяжність 227 кілометрів. Будівництво каналу було доручено ОДПУ, належної техніки виділено не було. 16 листопада 1931 року Соловецький виправно-трудовий табір розформували, а на його базі створили Біломорсько-Балтійський табір із адміністративним центром у Медвеж’єгорську.

1 січня 1932 року його острівний підрозділ, який не мав стосунку до будівництва каналу, був виокремлений у невеликий табірний комплекс під попередньою назвою – Соловецький табір ОДПУ. У листопаді 1933 року він знову увійшов до Белбалтлагу як 8-й спеціальний (штрафний) відділ. Під час будівництва каналу в’язні використовували дерев’яні лопати, ручні пилки, кирки і тачки, замість металу слугувало дерево, пісок, камінь, оскільки нова техніка була надто дорогою для СРСР або недоступною.

Табірна адміністрація застосовувала так звану «котловку» − нерівне харчування: чим менше ув’язнений виробляв, тим менше він отримував їжі. Кожний, хто брав участь у будівництві каналу, позначався буквеною позначкою «з/к», що було скороченням від російського «заключенный каналоармеец». Смертність була надзвичайно висока. Тіла померлих кидали в бетон при заливці шлюзів та причальних стінок. На об’єктах Біломорсько-Балтійського каналу працювали, зокрема, Геннадій Садовський, Степан Рудницький, Лесь Курбас.

20 лютого 1937 року Соловецький відділ Белбалтлагу було передано 10-му (тюремному) відділу ГУДБ НКВС і реорганізовано у Соловецьку тюрму особливого призначення (СТОН) із суворим режимом. У директиві №59190 від 16 серпня 1937 року наркому внутрішніх справ Миколи Єжова йшла мова про те, що потрібно «із 25 серпня розпочати й у двомісячний термін закінчити операцію з репресування найактивніших контрреволюційних елементів з числа утримуваних у тюрмах ГУДБ, засуджених за шпигунську, диверсійну, терористичну, повстанську і бандитську діяльність…».

16 жовтня 1937 року заступник начальника АГУ УНКВД Ленінградської області капітан держбезпеки Михайло Матвєєв отримав за підписом начальника Ленінградського УНКВД комісара держбезпеки І-го рангу Л. Заковського письмову вказівку («предписание») такого змісту: «Предлагается осужденных Особой тройкой УНКВД ЛО согласно прилагаемых к сему копий протоколов Тройки за № 81, 82, 83, 84 и 85 от 9, 10 и 14 октября с. г. – ВСЕГО в количестве 1116 человек, содержащихся в Соловецкой тюрьме ГУГБ НКВД СССР, − РАССТРЕЛЯТЬ. Для этой цели Вам надлежит немедленно выехать в г. Кемь и, связавшись с начальником Соловецкой тюрьмы ГУГБ – ст. майором госбезопасности т. АПЕТЕР, которому одновременно с этим даются указания о выдаче осужденных, − привести приговоры в исполнение согласно данных Вам лично указаний. Исполнение донесите – представив по возвращении акты».

Соловецьких в’язнів етапували морем до Кемі, звідти залізницею до Медвеж’єгорська й розміщували у слідчому ізоляторі Белбалтлагу. З ізолятора зв’язаних і майже цілком роздягнутих в’язнів на автомашинах було доставлено в урочище Сандармох, розташоване за 16 кілометрів від Медвеж’єгорська. Протягом п’яти днів (27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року) Матвєєв особисто (іноді за допомогою помічника коменданта УНКВД Ленінградської області Алафера) розстрілював щодня з револьвера 200-250 осіб згідно з чисельністю засуджених відповідним протоколом трійки (по одному протоколу щодня; основний «український» протокол − №83 убивства 3 листопада 1937 року).

Серед жертв були видатні українці: Аркадій Барбар, Микола Павлушков, Клим Поліщук, Геннадій Садовський, Степан Рудницький, Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Куліш, Марко Вороний, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Антін Крушельницький, Валер’ян Підмогильний, Олександр Бадан-Яворенко, Сергій Грушевський, Володимир Чехівський, Михайло Полоз та інші.

Влітку 1939 року в’язням СТОН скасували тюремний режим і почали розприділяти їх по таборах: Ухтопечорські табори (Воркутинський, Ухто-Іжемський, Північний залізничний, Устьвимський), засновані на базі Ухтпечлагу в 1938 році, Норильлаг та інші. Останній був створений у 1935 році над величезним родовищем нікелю.

