Введення військ ОДКБ у Казахстан повертає нас до 2014 року, коли російські війська в Криму розпочали спецоперацію з окупації української автономії.
Варто згадати, що до моменту, коли було оголошено про «приєднання Криму до Росії», в Кремлі, так само, як і під час подій у Казахстані, намагалися дотримуватися «легітимності» та відповідності своїх дій існуючим угодам і процедурам.
А кількість легальних російських військ на території Криму не перевищувала кількості, зумовленої угодами між Україною та Росією. Призначення нового голови Ради міністрів АРК Сергія Аксьонова (за документами Аксенова) відбулося згідно з поданням Віктора Януковича – колишній президент уже залишив територію України і був зміщений з посади парламентом, але для Кремля залишався легітимним главою держави. Більше того, Янукович офіційно звернувся до Москви з проханням про військову допомогу – його лист Володимиру Путіну демонстрував тодішній представник Росії в ООН Віталій Чуркін.
Відмінність ситуації в тому, що в Україні Москва не мала легальних інституційних важелів втручання, таких як ОДКБ (хоча і в Казахстані задіяння таких військ є дуже сумнівним, оскільки жодних доказів зовнішньої агресії проти Казахстану так і не представлено). Крім того, на момент ухвалення рішення про військове втручання в Україні та окупацію Криму Віктор Янукович практично втратив контроль над ситуацією в країні та над силовими структурами. Ось чому Кремль, у випадку з Казахстаном, певен, діяв так швидко.
З усього багатого політичного арсеналу Путін обирає, як правило, залякування, шантаж і залучення силовиків
Стало очевидним, що влада в Казахстані втрачає контроль над силовими структурами, що поліцейські не хочуть стріляти в учасників протестів, а верхівка силовиків не лояльна до чинного президента. У цій ситуації російське військове втручання стало сигналом: якщо не впораються казахські силовики, з учасниками протестів розбиратимуться російські десантники. Зміни влади, як і в Україні, не буде однаково. І, схоже, казахстанські силовики сигнал зрозуміли – тому стало можливо говорити про швидке виведення контингенту ОДКБ.
Саме тому, певен, можна говорити про Крим як недооцінену небезпеку. Вже в 2014 році стало очевидним, що Росія готова реагувати на протестний рух у колишніх радянських республіках, навіть застосовуючи військову силу та окуповуючи чужі території.
Російські силові «сигнали» можуть, як бачимо, бути найрізноманітнішими – від включення чужої території до «складу Росії» або початку диверсійної війни, як в Україні, до введення «миротворчих» військ на всю територію сусідньої країни, що збунтувалася, як у Казахстані.
Але об'єднує ці «сигнали», гадаю, одне – страх режиму Путіна перед неминучими змінами (у тому числі й у самій Росії) та нездатність вирішувати існуючі проблеми політичними методами – тобто явна деградація самої культури ухвалення рішень. З усього багатого політичного арсеналу Володимир Путін обирає, як правило, залякування, шантаж і залучення силовиків.
Такий підхід важко назвати стратегією: це тактика, яка показує, що Кремль має, впевнений, лише бажання зупинити це майбутнє за допомогою десантників і чекістів.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
