Після масових розстрілів та вбивств із 8 тисяч уманських євреїв у живих лишилися одиниці. Серед них німецьку окупацію змогли пережити сестри Дудник та Мирон Демб. Їхніми рятівниками були місцеві члени ОУН. Не зважаючи на смертельну небезпеку, бандерівці підроблювали документи, переховували на своїх конспіративних квартирах та використовували зв'язки організації, щоб рятувати цих та інших уманських євреїв.
Це унікальний випадок, адже до цього часу не було відомо про організовану роботу учасників підпілля ОУН з порятунку євреїв, говорять деякі історики.
Оунівці Олекса Губар, Віра Боцмановська, Іван та Леонід Ларжевські були офіційно удостоєними державою Ізраїлем звання Праведників світу. Після війни радянські органи засудили Губара до розстрілу, а троє інших Праведників отримали великі терміни в таборах.
Радіо Свобода на основі документів із українських, американських та ізраїльських архівів розповідає про унікальну історію порятунку, яка сталася в Умані під час Другої світової війни.
До будинку лісника на околиці Умані пробирався високий, широкоплечий чоловік з пістолетом та гранатою. Нещодавно він ‒ Олекса Губар, окружний провідник ОУН на Уманщині ‒ втік із слідчого ізолятора НКВС. Був серпень 1944 року.
Губар не знав, що місцева чекістська верхівка третю добу пильнувала його в засідці, а з нею озброєні червоноармійці. Бандерівець отримав п'ять куль, але вижив. У тюремному лазареті йому ампутували ногу.
Згодом у батьківському подвір’ї Губара, неподалік Умані, чекісти відкопали величезний схрон: 6 метрів вглибину та 30 вдовжину. Звідти витягнули цілий арсенал: кулемет, карабін, декілька пістолетів, гранати та безліч набоїв.
В одній із прихованих ніш чекісти знайшли й купу підроблених документів: німецькі аусвайси, радянські паспорти, довідки військкоматів та багато іншого. А разом із ними друкарські машинки, фотоапарати, підроблені печатки.
Після арешту Олекси Губара, лідера уманських оунівців, за ґрати також кинули й велику групу його побратимів. Серед них були й ті, хто разом із ним ризикував та рятував євреїв від смерті.
Життя в епоху Голокосту
Три роки до того. Вересень 1941 року. Умань вже пів місяця під німецькою окупацією. На центральній площі нещодавно повісили шістьох лікарів-євреїв, а в кар’єрах цегляного заводу нацисти організували табір для військовополонених. У цій «уманській ямі» під відкритим небом від холоду і хвороб повільно помирали десятки тисяч червоноармійців.
Невдовзі по всьому місті почалася велика облава на євреїв. Німецькі солдати за участі місцевої поліції витягували людей із помешкань, грабували і били їх, змушували танцювати й співати.
Сотні єврейських жінок та дітей зігнали до тісного і задушливого підвалу Будинку піонерів. Серед них була 15-річна Хая Дудник. «Для чого ти мене народила?» ‒ запитала вона маму, втрачаючи свідомість.
Скрипнули двері: «Тут є українські діти?!» ‒ прокричав перекладач. «Батько ‒ українець, мама ‒ єврейка», ‒ збрехала Хая після маминого поштовху.
Її випустили.
А наступного ранку чоловіки-євреї витягнули з підвалу близько пів тисячі задушених тіл. Їх кинули на підводи, відвезли на єврейський цвинтар і скинули в ями. Чоловіків, які виконали «роботу», розстріляли.
За два дні німецький каральний загін прозвітував про вбивство 1 412 уманських євреїв. Серед вбитих був батько Хаї ‒ Лев Дудник.
Хаю, її старшу сестру Раїсу та маму Цілю, разом з іншими уцілілими, примусово переселили до гетто.
Так євреїв було легше зібрати будь-якої хвилини і вбити.
Несподіваний рятівник
Невдовзі у гетто пішли чутки про черговий розстріл. Тітка Хаї не вірила. «Якщо вже вбили чотирьох ваших дітей, то що їм варто вбити п’ятого?» ‒ заперечила Хая.
У пошуках їжі вона зі старшою сестрою Раїсою вирушили до Софіївської слобідки. Там жили знайомі Раїси ‒ сім’я Ларжевських. Із Раїсою Ларжевською дівчина жила в гуртожитку, а з її братами ‒ Леонідом та Миколою – часто їздила додому з Дніпропетровського університету. Раїса сподівалася, що Ларжевські можуть знати більше про те, що чекає на євреїв у гетто.