«Ми завжди знали про великі поклади в Норильську – але як розробляти їх в Арктиці? Тому всю справу віддали до рук НКВС, Міністерства внутрішніх справ. Хто ще міг це зробити? Ви знаєте, як багато людей було арештовано. А нам там потрібні були десятки тисяч…» − говорив в інтерв’ю Олексій Логінов.

Найсуворішими вважалися Колимські табори. Ще у 1931 році з’явився державний трест з дорожнього і промислового будівництва в районі Верхньої Колими «Дальстрой». Його об’єктам надавав робочу силу Севвостлаг, створений на підставі наказу ОДПУ №287/с від 1 квітня 1932 року. За кількістю в’язнів він був одним із найбільших табірних комплексів СРСР. Начальник «Дальстрою» І. Нікішов говорив: «Вистелю забій трупами, але план із намиву золота виконаю».

Окрему категорію в’язнів ГУЛАГу становили діти. Указ ЦВК і РНК СРСР від 7 квітня 1935 року дозволив судити дітей із 12-річного віку «із застосуванням всіх мір покарань» (в тому числі і розстрілу).

Існувало два основних види утримування дітей: окремі дитячі колонії (до 15 років) та змішанні лагпункти (з інвалідами і жінками) – для старших. В структурі Управління Соловецькими таборами з 1928 року існувала внутрішня табірна дитяча трудова колонія, створена за ініціативою О. Колосова.

12 липня 1941 року Верховна Рада СРСР зобов’язала ГУЛАГ звільнити певні категорії в’язнів і відправляти їх до Червоної армії, а саме «засуджених за прогули, за звичайні й незначні адміністративні правопорушення». Кримінальних рецидивістів і політичних в’язнів це не стосувалося. Проте, коли становище на фронті у 1942 році стало критичним, контингент в’язнів, залучених до лав армії, розширився. У роки Другої світової війни у таборах було встановлено довший робочий день. Відчувався значний брак харчів.

Як спеціальна міра покарання були запроваджені каторжні роботи указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 року «Про міри покарання для німецько-фашистських злочинців, винних у вбивствах і катуваннях радянського цивільного населення та полонених червоноармійців, для шпигунів і зрадників Батьківщини з числа радянських громадян і для їх пособників». Документ мав гриф «Не для друку». Для утримання засуджених до каторжних робіт на підставі таємного наказу НКВС СРСР №00968 від 11 червня 1943 року при Воркутинському, Норильському та Північно-Східному (Севвостлаг) ВТТ було створено спеціальні табірні відділки із загальним лімітом наповнення 30 тисяч осіб. У складі Карагандинського ВТТ (Карлаг) виник каторжний відділок для непрацездатних інвалідів і тяжкохворих каторжників. У подальшому географія розміщення каторжників продовжувала розширюватися.

Згідно з інструкцією, введеною вищезгаданим наказом, каторжники розміщувалися ізольовано від решти в’язнів в окремих табірних підрозділах, які додатково огороджувалися і перебували під посиленою охороною. У житлових зонах були ґрати на вікнах, бараки замикалися на ніч, було заборонено залишати їх у неробочий час. Для каторжників був встановлений спецодяг спеціального зразка й кольору з нашитим на верхньому вбранні особистим номером в’язня. Контингенти каторжних відділків використовувалися на фізично тяжких роботах, у галузях із високим ступенем ризику для життя, а також на вугільних шахтах, кар’єрах, лісоповалі, видобутку золота та на будівництві.

На честь здобутої перемоги у війні з Німеччиною Президія Верховної Ради СРСР 7 липня 1945 року оголосила амністію, згідно з якою отримали свободу засуджені до позбавлення волі на строк не більше від 3 років.

21 лютого 1948 року з’явилася постанова Ради Міністрів СРСР № 416-159 цт «Про організацію таборів і тюрем із суворим режимом для утримання особливо небезпечних державних злочинців та направлення їх після відбуття покарання на поселення у віддалені місцевості СРСР під нагляд органів МДБ». Виникли особливі табори для політичних в’язнів: Горлаг – в Норильську, Берлаг – на Колимі, Мінлаг – на Інті, Речлаг – на Печорі, Дубравлаг – в Потьмі, Озерлаг – в Тайшеті, Степлаг, Пєсчанлаг і Луглаг – у Казахстані, Камишлаг – у Кемеровській області. В’язні цих таборів виконували найтяжчу роботу у навколишній місцевості. Перші відділи Степлагу розташовувалися на місці видобутку міді (1 і 2-й – Рудник, 3-й – Кенгір, 4-й – Джезказган). Буріння було сухим, пил порожньої породи швидко викликав силікоз і туберкульоз.

