(Рубрика «Точка зору»)
Післямова до Зеленського
Насправді, цей текст не про Зеленського. Він про ту дискусію, що відновилася після його обрання. Він про те, чи може Україна стати Європою без спроб збудувати національну державу.
Суперечки ці йдуть між тими, хто російського майбутнього для України ніяк не хоче.
З одного боку барикад ‒ ті, хто хоче збудувати національну державу. З усім необхідним переліком символічних інститутів. У цьому списку ‒ мова та історія, пантеон героїв та національні атрибути. Вони кивають на приклад західних сусідів і говорять про те, що Україна, хоч і запізнилася пройти аналогічний шлях, але уникнути цього все одно не зможе.
З іншого ‒ ті, хто звик кивати на ЄС. Вони кажуть, що основною ідентичністю для українців має стати європейська. Що саме вона може стати універсальним знаменником для всіх ‒ і примирити настільки різні регіональні ідентичності та долі. «Я ‒ європеєць», з їхньої точки зору, це приклад вдалого компромісу, тому що знаменує рух у майбутнє, а не суперечки про минуле.
Як аргумент прихильники другої позиції наводять сучасну Європу. Яка після об'єднання змогла переступити через територіальні суперечки та регіональні образи. Якій вдалося схрестити комфортний побут з індивідуальною свободою. Їхня умовна позиція досить проста: навіщо йти шляхом двадцятого століття, якщо можна відразу вирушити маршрутом двадцять першого.
П'ятий і шостий президенти
Політика п'ятого президента України вписувалася в очікування першого табору. Національна церква, закон про державну мову, нові свята та нові символи ‒ він створював атрибути національної держави за образом і подобою інших країн Східної Європи. За це його любили одні й не любили інші.
Політика шостого президента найменше зосереджена навколо колишнього дискурсу. Замість цього він говорить про «компромісних героїв», значущість побутового комфорту та другорядність символічного ряду. За це йому аплодують одні й не готові довіряти інші.
Чи можна перескочити?
Ця схема досить умовна, але це свідоме спрощення. Його можна звести до одного простого запитання. Чи може Україна перескочити стадію розбудови «національної держави» і відразу взяти собі за орієнтир «європейську ідентичність».
Швидше за все, ні. З деяких причин.
По-перше, сучасний Євросоюз ‒ це не концепція наднаціонального об'єднання. Навпаки, це доведена до максимуму історія про національні держави. Це історія про ринкову синергію, правову уніфікацію, правила співжиття і відкриті кордони. Але не більше. Кожен учасник цього об'єднання пройшов той самий шлях, який Україна намагається подолати сьогодні. А загальноєвропейська ідентичність лише доповнює національну ‒ але ніяк не підміняє її.
По-друге, спроби протиставити «ліберальний рай» ‒ «національній державі» найчастіше народжуються з нерозуміння природи речей. Свого часу національні держави прийшли на зміну феодалізму. І в цей момент починають працювати прості закони історії. Відмова від більш прогресивної форми існування не приводить вас до наступного еволюційного поверху, а відкидає на попередній.
По-третє, сама форма сучасної демократії будується на національній солідарності. Наприклад, люди готові сприймати результати виборів тільки в тому випадку, якщо політичні партії поділяють одні й ті самі національні цінності.
В іншому випадку кожні вибори перетворюються на референдум про минуле ‒ і країна продовжує тонути в міжусобицях. Зрештою, саме солідарність всередині кордонів призводить до того, що незнайомі люди готові платити податки заради спільного майбутнього невідомих їм особисто людей.
Ми все одно не уникнемо дискусії
Якщо хтось так і не спромігся провести різницю між патріотизмом і шовінізмом ‒ це явно не проблема національних держав. А тому, мені здається, що ми все одно не уникнемо дискусії про власне минуле. Просто тому що без неї Україна не зможе домовитися про саму себе.
Так, цей процес буде довгим ‒ але без нього немає сенсу розраховувати на хоч якийсь простір загальної солідарності. Еволюція складається зі сходових прольотів і перестрибнути через сходинки навряд чи вийде. Як би кому не хотілося.
Зрештою, всі щасливі країни схожі одна на одну. Кожна нещаслива ‒ нещасна по-своєму.
Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал – на сайті Крим.Реалії