У тісній кімнатці бараку дівчат зустрів наймолодший Ларжевський ‒ Іван. Біля нього була паралізована матір.
«Івана ми бачили вперше, ‒ згадувала Хая Дудник, ‒ але він запевнив, що у нього є знайомі в поліції, від яких він зможе дізнатися останні новини. Він сів на велосипед і поїхав. Ми залишилися чекати».
Чому Іван вирішив допомогти незнайомим єврейкам ‒ невідомо. Сестри Дудник чекали його вже декілька годин. Чи не закрадалися у них думки, що він може здати їх поліції? Адже такі випадки траплялися часто.
Почався комендантський час. Дівчата почали хвилюватися ще більше. Іван повернувся, коли зовсім стемніло. «Довго не міг з’ясувати, чи будуть погроми», ‒ сказав, але запевнив, що переживати не варто. «Вже пізно, залишайтесь ночувати у нас?». Дівчата погодилися.
Насправді Ларжевський дізнався, що вранці почнуться розстріли. Вже на світанку нацисти з місцевими поліцейськими почали облаву. 8 жовтня 1941 року солдати 304-го батальйону в урочищі Сухий Яр на околиці Умані розстріляли близько 5 тисяч цивільних та 600 військовополонених євреїв.
В урочищі загинула мама сестер Дудник. Перед тим вона врятувала їхню тітку із дитиною ‒ затулила диваном люк у погріб.
Сестри Дудник та сім’я Ларжевських
Хая та Раїса залишилися в будинку Ларжевських. Іван, який щодня їздив за новинами у місто, з’ясував, що гетто стислося до однієї вулиці: євреїв вціліло небагато.
Невдовзі до дому Ларжевських повернулися Раїса, Микола та Леонід. Останній на той час вже був членом ОУН. Декілька місяців тому, в невеличкій кімнатці гуртожитку в окупованому Дніпропетровську, разом із другом аспірантом Олексою Губарем, він дав згоду на вступ у бандерівське крило ОУН. Губар став «Запорожцем», а Ларжевський ‒ «Явором».
Можливо, на рішення Леоніда вплинула трагічна сімейна історія: у 1930 році Ларжевських розкуркулили. Всю сім’ю вислали до Росії, а після повернення, батька арештували та розстріляли.
У Дніпропетровську Леонід Ларжевський пройшов політичні курси ОУН, розповсюджував націоналістичну літературу та вербував людей. Невдовзі йому передали, що з паралізованою матір’ю погані справи, тож хлопець повернувся додому, де вже мешкали Раїса та Хая Дудник.
До будинку Ларжевських почав навідуватися оунівець Олекса Губар. Їхнє помешкання стало конспіративною квартирою ОУН.
Виявилося, що Губар також знає Раїсу Дудник зі студентських часів. За можливості приносив їй та сестрі їжу. Тоді він працював продавцем на базі, яка постачала продукти німцям.
Разом із Леонідом Ларжевським оунівці виїжджали на села та вербували людей в організацію, таємно друкували та розповсюджували націоналістичні листівки.
Губар саме став районним провідником ОУН на Уманщині. Його попередника німці повісили на шибениці.
Іван Ларжевський переховуває євреїв
Коли у місті стало спокійніше, сестри Дудник повернулися до гетто. Очевидно вирішили, що шість людей у невеликій кімнаті Ларжевських із паралізованою матір’ю ‒ це важко й небезпечно. Але українська родина продовжувала їм постійно допомагати.
Іван Ларжевський пробирався в голодне гетто й приносив дівчатам та їхнім родичам і знайомим їжу. Розповідав останні новини. Найімовірніше тоді він вже був учасником підпілля ОУН.
«У гетто Ваня познайомився з єврейською дівчиною. І унадився туди ще більше, – згадувала Хая Дудник. – А одного разу його зупинила літня єврейка із дівчинкою: плакали, просили їх забрати. Ваня пожалів цих бідних і забрав до себе додому».
Тоді Іван разом із паралізованою матір’ю нещодавно перейшов у двокімнатну квартиру поруч із гетто. (Ларжевських вважали постраждалими від радянської влади, а після евакуації містян та вбивств євреїв вільних помешкань у місті було багато). Там Іван почав переховувати свою дівчину-єврейку та стару із дитиною.
У цю ж квартиру часто навідувалися сестри Дудник, інколи там жили.
Якщо б про це все хтось дізнався ‒ всіх причетних розстріляли б.