«У 1948–1949 рр. я працював на мідних копальнях і пальцем лівої руки заплатив за честь бути співучасником у виході Казахстану на перше місце в СРСР і на друге у світі за виробництвом міді. По 10 годин на добу я вантажив мідну руду в закладених іще англійцями страшних мідних копальнях ПАКРО, де сіро-зелений порох, як хмара, постійно висне в повітрі, і протягом, у кращому випадку, трьох місяців руйнує легені в’язнів. Ця хмара не встигає розсіятися, тому що час, упродовж якого вільнонаймані підривні команди підривають каміння, обмежений двома годинами. Це час межи змінами, і трапляється, що вибухи ще тривають, а нічна зміна зеків уже стає до роботи. Той, хто потрапивши на рудники ПАКРО чи ПЕТРО, не загинув від сухот, гине під час вибухів чи аварій, що там у порядку речей», − згадував про видобуток міді у Джезказгані угорський лікар Ференц Варконі.

Хворих арештантів відправляли помирати у Спаськ (під Карагандою). Тут інваліди працювали без техніки, взимку при температурі 30–35 градусів морозу з вітром у літньому одязі, оскільки їм не видавали теплого одягу на зиму. «У Спаськ присилали інвалідів, яких уже відмовилися використовувати у своїх таборах. Але, дивовижно! – переступивши цілющу зону Спаська, інваліди перетворювалися у повноцінних роботяг… Одноногі всі використовувалися на сидячій роботі: бій каміння на щебінку, сортування тріски… Навіть однорукість у Спаську не була перешкодою для роботи», − писав політв’язень Олександр Солженіцин у своїй праці «Архіпелаг ГУЛАГ».

Вдруге покарали за один і той самий «злочин»

Радянська влада вирішила вдруге покарати за один і той самий «злочин» велику кількість вже репресованих у 1930-х роках «ворогів народу» на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР «Про направлення особливо небезпечних державних злочинців після відбування покарання в заслання на поселення у віддалені місцевості СРСР», який з’явився 21 лютого 1948 року з грифом «Не підлягає публікації».

До числа повторно засуджених за той самий політичний «злочин» потрапила велика кількість відомих представників української інтелігенції. Серед них була й знана українська письменниця Зінаїда Тулуб, яка за «участь у контрреволюційній есерівській організації» вже відбула свій 10-річний термін на Колимі. У грудні 1948 року вона знову опинилась у полі зору органів держбезпеки й 16 травня 1950 року їй був оголошений вирок Особливої наради при МДБ СРСР – «за належність до антирадянської есеро-меншовицької організації» заслати на поселення у Кокчетавську область Казахської РСР.

Табори були вигідні радянській владі з політичної та економічної точки зору. У першому випадку вони слугували місцем, куди міг потрапити кожний, тобто діяла система залякування і політичного терору.

У другому випадку в’язні необхідні були для виконання особливо тяжких робіт при відсутності економічних засобів та при суворих кліматичних умовах. Серед робіт, виконаних в’язнями ГУЛАГу: Біломорканал (1932 рік), Волгоканал (1936 рік), Волгодон (1952 рік), залізниця Караганда – Мойинти – Балхаш (1936 рік), автотраса Москва – Мінськ (1937–1938 роки), дорога від Магадану до Якутська (сучасна «автострада Р504» або Колимська траса), Балхашський мідеплавильний комбінат (1934–1935 роки), Норильський нікелевий комбінат, Московський державний університет імені М. Ломоносова (1950–1953 роки, частково), видобування радію в Ухті, вугілля в Печорському, Кузнецькому басейнах, руди в Джезказгані, Південному Сибіру, Шорії, Хакасії, золота на Колимі, Чукотці, Якутії, апатитів на Кольському півострові (з 1930 року), урану і радію під Челябінськом, Свердловським, Турою, лісозаготівлі для експорту та внутрішніх потреб країни, постачання на фронт під час Другої світової війни мін, снарядів, пошиття обмундирування, будівництво міст Магадан, Норильськ, Дудінка, Воркута, Куйбишевської, Нижньотуломської, Усть-Каменогорської ГЕС тощо.

Після смерті Йосипа Сталіна 5 березня 1953 року Лаврентій Берія, прагнучи зміцнити власні позиції, здійснив перші кроки щодо лібералізації суспільно-політичного життя в СРСР. Президії Верховної Ради СРСР був запропонований проєкт указу «Про амністію», який було ухвалено 27 березня 1953 року та опубліковано на шпальтах газет «Правда» та «Известия». Згідно з указом амністії підлягали в’язні, засуджені на термін до 5 років включно. Засуджених за «контрреволюційну діяльність» цей указ не стосувався.

Прибуття учасників ОУН-УПА. Повстання у таборах

Консолідація політичних в’язнів в особливих таборах, а також прибуття до радянських концтаборів учасників ОУН і УПА після Другої світової війни кардинально змінили ситуацію в табірному житті. «Бандерівці ввели свої закони: за крадіжку хлібної пайки – смерть, за знущання над політичними – страта; вбивали також за доноси і зраду. Побутовики-кримінальники говорили: «Всіляких блатних бачили, але таких, як бандерівські блатні, ще не було!» – писав Олександр Солженіцин.

Після придушення повстання в’язнів у Караганді у 1952 року прибув етап Караганда – Норильськ. Ці в’язні відбували терміни за громадсько-політичну діяльність у Західній Україні і Балтійських республіках.

25 травня 1953 року біля 5-ї зони, що розташована поруч із Горстроєм, конвоїр випустив автоматну чергу по людях (1 людину було вбито, 6 поранено). В’язні 4-ї зони влаштували страйк. Наступного ранку до них приєдналися в’язні 5-ї зони. 27 травня на роботу відмовилося вийти усе жіноче табірне відділення №6. 1 червня до повсталих приєдналися в’язні табірного відділення №1.

Був утворений страйковий комітет, ядро якого становили Степан Семенюк, Данило Шумук, Роман Загоруйко. Для переговорів із урядовою комісією з Москви під керівництвом полковника М. Кузнєцова, яка прилетіла 5 червня, від кожної з найчисленніших національних груп табору було виділено по одному представнику. Українців представляв Євген Грицяк (4-а зона Горлагу).

Переговори були проведені з 1, 4, 5, 6-ю зонами Горлагу. В’язні 3-ї каторжної зони не визнали повноважень комісії і не вступили з нею в жодні переговори. 9 червня в’язні усіх зон, за винятком 3-ї, приступили до роботи. Розпочались арешти активістів. В’язні знову оголосили страйк.

1 липня 1953 року вранці по в’язнях 5-ї зони було відкрито кулеметний та автоматний вогонь. В’язні змушені були вийти за зону. Оскільки жінки добровільно скоритися не хотіли, проти них застосували силу: обливали їх з пожежних машин гарячою водою. Євген Грицяк у своїх спогадах про Норильське повстання перераховує імена молодих українок, активісток, які були заарештовані: Марія Ніч («душа» 6-ї зони), Марія Чорна, Стефа Коваль, Нуся Мазепа, Леся Зелінська, Ліна Петращук.

4 серпня було зламано опір каторжників. Також Євген Грицяк наводить у своїх спогадах розмову між капітаном і литовцем (каторжником) Йозасом Козлаускасом, яка відбулася після придушення повстання: − «Ах ви, фашисти! Ви що, хотіли радянську владу перевернути?» − «Ми боремося за ліквідацію всіх тюрем і таборів, а ви – за їхнє збереження. Тепер подумайте самі, хто фашисти: ми чи ви?» − «Ви думаєте, що говорите? Ви знаєте, що то означало б розпустити всі тюрми й табори? Це означало б кінець радянської влади!»

За подібним сценарієм відбулося повстання у Воркуті 19 липня – 1 серпня 1953 року.

