Розбійницька аґресія Російської Федерації проти України мобілізувала все українське суспільство на відсіч ворогові. Дедалі більше людей розуміють, що війна з імперією точиться не лише на військовому фронті, але й на фронті інформаційному, на фронті ідей і смислів, тому, якому не надавали належного значення ні різні українські уряди, ні широке суспільство.
Зараз лунають голоси про те, що нам потрібно шукати нову мову, щоб означити те що відбувається.
Історик і публічний інтелектуал закликає називати події, які сьогодні точаться в Україні, не «агресією Росії до (sic!) України, а (ви готові?) вітчизняною війною української нації з Росією».
Впливовий політичний аналітик і декан української журналістики Віталій Портников в унісон з цим веде поденну хронологію аґресії, називаючи кожен свій влоґ відповідним за ліком днем «Вітчизняної війни».
У тому ж новому-старому ключі президент Зеленський оголошує, що міста, які героїчно обороняються від росіян, будуть тепер носити звання «міст-героїв».
Ще інший автор, керований якнайкращими намірами, пише, що Харків сьогодні – це «наш Сталінград». У моїй стрічці на фейсбуку нема нема та й вирине фото Батьківщини-матері, яку спорудили на київських пагорбах за наказом Москви в 1982 році, як колоніальну мітку України.
Таких міток в Києві сьогодні не одна.
«Родіна-мать» і досі має на щиті серп і молот. Але це не перешкоджає багатьом з нас, шукати і знаходити в ній джерело нового українського патріотизму, ще й пропонувати іншим зачерпнути з нього натхнення до боротьби.
Такі ініціативи, крім добрих намірів їхніх авторів мобілізувати і надихнути українців й українок, свідчать про те, як тяжко нам ґенерувати власні наративи, власний спосіб ословлення подій, як тяжко нам творити власні цінності та смисли, як глибоко ми засвоїли російський спосіб мислення, бачення історії і сьогодення. Настільки глибоко, що для багатьох те самоусвідомлення стає неможливим поза імперськими ідеологемами і російською мовою.
У такій «новій мові» нічого нового насправді немає. Це радше орвелянська новомова, сповнена старих імперських ідеолоґем, які і далі прирікають нас на те, щоб мислити себе, дивитися на себе очима російського імперіалізму.
«Вітчизняна» і «місто-герой»
Прикметник вітчизняний – улюблене слово кремлівської пропаґанди, наскрізь просякнуте імперськими смислами. Його протягом років совєтської окупації вживано з єдиною метою для заміни слова «український». Його й досі вживають ті, кому останнє застряває в горлі.
Часом роблячи це несвідомо, кажуть «вітчизняний, а не український кінематограф», «вітчизняна, а не українська промисловість» і т.д. Зауважу, що це слово не прямо називає країну, що є вітчизною для того, хто його вживає, а за імплікацією.
Якщо його вживають в українському контексті, то вітчизною є Україна, якщо в польському – Польща, якщо в російському – Росія. Ото ж для якогось «бойко-шуфрича» ця вітчизна одна, а для когось ще – зовсім інша.
Відтак і мема «вітчизняна війна» буде однаково вітчизняною для українського вояка і російського зайди, але ж вітчизна у кожного буде зовсім іншою. Інакше кажучи, така начебто «нова мова» не озброює нас новим визвольним способом думання, а навпаки знову узалежнює від імперської ідеології.
Візьміть фокус-групу українців і спитайте, з чим асоціюється вираз «вітчизняна війна». Відповідь, – ґарантую, – буде очікуваною. Воно асоціюється з мітолоґією Великої вітчизняної війни совєстького народу проти фашизму. Те, що тепер українці будуть застосовувати «вітчизняну війну» до себе, не здатне відмінити, і не відмінить довгу історію вжитку цієї ідеологеми в совєтських підручниках історії і в нинішній російській пропаґанді.
«Вітчизняна війна» – це категорія імперського мислення. От ми й приїхали, навіть не виїхавши!
В українській національній, не совєтській, історіографії ідеологеми «вітчизняна війна» немає. Але є інші: «визвольна війна», «визвольні змагання», «перша українсько-російська війна», «друга українсько-російська війна».
Для українця міт про так звану «велику вітчизняну війну» звучить, як чисте знущання. Ним українців хотіли привчити думати, що совєтська імперія була для них «вітчизною», та сама яка зорганізувала їх ґеноцид, що почався в 1929 році і продовжується нині, та яка трактувала українців як гарматне м’ясо («чєм больше хохлов утонєт в Днєпрє, тєм мєньше придьотся в Сібір вывозіть»).