Націоналісти готують втечу сестер Дудник
Навесні 1942 року тіла євреїв все частіше з’являлися на шибениці у центрі міста. Не раз вони висіли поруч із місцевими поліцейськими та партизанами. Ширилися чутки, що гетто скоро ліквідують, а всіх євреїв вб’ють. Залишатися в місті сестрам Дудник ставало все небезпечніше.
Ларжевські разом із Губарем почали радитися, як діяти далі. Вирішили, що Хаї та Раїсі треба йти, а дівчина-єврейка та жінка з дитиною залишаться. «Їм важче було б десь влаштуватися», ‒ згадувала Хая Дудник.
Почалась підготовка до втечі. Оунівець Губар передав Раїсі підроблений радянський паспорт на ім’я українки Лукії Коротенко. Цей документ очевидно призначався для конспіративної діяльності оунівців. Але Губар вирішив пожертвувати ним.
Щоб зробити знімок Раїси на підробний документ, Губар найімовірніше використав фототехніку, яка належала організації.
Із цим паспортом Раїсу поклали на підводу й присипали соломою. Боялися, що її виразні єврейські риси можуть зірвати операцію. Селянин, з яким попередньо домовився Губар, рушив коня. Так оунівець зміг таємно вивезти Раїсу в одне з ближніх сіл.
Через декілька тижнів настав час втечі Хаї Дудник: Ларжевські дали їй метрику своєї двоюрідної сестри-українки, а Губар підробив довідку дитячого будинку на це ім’я.
«Ми пересувалися вночі на велосипедах, ‒ згадувала Хая. ‒ На дорогах був жвавий рух: багато бродячих людей, однак ані поліції, ані німців видно не було».
Губар привіз дівчину в село Небилівку за 50 кілометрів від Умані. Там він домовився, щоб її взяли в колгосп.
Так Хая стала Вальою ‒ сиротою із дитбудинку.
Оунівка Боцмановська переховує єврейського хлопчика
«Залиште хлопчика мені», ‒ Віра Боцмановська дивилася на свою колишню колегу, вчительку Раїсу Демб-Гофман, яка тікала з двома синами з гетто. Так 10-річний Мирон залишився, а його мама з маленьким братиком пішли у невідомість.
«Твоє прізвище Мельник, а звати тебе Вася, ти мій родич», ‒ сказала Віра. А тоді зголила його кучері й гарно одягнула. Але не це вразило найбільше хлопчика.
«У її кімнаті був величезний портрет Петлюри. Зазвичай говорили, що Петлюра вбивав євреїв, ‒ згадував Мирон Демб перше знайомство із новим домом. ‒ А тут висить його портрет й ця жінка взяла до себе єврейського хлопчика...».
Мирон не знав, що потрапив до конспіративної квартири ОУН. Її тримала колишня вчителька початкових класів та ботаніки Віра Боцмановська, яка зараз сама виховувала 11-річну доньку. Її чоловіка розстріляли НКВС у 1938-му, а незадовго по тому вона втратила маленького сина. Нещодавно до неї на квартиру перебрався один із керівників уманських націоналістів ‒ галичанин Роман Михайлюк на псевдо «Петро Думка». Від нього Боцмановська чекала дитину.
«Віра Михайлівна ненавиділа радянську владу і німецьких окупантів, ‒ згадував Мирон Демб. ‒ За німців вона вела активну роботу, борючись за самостійну, вільну Україну».
Тоді Боцмановська працювала у їдальні СД. Саме ця німецька спецслужба відповідала, зокрема, за виявлення та розстріл партизан, націоналістів та євреїв. За завданням проводу Віра мала дізнатися їхню агентуру.
А в цей час в її домі єврейський хлопчик Мирон, який вважав себе великим радянським патріотом, вперше почув «Ще не вмерла Україна», читав оунівські брошури та спостерігав за підпільною діяльністю бандерівців.
«Вони переховувалися від німців: закривали вікна, накидали ковдри й на друкарській машинці щось друкували. Вони від мене це не приховували. Абсолютно не боялися мене, хоча я знав, що це заборонено. Ці хлопці до мене дуже добре ставилися».
Сюди на конспіративні наради приходили Олекса Губар, Леонід Ларжевський і навіть майбутній головнокомандувач УПА Василь Кук («Юрко»). Звідси Губар часто забирав підроблені документи та націоналістичну літературу.
Переховуючись у Віри Боцмановської, хлопчик не сидів замкненим у схроні. Будинок стояв на околиці, тому Віра відпускала Мирона пасти корів, яких той раніше бачив переважно у кіно: «Віра Михайлівна ставилася до мене, як рідна мати».