Напередодні першотравневих свят 1954 року до 3-го лагпункту в Кенгірі привезли 600 кримінальників (частково і побутовиків), лідером яких був Енгельс («Гліб») Слученков, щоб спровокувати зіткнення з політичними в’язнями. Більшість ув’язнених табору отримали вироки за статтею 58 Кримінального кодексу РРФСР («зрада Батьківщини») до 20-25 років позбавлення волі. Раніше табірна адміністрація використовувала в’язнів, засуджених за кримінальні злочини, для розправи з непокірними політичними в’язнями. Проте цього разу політичні в’язні уклали з ними союз. 15 травня 1954 року вартовий Калімудін випустив автоматну чергу в колону ув’язнених. 16 травня розпочалась операція по захопленню господарського двору. Ввечері повстанці на чолі з членом ОУН із Волині Віталієм Скіруком зламали ворота господарського двору, а звідти зробили пролом у жіночу зону.

Ольга Годяк згадувала про ті події: «Почалося від того, що стали перебивати мури, щоб з’єднати всі «лагеря». То була неділя, 16 травня… і ми чуємо якийсь шум шалений, щось стукає… А то приходять наші хлопці: «Дівчата, ви вільні… Прийшло їх десь до 300 чоловік. Всі бараки повідкривали наші, жіночі». 2 і 3-й лагпункти були з’єднані проломом. Проламали також ворота у двір ізолятора. Вранці у понеділок звільнили жіночу в’язницю. Наприкінці дня до табору прибула делегація від керівництва, яка пообіцяла виконати вимоги в’язнів. У вівторок 18 травня всі кенгірські лагпункти вийшли на роботу. Але вже до вечора керівництво заклало проломи. Уночі з 18 на 19 травня беззбройні люди під кулеметним вогнем зруйнували усі стіни.

19 травня обрали комісію, яку очолив Капітон Кузнецов. Вона підпорядковувалася конспіративному центру. До його складу входили член ОУН Віталій Скірук (прізвисько «Ус»), капелан УПА Омелян Суничук, член ОУН і УПА Герш Келлер. 25 травня відбулася реорганізація табірної комісії. Від жіночої зони членами комісії стали колишні учасниці ОУН Лідія Супрун і Ганна Михайлевич, від другого табірного пункту обрали Омеляна Суничука. До страйкуючих приєдналися 10 тисяч в’язнів, що працювали на рудниках Джезказгану, що за 20 кілометрів від Кенгіру. Таким чином, було паралізовано цілий економічний район, що давав СРСР 30% міді.

Вночі з 25 на 26 червня комісія МВС по радіо звернулася до повсталих політв’язнів з вимогою здатися та повідомила про введення військ. Після цього у зону увійшли солдати із собаками, 3 пожежні машини, 5 танків Т-34. Вбитих і покалічених повстанців було понад 700. Близько 300 осіб військові поховали у зоні, решту – у степу. 15 членів табірного комітету були доправлені до слідчого ізолятора. Понад одну тисячу активних учасників повстання увечері 26 червня посадили до залізничних вагонів, готових до відправлення на Колиму. В’язнів змусили прибирати барикади. 27 червня вивели на роботу.

«Після повстання багато чого змінилося. Замість шостої ранку бригади виходять із табору тільки о восьмій. А близько п’ятої вечора всі вже повертаються. Бараки більше не замикаються, ґрати на вікна ніхто не ставить… Перегляд справ триває на повний хід… Строки майже в усіх випадках скорочуються на кілька років… Триває звільнення неповнолітніх та інвалідів…» − згадував Ференц Варконі.

Наказом від 16 вересня 1954 року міністра внутрішніх справ СРСР С. Круглова були скасовані особливі табори, які були реорганізовані у виправно-трудові табори. У 1956–1957 роках було ліквідовано два найбільших і найпотужніших табірних комплекси СРСР – «Норильлаг» і «Дальстрой». Було закрито й інші табори. 25 січня 1960 року наказом МВС СРСР № 020 було ліквідовано систему ГУЛАГу. Після цього така «рабська праця» вже ніколи не відігравала важливої ролі в радянській економіці.

Через відсутність потужної економіки та відставання від країн Заходу, СРСР намагався використати усі можливі засоби задля поставлених завдань індустріалізації, використовуючи при цьому працю в’язнів. Більшовики утримували владу за рахунок атмосфери страху, в якій жило тодішнє радянське суспільство, а величезна кількість в’язнів слугувала інструментом задоволення економічних потреб при відсутності достатніх капіталовкладень.

Влада сучасної Росії намагається замовчувати сталінські злочини, політичні репресії, переписує історію. Відбувається повзуче повернення до сталінізму, що відчутне і на окупованій частині території України.

Ганна Білорусець – вчитель історії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода