Одеський моделіст Євген Капука є автором кількох серій діорам на військову тематику. В них він втілив епізоди з Другої світової, воєн у В’єтнамі, Іраку, на Балканах. Кілька робіт, виконаних у масштабі 1:35, майстер присвятив українським солдатам і волонтерам у зоні проведення АТО/ООС на сході України. Але одними з найскладніших для себе – з етичної точки зору й технічно – він вважає створені кілька років тому для музею Голокосту в Одесі діорами «Гетто у Трансністрії» (Трансністрією у 1941–1944 роках іменували територію між річками Дністер і Буг у румунській зоні окупації – ред.) і «Табір смерті у Богданівці».
Про те, навіщо потрібно візуалізувати трагічну історію і як при цьому балансувати між фактами й тим, що взагалі можливо створити руками, Євген Капука розповів Радіо Свобода.
– Я – одесит у кількох поколіннях. Виріс на Молдаванці неподалік Прохорівського скверу, звідки у 1941-му для тисяч євреїв розпочалась «дорога смерті» до концтабору у селі Богданівка (у ті часи село входило до складу Одеської області, нині розташоване в межах Миколаївської – ред.).
Звісно, у дитинстві щось мені розповідали про події в Одесі за часів війни, проте тільки познайомившись із директором музею Голокосту Павлом Козленком, занурившись у спогади тих, хто дивом врятувався, я насправді вжахнувся, осягнув масштаби катастрофи.
Уявіть, лише у Богданівці, де утримувалися євреї з Бессарабії, Одеси, Буковини, Румунії, упродовж місяця було знищено близько 55 тисяч людей. Тіла скидали в пересохле русло річки, потім спалювали. Щоб відгородитися від потоків крові, збудували дамбу кілька метрів заввишки. За документальними свідченнями, масові убивства розпочались 21 грудня 1941 року, на день народження Сталіна, виконували їх румунські солдати і поліцаї з місцевих жителів.
Навкруги все стогнало й палало, а кати щодня пили вино, яке їм привозили у діжках.
Щоб акцентувати на жахітті того, що сталося у таборі смерті у Богданівці, я розділив діораму на дві частини. Чорно-біла – це минуле, в кольорі – то сьогодення, в якому на місце трагедії їдуть екскурсійні автобуси.
Діорама виконана у масштабі 1:72, використовував гіпс, смолу, пластик. Працював над нею кілька місяців. Взагалі, діорама є копіткою роботою, вимагає чимало часу й зосередженості.
Головним у діорамі має бути все ж таки сюжет. Недостатньо просто розставити відповідні фігурки у вільному порядку, треба дотримуватись історичного фактажу, реалістичності, водночас не скотившись до вистави, «мультяшності». Ця межа насправді дуже тонка.
Через те, що з того періоду збереглися лише лічені документальні знімки, за таких умов важливим для мене було спілкуватися, читати спогади вцілілих свідків трагедії.
Іще одна представлена нині в одеському музеї Голокосту діорама приблизно така ж за розмірами, 1,4 на 0,8 метра, але трохи більша за масштабом – 1:35. «Гетто у Трансністрії» я зробив узагальнюючим образом усіх гетто на українському півдні за часів Другої світової. Вони відрізнялись від, скажімо, найбільшого з європейських – Варшавського.
У Варшавському гетто люди намагалися вижити серед репресій, голоду, холоду й хвороб. На наших територіях гетто були тимчасовими резерваціями, перевалочним пунктом для ув’язнених – звідти їх відправляли назустріч смерті. Наприклад, у гетто в Одесі на Слободці євреїв зібрали на початку січня 1942-го, а у червні того ж року вирушив останній ешелон із ними.
На цій діорамі приблизно 90 фігурок, за їхньої допомоги я зобразив певні мізансцени. Десь там хлопчик вітається із приятелями, а от літня людина набирає воду.
Для мене діорама – це ніби 3D-фотографія. У сучасному світі, в якому левову частку інформації ми отримуємо очима, без візуалізації історичних подій, вважаю, не обійтися. Передусім важко без них молоді, яка звикла саме так, візуально, сприймати світ. Можна безліч разів слухати розповіді викладачів, екскурсоводів, навіть читати історичні свідчення, а можна глянути на діораму й жахнутися так, я свого часу жахнувся я.