Мирон у небезпеці
Боцмановська переховувала Мирона вже близько року, коли німці кинули її нареченого до в’язниці. Бандерівця «Петра» спіймали за перевезенням націоналістичної літератури і невдовзі розстріляли. Тоді нацисти проводили масову хвилю арештів та страт націоналістів. Віра Боцмановська чекала, що і до неї скоро прийдуть з обшуками.
«За мною прийшла дівчинка, ‒ згадував останні години у будинку Боцмановської Мирон. ‒ Причин мені не сказали. Я вже звик до Віри Михайлівни і якось не хотілося звідти йти».
Мирона відвели до його рідної матері. Вона вижила, дістала фальшиві документи і змогла прилаштуватися в колгоспі, а молодшого сина віддати в дитбудинок.
Свою рятівницю Віру Боцмановську тоді Мирон бачив востаннє.
- Валентина (Хая) Дудник (1925‒2017) та Раїса Дудник (1918‒1976)
Наймолодша сестра Хая Дудник недовго прожила в колгоспі, в який її привів Губар. Вона дізналася, що в її сімейних фото порпалися, а тому вирішила тікати. Близько двох років вона поневірялася по селах на різних роботах. На щастя, Хая не була схожою на єврейку, добре володіла розмовною українською та мала підроблені документі на ім’я українки.
Її старша сестра Раїса Дудник із підробленим паспортом у кишені пройшла довгий шлях аж до Білорусі. В одному із сіл її арештували, підозрюючи, що вона єврейка, але потім староста її відпустив. У білоруських лісах зв’язалася із місцевими партизанами. Після довгих допитів її прийняли в їхні ряди. Брала участь в бойових діях, диверсіях.
Сестри Дудник возз’єдналися влітку 1944 року, коли Умань вже відвоювала Червона армія.
Найімовірніше Раїса Дудник тоді таємно зустрілася із оунівцем Губарем і передала на деякий час йому свої документи. Це одна із версій, звідки в Губара енкаведисти під час обшуку знайшли декілька підроблених печаток та безліч бланків «Білоруського штабу партизанського руху».
Після війни Раїса Дудник працювала редактором видавництва «Фізики і математики» в Новосибірському відділенні академії наук СРСР. Померла у 1976 році. Їй було 56 років.
Її сестра Хая Дудник після війни змінила своє ім’я на Валентину. Саме воно було на метриці та підроблених документах. Вона закінчила медичний університет і працювала протягом 40 років лікарем в одній із лікарень Кузбасу. Одружилася, народила доньку та сина. Але невдовзі шлюб розпався.
Саме завдяки клопотанням Валентини та її свідченням, надісланим у «Яд Вашем», сім’ї Ларжевських та Олексію Губару змогли дати звання Праведника народів світу. Незадовго до смерті Дудник хотіла, щоб цим званням вшанували і червоноармійця Володимира Шашкова, який допоміг їй декілька тижнів переховуватися. Але поки цього не сталося.
Померла Валентина (Хая) Дудник у серпні 2017 року. Їй був 91 рік.
- Олекса Губар (1910–1945)
У 1943 році Олекса Губар («Запорожець») став одним із керівників ОУН на Уманщині. Вербував людей в УПА. Після приходу Червоної армії залишився в тилу.
Декілька разів тікав з-під арешту, навіть спробував зробити це після ампутації ноги. У 1945 році його засудили до розстрілу. Вже у незалежній Україні, в 1992 році, Військовий трибунал Київського військового округу відмовив у його реабілітації.
- Іван Ларжевський (1919 ‒ невідомо)
Відомо, що за завданням проводу, він знайшов конспіративну квартиру та як оунівський агент зав'язав контакт із російською емігрантською організацією НТС, представники якої тоді перебували в Умані.
Останній раз Івана бачили вдома взимку 1943-44 року зі зброєю в руках. За свідченням брата Леоніда Ларжевського, Іван пішов в УПА й зв’язок із ним втратився. За іншими даними, він відійшов разом із німцями.
Достеменно невідомо, що трапилося із іншими єврейками, яких він переховував. За деякими свідченнями, вони були викриті.
- Леонід Ларжевський (1918–1987)
В середині 1942 року став референтом служби безпеки ОУН. Намагаючись врятувати із німецької в’язниці побратима, сам потрапив до табору. Наприкінці липня 1943 року зміг втекти. Невдовзі став керівником Кримського проводу ОУН. Розбудовував там місцеву організацію. Після захоплення півострова Червоною армією повернувся в Умань. Вперше Леоніда Ларжевського НКВС арештувало у 1944 році, звільнило за умови подальшої співпраці. Проте Ларжевський займався дезінформацією. Вдруге його арештували у вересні 1945 року. Отримав 10 років таборів у Магаданській області, де захворів на туберкульоз.
Після звільнення працював ескаваторником на золотих родовищах в спецпоселенні в Новому Кадикчані. Тоді ж одружився, народився син.
У кінці 1960-х років повернувся в Умань, де працював на цегельному заводі. Невдовзі розлучився із дружиною. Отримав від влади пенсію по інвалідності. Помер в Умані від туберкульозу в серпні 1987 року. У 1995 році Леоніда Ларжевського реабілітували.
- Микола Ларжевський (1914–1987) та Раїса Ларжевська (1913–1989)
Після ліквідації уманського гетто, нацисти залишили в живих близько 50 євреїв-спеціалістів. Серед них був і дядько сестер Дудник. За їхнім свідченнями, Микола Ларжевський інколи приносив йому їжу й одного разу був арештованим на два тижні. Пересвідчившись, що він не єврей, його відпустили.
Сама Раїса Ларжевська під час переховування сестер Дудник допомагала їм із продуктами.
Жодних даних про членство Раїси та Миколи в ОУН ‒ немає.
У 1943 році разом відступили із німцями. Опинилися в Норвегії у таборах для остарбайтерів. Микола Ларжевський до 1945 року працював в каменоломнях. Підписав лист до Червоного Хреста із проханням, що його не повертали в СРСР. Але був за це заарештований радянськими органами і засуджений до 10 років таборів.
Відбувши термін, жив на спецпоселенні у Казахстані. Там одружився, мав двох дітей. Працював на автобазі прорабом, начальником одного з відділів. Помер у вересні 1987 року. Реабілітований посмертно.
Раїса Ларжевська після німецьких трудових таборів повернулася в Умань. Згодом там працювала бухгалтером. Померла у 1989 році.
- Мирон Демб (1932 ‒ )
Кінець німецької окупації зустрів разом із своєю матір’ю та молодшим братом в колгоспі неподалік Умані. Його батько Яків Демб, боєць Червоної армії, загинув на фронті.
Мирон Демб працював робітником на уманських заводах. Одружився, мав сина та дочку. На все життя за ним закріпилося ім’я Василь, яке йому дала Віра Боцмановська.
Проживає зараз у Німеччині, куди переїхав у кінці 1990-х років.
- Віра Боцмановська (1909 ‒ після 1963)
Після вбивства оунівця «Петра» нацисти провели обшук у будинку Боцмановської. Жінка встигла виїхати до родичів у місто Бар. Про її вагітність нічого невідомо. Повернулася згодом в Умань, де у 1945 році її затримало НКВС. Віру Боцмановську засудили спочатку до розстрілу, а потім змінили вирок на 20 років таборів. У 1955 році її звільнили. Під час допитів Боцмановську брутально бив слідчий. Вже у таборі жінці ампутували груди, вона втратила чутливість пальців на ногах, стала глухою, у неї почалися проблеми із психікою.
У 1960 році до Мирона Демба та його матері Раїси Демб-Гофман, яка помирала від онкології, прийшов слідчий КДБ. Він сказав, що Боцмановська просить про реабілітацію. Демб підтвердив факт свого порятунку, але приховав свідчення про її націоналістичну діяльність. Сама жінка теж це відкидала, що було звичним на той час явищем.
Під час опитування свідків виявилося, що Віра Боцмановська на початку німецької окупації також переховувала в себе й солдат Червоної армії, членів партії, носила радянським військовополоненим їжу. Її реабілітували, проте в жінки не було грошей, щоб переїхати в Україну. Процедура компенсації коштів за її конфісковане майно довго вирішувалася. Очевидно Боцмановська не дочекалась цього й померла у середині 1960-х років в місті Усть-Лабінськ на Кубані.
У 1958 році її чоловіка Віктора Боцмановського посмертно реабілітували.
Дочка Галина у 90-х роках отримала російське громадянство й проживала у Москві.
Уманський феномен
Організований порятунок уманськими оунівцями євреїв ‒ це унікальний випадок, вважає дослідник Голокосту Андрій Усач. Саме він виявив, що серед уманських праведників велика частина є українськими націоналістами.
