«Казаки» принесли кролика і сказали: якщо він помре, то вас розстріляють – звільнений полонений

Боєць 40-го окремого мотопіхотного батальйону Олександр Макух потрапив на Дебальцевський плацдарм 6 січня 2015 року. В підрозділі виконував обов’язки зв’язківця. 9 лютого за наказом командира разом з трьома товаришами виїхав у напрямку Артемівська. Втім доїхати до кінцевої точки маршруту так і не зміг. Саме того дня бойовики захопили село Логвинове, взявши таким чином під контроль трасу Артемівськ-Дебальцеве, яку тоді називали «дорогою життя». У населений пункт бойовики змогли зайти фактично без бою. Відтак ще впродовж кількох годин трасою повз Логвинове курсували групи українських військових, навіть не підозрюючи, що їдуть прямо під кулі бойовиків. В результаті, частина військових загинули, інші потрапили в полон. Одним з тих, кому «забули» повідомити про небезпеку був Олександр Макух, тоді ще 21-річний дніпропетровець, студент заочного відділення Київського інституту телекомунікацій. Знову залишити підконтрольну бойовикам територію військовий зміг лише через рік – 20 лютого 2016 року, коли поблизу Мар’їнки відбувся обмін полоненими за формулою «три на шість».

​Детальніше про виведення військ з Дебальцевського плацдарму Радіо Свобода писало в матеріалі «Дебальцеве: рішення, які врятували військо».

Розмова з Олександром Макухом відбувалась вже у Києві, куди бійців доправили для медичного огляду. Відтак відповідав на запитання Радіо Свобода військовий прямо у палаті клініки в перерві між оглядами лікарів, які змушені були раз по раз заходити до кімнати, щоб нагадати хлопцю про процедури, які того дня ще мусив пройти військовий.

– Коли проїжджали наш останній блокпост з Дебальцева, пригадую, там стояв один хлопець: ми просто помахали один одному рукою і поїхали далі. А вже за дві хвилини потрапили в засідку біля Логвинова. Там зупинка, біля неї танк і людей тридцять, от на них і наткнулись. Ми навіть не знали, що чогось треба остерігатись. Не знаю, як назвати це правильно. Можливо, розслабились. А тут водій різко тисне на гальма, лунає автоматна черга. І тільки тоді я помітив, що дорога перегороджена ящиками, а біля ящиків міни лежать. Я дивлюсь на водія, а він вже сидить з піднятими руками. В лобовому склі – купа дірок від куль. Ще за 50 метрів стоїть танк і спрямовує на нас своє знаряддя. Я тоді кричу: вибігаємо. Далі нас повезли в Донецьк, показали по телебаченню. Наскільки я зрозумів, то це у них був перший аргумент, що вони взяли Дебальцеве в кільце.

– Виходить, Ви провели рік в полоні через чиюсь неуважність?

– Вони (бойовики – ред.) стояли там не 5 хвилин, не 10 хвилин, не 15-ть. Вони стояли там кілька годин, бо ще до нас на них наткнулось дві машини – військові вантажівки, які були розстріляні. Це ж треба було встигнути розставити людей, виставити танк, дорогу перекрити, розставити міни. А за 5 хвилин їзди – вже Дебальцеве. Невже не видно було, чи не чути, як танк їде?

Я навіть не знаю, хто на тому блокпосту стояв, яка бригада, звідки? Чесно, вже рік минув, я розумію, що багато людей загинуло, багато зникли безвісти, але в той же ж час, я ні на кого зла зараз не тримаю.

– Тобто Ви пробачили?

– Якщо є кого, то я пробачив. Просто сподіваюсь, що таке не повториться. Я просто вважаю, що не вдасться знайти людину, яка за це відповість. У нас країна така. Якби все було відповідно до закону, то, можливо, їх би й знаходили. А так, бачите, навіть з Майданом досі розібратись не можуть, а тут Дебальцеве.

– Знаю, що Ви не можете розповісти все, оскільки Ваші товариші досі перебувають в полоні, та все ж не можу не запитати про те, як до Вас ставились? Чи були тортури або побої?

– В «донецькому СБУ», де нас утримували перед звільненням, вже не б’ють. Тиснуть хіба морально. А от у «казаків», де були спочатку – там були тортури. У кожного по-різному: когось топили у воді, когось катували електричним струмом, когось просто били. Там, у «казаків», я провів майже три місяці – з 9 лютого до 30 квітня. Для них це було в прикол. Понапиваються і приходять «колекцію» розглядати. Вони так полонених називали. Могли просто кілька разів кулаком чи ногою вдарити, могли прикладом, чи над головами чергу автоматну пустити.

Були хлопці, які розповідали, що на допитах їх занурювали у воду і тримали так до втрати свідомості. Потім відкачували і занурювали знову. Були люди, яких струмом били. Мене так не катували, але прикладом по голові отримував дуже часто.

Спочатку вони так свідчення вибивали, а потім це перетворилось просто на розвагу. Напились, прийшли в камеру, познущались і пішли. Або хтось до них з іншого підрозділу приїхав і вони хизуються, показують свою «колекцію». Оце, кажуть, танкісти, це артилеристи, зв’язківці, розвідка, тільки авіації бракує.

Це були донські «казаки». Але зараз їх, як нам казали, там вже немає. Як та сторона говорила, вони у них були, як «Правий сектор», тобто неконтрольовані. Отак було спочатку. А вже в будівлі СБУ нікого не чіпали – це офіційне місце.

– І не було злості? Тобто Вам же довелось пройти крізь все це через чиюсь помилку.

– Злість була. Спочатку один на одного, потім на водія, який їхав попереду і не побачив цього, потім на комбата. А потім перестав про це думати. Рік життя не повернеш. Я, якщо чесно, просто сенсу в цьому не бачу. Це тільки зайве нагадування про те, про що хотілося б швидше забути.

Коли ти перебуваєш в полоні, то намагаєшся шукати бодай якусь краплю позитиву в цій чорній масі. Тому в нас хлопці говорили, що в кімнату, де ми жили, потрапив снаряд. І це було буквально через два дні після того, як ми потрапили в полон. Тому, можливо, так треба було.

– Коли йдеться про полон, то часто можна почути про так званий «стокгольмський синдром». Ви помічали, що за рік Ваше ставлення до бойовиків змінилось?

– У нас в камері була домовленість між своїми, щоб в будь-якому разі не забували, де вони знаходяться. Хто вони для нас і ми для них. Якщо хто переходив межу, то нагадували. У нас таке було. Хтось щось комусь позичив, дав, допоміг. Коли ми дізнавались, то говорили: краще так не роби. До тебе ж, коли повернешся додому, будуть зайві запитання. Тобто ми – вороги і про це не слід забувати. Меж військовополонених ми не переходили. Заводити з ними якусь дружбу я не бачу сенсу. Так само серед сепаратистів були люди, які прихильно до нас ставились. Тоді ми вже помічали, що його ж товариші від нього відвертаються.

– Час в полоні тягнеться, мабуть, надзвичайно повільно. Чим голову займали?

– Більшість днів нагадують «день бабака». Ти не можеш згадати вчорашній день, бо він був такий самий, як і позавчорашній, а той, як попередній. Тобто для тебе все це злилось в один день.

А думки були дуже різні. Я, наприклад, ремонт перед війною почав, то порівнював свою кімнату з камерою. Думав, що і де я там поставлю. Радився з хлопцями. Хто чим займався до армії, про те й говорив. Хтось бджолярем був, то постійно про бджіл розповідав – весь день одне й те саме про бджіл. Були книжки, то одну й ту саму по три-чотири рази перечитували.

– Які книжки?

– Шерлок Холмс. Я раніше тільки фільми бачив, а там почитав. Ще про Другу світову була. Не скажу, що вона улюблена, просто інших не було. Мали всього дві книжки. І їх всі перечитували по три-чотири рази. Просили принести ще, але нічого не давали – ані газет, ані книжок.

Потім було завдання писати твір – «Чому я повинен жити?». Всім ручки давали. Одну заховали – все, є ручка. Тоді на якихось клаптиках паперу писали, що кому заманеться. Був хлопець – програміст, то він сам собі завдання вигадував з програмування. Сам їх писав і сам вирішував. Я з другом на обкладинці книжки малювали нарди, зі штанів та светрів обрізали ґудзики, робили з фольги позначки, з хліба – кубики і так грали.

А ще любив позлити їх. Вони Новий рік святкували, розвішували стрічки в столовій, я крав жовті і сині і ніс до себе в камеру. Або десь прямо в столовій приліплю – ходжу і милуюсь. А вони коли бачать – істерика одразу. Для них це, можливо, й дрібниця, а тобі, коли скрізь прапори Росії і «ДНР», хоч і маленький, але український прапор, вже око тішить. А ще, бувало, карту України знаходили, де Крим – Україна, теж в камеру несли.

Одного разу, коли обшук в камері був, знайшли український прапор. Вони постелили його перед входом і говорили, щоб ми виходячи наступали. То у нас в камері всі військові – просто переступали. Охоронці хотіли просто поприколюватись, а для нас це щось вартісне. Здавалося б, шматок тканини, а все одно… Для нас це було важливо. Ми ж за цю країну і потрапили в полон.

– А про що у тому творі написали?

– Написав, що вдома рідні чекають, а життя занадто цінне, щоб так просто закінчитись. Що вдома племінниця, якій я обіцяв повернутись. Блін, а що можна їм написати? Те, що вони хочуть прочитати! Що ти більше сюди не повернешся, що ти усвідомив свої помилки, що тут борються звичайні люди. Хоча, коли писали, на відсотків вісімдесят були впевнені, що нікого не вб’ють. Та все ж хтозна, що у них на думці.

Те саме по телебаченню. Коли тебе вперше знімають: якщо скажеш, щось зайве – будуть проблеми тут, скажеш щось хороше – або поб’ють, або просто не покажуть. А тобі треба, щоб тебе показали. Бо якщо десь засвітився, то, вважай, з тобою нічого не трапиться. Якщо не помиляюсь, в першому інтерв’ю я сказав якусь дрібницю: про те, що не вистачало грошей на утримання машин. Тобто ремонтували їх власним коштом. Я розумів, що вони таке покажуть. Звісно, перебільшать, але покажуть, що я живий. Рідні про це дізнаються і зможуть боротись.

А ще у «казаків» був випадок, коли вони принесли кролика і сказали: якщо він помре, то вас розстріляють. Годуйте і дбайте про нього. Мусили годувати. Просили у них, щоб приносили хоч трохи капусти. Бувало, моркву приносили йому, то ми її крали, бо самим дуже хотілось солодкого.

– Думаєте, полон Вас змінив?

– Думаю, так. В першу чергу, змінилось ставлення до рідних. А ще полон дав хороший урок – в один момент ти можеш втратити все. І не має значення через війну чи ні. Тому після полону зникає прив’язаність до речей. Уявіть собі, цілий рік без телефона. Хто зараз так зможе? Раніше і двох днів не було, щоб без ноутбука обходився, а зараз просто забув, коли востаннє до нього торкався. І навіть бажання немає. Те саме з соціальними мережами. На цьому я вже хрест поставив. Навіть заходити не хочу. Приїду додому – видалю свої профілі. Більше немає прив'язаності.

– Тобто Ви вважаєте, що стали кращим?

– Думаю, кращим. Просто більше досвіду з’явилось, якого у інших людей немає. Я не кажу, що полон – це корисно. Корисно в житті все переосмислити. А полон – це привід для цього.

– Чого найбільше потребує людина, яка опинилась в полоні? Що можуть зробити для неї рідні чи близькі?

– Боротися за неї. Та навіть просто привіти передавати. Це ж приємно. Навіть коли ти дзвониш рідним, а вони говорять, що сьогодні друзі приходили. Тобто важливо відчувати, що тебе чекають, що ти потрібен, що тебе ніхто не засуджує.

Після інтерв’ю Олександра продовжили оглядати лікарі. Військовий скаржиться на головний біль. Причиною цього, вважають медики, можуть бути отримані черепно-мозкові травми під час перших трьох місяців полону. Поки що фахівці не можуть однозначно сказати, скільки часу знадобиться для реабілітації. Цілком можливо, що за нормального ритму життя, відновити здоров’я вдасться доволі швидко. Водночас завжди існує небезпека, що лікування після подібних травм триватиме роками, а усунути наслідки повністю так і не вдасться.