Якщо Путін вирішить повністю відновити режим Сталіна, кати знайдуться – син слідчого НКВС

Юлія Мучник та Андрій Філімонов

Росіянин Валерій Родос – син слідчого НКВС Бориса Родоса, наближеного до Лаврентія Берії, який особисто допитував письменника Ісаака Бабеля, режисера Всеволода Мейєрхольда, членів Політбюро Косіора і Чубаря. Валерій Родос емігрував до США і там написав книгу про те, як це – бути сином виконавця таких злочинів.

В архівах ФСБ зберігся лист Всеволода Мейєрхольда, де режисер описує «методи слідства», що застосовувалися до нього: «Мене клали на підлогу обличчям вниз, гумовим джгутом били по п'ятах, по спині; коли сидів на стільці, тією ж гумою били по ногах. У наступні дні, коли ці місця ніг були залиті рясним внутрішнім крововиливом, по цих червоно-синіх синцях знову били джгутом... Слідчий весь час стверджував, погрожуючи: «Не будеш писати, будемо бити знову, залишимо недоторканими голову і праву руку, решту перетворимо на шматок безформного закривавленого тіла».

У 1953 році Бориса Родоса й самого заарештували, а через три роки розстріляли за «зраду батьківщині в складі групи осіб».

Через півстоліття його син Валерій, колишній викладач логіки Томського університету, який емігрував до США, написав автобіографічну книгу «Я – син ката». Автор відверто розповідає читачам про свою травму і про те, як все життя переслідувала його «тінь батька».

«Батько. Чи легко мені це писати? Спробуйте уявити, що замість імені мого батька в цьому тексті стоїть ім'я вашого... Ні, ні, я розумію, що навіть сама постановка такого питання говорить про мою моральну потворність, що навіть в порядку уявного експерименту говорити так безглуздо, прямо заборонено, злочинно, що ваші батьки... Ні в якому сенсі не чіпаю, навіть подумки, ваших всіляко шанованих батьків. Але припустімо, вам запропонували роль, зіграти роль, і для того, щоб вжитися в неї, ви просто зобов'язані уявити собі... Ну, напружтеся! Уявили? Тепер подивіться на себе в дзеркало. Ось я так і живу все життя, з огидою вдивляючись в дзеркало власної душі. Шукаючи паралелі, схожість... Від цього експерименту душа у мене немов вигоріла (навіть вірш є у мене такий: «Нема у мене душі»).

З книги Бориса Родоса «Я – син ката»

– Мені не дуже важливо, чи гарна вийшла книга. Я звільнився. Більше не пишу.

– У Вас був якийсь зворотний зв'язок із читачами, якісь відгуки?

– Відгуки були. Три негативні, один із них – досить хамський, три позитивні, кисло-солодкі. Зворотного зв'язку, дякувати Богу, не було. Написала одна жінка, якась родичка колеги мого батька. Її цікавили деталі. У цього колеги, до речі, все в порядку, з пошаною похований. Родичка живе в його квартирі. Прізвища не назву. Ще мене відшукали півтора десятка колишніх студенток, переважно філологів, прифрендились.

– Найяскравіший Ваш особистий, домашній спогад про батька який? Яким батьком був Борис Родос?

– Мама казала, що батько багато часу проводив зі своєю улюбленою старшою дочкою Нелею, водив її в театр, розмовляв. Мені нічого цього не дісталося. Я жодного разу з ним не розмовляв, рідко бачив. Найяскравіші спогади пов'язані з футболом. Він дуже любив футбол, і, здається, знав усю команду московського «Динамо» особисто, за руку. Ми якось ходили на футбол із якимось величезним дядьком. Потім я дізнався, що це був міністр МДБ Меркулов. І ще запам'ятав: ми граємо з ним у крихітному передпокої квартири в футбол, і він жартівливо відштовхує мене пузом.

Може, він робив це багато разів, часто, але запам'ятав я тільки один випадок: тато приготував усім їжу. На великій сковорідці яєчня з помідорами – не бозна-яка їжа, але зате сам тато робив. Іноді для всіх відразу він нарізав кавун. Кавуни він вибирав на звук, клацанням, це у мене від нього.

– Після арешту й розстрілу батька, вже у часи відлиги Ваша сім'я на собі випробувала, що означає бути родичами репресованого. Чи відчували Ви себе тоді «ворогом народу»?

– Ні, я не відчував себе ворогом народу, я йому чужий. І він мені.

– Зараз у Росії знову багато сперечаються про покаяння. Як Ви думаєте, могло б щось змінити в долі країни визнання сталінізму злочином проти народу, якесь загальне покаяння за ті злочини режиму?

– Тут момент, де я ні з ким не згоден. Моя позиція проста: там, де немає посади – кат, там їх і немає. А якщо оголосити вакансію, набіжить скільки потрібно. Ні, нічого не допоможе покаяння. Якщо ось зараз, скажімо, Путін вирішить повністю відновити той режим, знайдеться стільки катів, скільки потрібно ... І є ще одне: глибоко впевнений, що особиста провина Сталіна сильно перебільшена. А Ленін? Мао? Кім? Пол Пот? Винна ідея (злочинна) комунізму. Необхідно велике дослідження: «Робота і провина». Чи винен хірург, який помилився, і пацієнт помер; будівельник, у якого будинок розвалився і поховав під собою тисячу. Солдат, який убиває незнайомих йому людей. Взагалі, чи є вислів: «Я робив свою роботу» – індульгенцією?