«ОУН цілісно не надавала жодної допомоги євреям під час Голокосту, ‒ стверджує Усач. ‒ Більше того, антисемітська складова в її ідеології та пропаганді особливо радикалізувалась у 1940–1941 роках. Відомо також про акти антиєврейського насильства, організовані та вчинені українськими націоналістами. Очевидно, що деякі євреї вціліли, перебуваючи в рядах УПА або підпілля ОУН. При цьому деякі з них приховували своє справжнє етнічне походження, а деяких убили перед приходом Червоної армії, вважаючи за потенційних зрадників».
Попри все це, відомі випадки, коли українські націоналісти рятували євреїв і навіть отримали за це звання Праведників світу. Наприклад, Федір Вовк (в еміграції ‒ Іван Вовчук) або Володимир Качмарський. Проте вони діяли індивідуально на відміну від уманських оунівців, говорить Андрій Усач та додає, що назвав би це своєрідним уманським феноменом: «Цей випадок показує, що на локальному рівні учасники підпілля ОУН не лише могли індивідуально надавати допомогу євреям, а й об'єднувати свої зусилля. Більше того – використовувати підпільні ресурси. Важливо, що йдеться про «східняків» – людей, які долучились до діяльності ОУН щойно після початку німецько-радянської війни. Можливо вони були менше індоктриновані націоналістичною ідеологією, особливо зразка 1940-1941 років, коли у ній закріпились радикальні антисемітські тези».
На відміну від окупованих країн Західної Європи, в Україні за переховування євреїв загрожувала смертна кара. Відомі випадки, коли страчували не лише рятівників, але й членів їхніх сімей. Уманські оунівці використовуючи для порятунку свої конспіративні квартири, ставили під загрозу ще й розкриття мережі своїх членів та втрату підпільної техніки та зброї. І це в умовах, коли нацистські спецслужби постійно полювали за бандерівцями.
Очевидно, що випадків порятунку євреїв оунівцями було більше, вважає історик Андрій Усач. Але у радянський час, як про Голокост, так і про українських націоналістів воліли краще не говорити. Очевидно, якби одна із врятованих Валентина (Хая) Дудник не дожила б до розпаду СРСР, її історія порятунку залишилася б невідомою. Адже саме тоді вона вперше почала її публічно розповідати. Проте Дудник у своїх спогадах та свідченнях майже нічого не повідомила про підпільну діяльність своїх рятівників, на відміну від Мирона Демба.
Під час нацистської окупації в Україні вбили близько півтора мільйона євреїв. Загалом нацисти забрали життя у близько шести мільйонів євреїв.
Звання Праведника народів світу від держави Ізраїль отримали 2659 людей з України.
У 1996 році це звання надали сім’ї Ларжевських (Раїса, Микола, Леонід, Іван) та Олексію Губару за порятунок сестер Раїси та Валентини (Хаї) Дудник, а у 2018-му ‒ Вірі Боцмановській та Станіславі Новак за врятування Мирона Демба.
Почесна грамота та медаль Боцмановської досі перебуває в «Яд-Вашем», оскільки не змогли знайти жодного родича Праведниці.
У матеріалі використані дані із архівних кримінальних справ на Олексія Губара, Віру Боцмановську та інших (фонд 5, справа 68216-о, у семи томах), Миколи Ларжевського та інших (фонд 6, справа 74160-фп, у трьох томах), які зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ.
Історія Валентини (Хаї) Дудник заснована на її свідченнях, які зберігаються в архіві «Яд Вашем» та спогадах опублікованих у збірнику «Відродження пам'яті: спогади свідків та жертв Голокосту. Випуск №7» (2017 рік, Інститут «Ткума»).
Свідчення Раїси Дудник були опубліковані у «Невідомій «Чорній книзі» (укладач Ілля Альтман).
У матеріалі використанні усні спогади Мирона Демба, надані ним для USC Shoah Foundation та власноручні письмові, опубліковані у збірнику, виданого Борисом Забарком.
Вперше інформація про Віру Боцмановську та її порятунок Мирона Демба з'явилася у книзі історика Богдана Чорномаза «Діяльність національно-патріотичного підпілля на Уманщині...»
Радіо Свобода висловлює вдячність USC Shoah Foundation за дозвіл використовувати переклад свідчень Мирона Демба (запис 1997 року). Для детальної інформації: http://sfi.usc.edu/
Знімки взяті з інтерв’ю Мирона Демба (запис 1997 року) надані USC Shoah Foundation. Для детальної інформації: http://sfi.usc.edu/