Брехня про «Велику вітчизняну війну» пов’язана з іншим мітом, – що совєтська армія начебто «звільнила» Україну чи Європу, – «звільнила» як у словах «вільний» та «воля».
Совєтський режим, росіяни ніколи нікому волі не приносили, тому й звільняти нікого за визначенням не могли і не можуть. Тоді, як і зараз, замість нацистського ярма народам накидалося російське. Тим часом в ці дні українські журналісти пишуть «коли Харків окупували німці, а тоді звільнили (sic!) радянські війська».
Назва «город-герой» теж демонструє нашу нездатність вийти поза коло імперських російських ідеологем. У совєтські часи звання «города-героя», наче для знущання, присвоїли Одесі, Києву, Севастополеві та Керчі – українським містам, які совєти здавали німцям часто без бою, а з де-яких втікали так скоро, що, за висловом одного американського дослідника війни, «забували навіть світло гасити».
Центр Києва совєти замінували і висадили в повітря разом з тими його мешканцями, які лишалися. В Севастополі совєтське вище офіцерство начебто залишило напризволяще своїх вояків, а саме евакуювалося до Новоросійська. Тепер весь оцей «героїзм» хочуть приліпити нам, застосовуючи російську ідеологему, назавжди здискедитовану історією. Український переклад «місто-герой» її не рятує.
Вибір мови не є нейтральною дією
Приліплювання звання «города-героя» – чисто російська практика, якої не знають інші країни. Чи ви колись чули про «город-герой Лондон», чи «город-герой Ковентрі», чи «город-герой Варшаву»? В кожного з них є повні підстави вважати себе героями, але досі нікому в цих країнах чи поза ними не спало на думку описувати їх в той спосіб.
Наївно вірити, що присвоюючи українським містам звання «город-герой» московський режим тоді намагався віддати шану їхнім захисникам.
Як можна віддавати шану тим, кого не існувало в природі: Київ, Одесу, Севастополь не захищали, їх здавали, часто без бою. Не про шану героям йшлося тоді совєтському режимові. Йому залежало насамперед на тому, щоб перехопити дискурсивну ініціативу, контролювати наратив про війну, диктувати те, як осмислюватимуть досвід війни совєтські піддані, не допустити, щоб суспільство почало ставити небезпечні питання: як московський режим готувався до війни, як її вів, чому було стільки поразок, чому втрачено стільки життів, як режим повівся з цими містами і загалом населенням, яке лишали напризволяще і яке потім поголовно таврували зрадниками, бо воно опинилося під нацистською окупацією. Ось такий ланцюг історичних асоціацій активізує в свідомості українців, знайомих зі своєю історією ідеологема «город-герой»/«місто-герой».
Запозичуючи ідеологеми «вітчизняна війна» і «місто-герой» з ідеологічних методичок Кремля, той хто закликає послугуватися ними, незалежно від власних намірів, теж закликає розділити з росіянами їхні цінності. Послугуючись ними, українці знову підтверджують, що належать до фактично однієї з росіянами культури й системи цінностей. Хіба така «нова» мова може бути ґенератором морального духу і бажання боротися за свободу сьогодні?
Багато тих, хто сьогодні з’являється в публічному просторі і кого тяжко запідозрити в непатріотизмі, чомусь продовжує називати росіян українськими іменами так, ніби вони українці. Постійно чуємо «Володимир Путін», «Кирило Гундяєв», «Сергій Шойгу», «Михайло Мішустін», «Сергій Лавров», «Дмитро Медведєв», «Андрій Макаревич». Ті, хто українізує російські імена, – а це, напевно більшість українців, – тим самим сиґналізують, що на глибинному рівні вони і далі перебувають у російській культурі і вважають росіян своїми.
Якщо росіяни для них свої, то логічно виснувати, що російська аґресія проти суверенної України насправді є громадянською війною в межах одного російського народу.
Я глибоко сумніваюся, що так думають і це хочуть сказати ті журналісти, аналітики, політики й інші, яких бачимо, чуємо й читаємо тепер в ЗМІ і для кого Владімір Путін, це чомусь Володимир Путін, Дмітрій Мєдвєдєв – Дмитро Медведєв, Андрєй Макарєвіч – Андрій Макаревич, Кірілл Ґундяєв – Кирило Гундяєв і т. д.
Мова і те, як нею послугуються, завжди мала і має власну політичну логіку, – подобається це нам чи ні. Вибір мови спілкування, – особливо в країні з історією ґеноциду, – ніколи не є політично нейтральною дією. Те, як ми оформляємо свої ідеї і посилання, як ословлюємо події, наперед визначає те, як ми їх розуміємо.
Юрій Шевчук – професор Колумбійського університету, мовознавець
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