«Ось газети писали про нього: «Кат за покликанням». Ну так! За покликанням комсомолу. Він був комсомольцем-активістом, ідейним борцем за світле майбутнє всього людства, коли партія зажадала нових героїв у свій передовий загін, в чекісти. І він відгукнувся, пішов. Як і десятки тисяч інших, хто ж тоді знав, здогадувався, до якого верстата їх приставлять, який інструмент у руки дадуть. Уже всередині він, як виконавчий, старанний єврей, багатьох обігнав, досяг висот, у сенсі звалився в бруд, у кров...».

З книги Бориса Родоса «Я – син ката»

– Ваша кар'єра в Томському університеті складалася успішно, Ви були популярним викладачем. Що вплинуло на Ваше рішення про еміграцію до Америки в розпал перебудови?

– Викриття батька зробило мої лекції протизаконними. Ну, як можна довіряти йому, якщо у нього батько – кат? Тільки виїхати, відвезти дітей.

– Тобто до перебудови цей факт був нікому в Томську не відомий?

– Можу помилятися, але думаю, нікому. Студенти не знали. Я, взагалі, за публічність, але вона з розмаху б'є по людях, іноді безневинних.

– У Томську були якісь публікації в місцевій пресі? На Вас чинили тиск, цькували?

– Ніхто зі знайомих прямо не обізвав і не образив.

– Вас посадили після розстрілу батька. У чому була Ваша вина, на думку слідства?

– Підбивав однокласників організувати партію, повалити режим і побудувати справжній комунізм. Не пишаюся, але й не соромлюся. У мене був маленький термін, я тоді думав, що в цій країні так і треба.

– А як сталося, що Вам після всього цього дозволили вступити до МДУ?

– Я спалив усі свої документи, завів нові, ні на що не сподівався, але закінчив другий раз школу з медаллю і вступив. Знаю багато людей, хто закінчив МДУ і сів, але щоб сів і закінчив – начебто я один.

– Чи відчували Ви в той час на собі тінь батька?

– І мої друзі-одногрупники, і деякі довірені викладачі знали, що я сидів, про батька, я думаю, не знали. Я вів антирадянські розмови у нас на логіці, всі їм співчували, навіть члени КПРС. А тінь батька, тяжкий цей вантаж, я відчував завжди – не щохвилини, але щодня.

– Коли у Вас вперше з'явилася думка написати книгу? І як з'явилася її назва?

– Мені страшенно хотілося позбутися цього болю. Я тут в Америці написав її, і один з моїх кращих, улюблених учнів, дуже багата людина, запропонував допомогу. Сам знайшов видавництво і оплатив.

– Якщо повернутися назад. Ви пам'ятаєте, як реагував Ваш батько на події 53-го року – смерть Сталіна, арешт Берії? Ви ж тоді жили в Криму?

– Коли почалася боротьба з космополітами, одночасно вичищали КДБ від євреїв. Ми жили в Криму і батька звільнили. Він довго був без роботи, приблизно рік. Потім його взяли в зв'язок і послали на якісь курси до Києва. У нього помер батько, мій дід, ми жили в одній квартирі. Він приїхав, здається, я бачив його тоді востаннє. У Криму він опинився, тому що в боротьбі Берії з Меркуловим, зайняв якусь не ту позицію. Його улюблена дочка, моя старша сестра, і його старший брат, говорили мені, що батько неодноразово хотів застрелитися. Родині було б легше. Його заарештували, коли стали брати всіх, хто близький до Берії.

– Коли Ви почали працювати над книгою, Ви користувалися архівними матеріалами чи покладалися на свою пам'ять і розповіді родичів?

– Ні в які архіви я навіть не намагався лізти. Читав газети, від мами знав мало, та й не прийнято було дружинам знати і вдома говорити. Намагався уявити собі. Адже це не документальна книга, не про батька, а про те, як живеться синові ката.

Між тим, Ви не поставили ще одного важливого питання: чи засуджую я, чи виправдовую свого батька?

– І що Ви відповісте?

– Звичайно, засуджую. Не слід було йому відгукуватися на цей заклик, вступати в диявольський легіон. Але я все життя мучився питанням, чи у мене вистачило б (точно не знаю, чого), щоб утриматися, не вступити?.. Не знаю. І є тверда впевненість, що 95 відсотків нинішніх наших громадян з радістю і добровільно вступили б, особливо ті, хто зараз усе це люто засуджує.

– Ви сказали, що Вам стало легше, коли Ви поставили крапку в своїй книзі «Я – син ката». Чи надовго зберігся цей психотерапевтичний ефект?

– Я писав її місяці три. Мене вирвало цією книгою. Я не письменник, писав, як міг – міг би краще, краще б і написав. Коли поставив крапку, відчув полегшення – впорався. А терапевтичний результат настав тільки після виходу книги у 2008 році. Мого батька розстріляли, я поїхав, не тягніть гріх сім'ї на моїх дітей і онуків. Ми не такі вже погані.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода