Відповідно до постанови Європарламенту 2012 року, кожного 6 березня вшановується пам'ять про Праведників народів світу – людей, які ризикували життям заради порятунку євреїв під час Голокосту. З 1962 року це звання отримали майже 28 тисяч осіб. У Національному меморіалі Катастрофи та Героїзму «Яд Вашем» зберігаються десятки тисяч справ. У кожній – свідчення уцілілих та їхніх рятівників. Одна з цих справ про порятунок Анатолія Карповича родиною Кузьменків у містечку Ічня на Чернігівщині.
До Другої світової війни в Ічні проживало 148 євреїв. Погроми на початку 20-го століття змусили сотні людей покинути свої домівки і виїхати. Ті, хто залишилися, тримали крамниці, обробляли землю. Будівля теперішнього краєзнавчого музею – колишня синагога. Залишки єврейського цвинтаря розташовані за містечком, на хуторі Віжень. Кам’яні пам’ятники з написами на івриті досі проглядаються у гущавині.
З початком війни частина євреїв встигла евакуюватися. За офіційними даними, під час Голокосту в Ічні вбили одного єврея. І один врятувався. Ймовірно, що і вбитих, і уцілілих було більше. Проте точної інформації немає.
Та навіть одне врятоване життя з понад півтора мільйона жертв Голокосту в Україні – важливе.
Анастасія
Анастасія та Іван Кузьменки працювали у колгоспі. Жінку часто кликали готувати на весілля, похорони, дні народження. Разом ростили чотирьох дітей. На початку війни найстаршій Марії було 13, Володимиру – 10, Анатолію і Миколі – 6 і 3 роки. У другій половині їхнього будинку жила матір Івана. Там же квартирувала подруга Анастасії з двома дітьми.
Івана мобілізували у 1943-му. Невдовзі він загинув. Досі невідомо, де його могила. Не збереглося похоронки, жодної фотографії. Єдина згадка – ім’я, викарбуване на Пам’ятнику загиблим воїнам міста у Другій світовій.
Володимир
Старший син Анастасії та Івана – Володимир – займався важкою атлетикою, сім років відслужив на флоті. Під час служби був знаним шевцем. Після переїзду до Львова працював завгаром, продовжував шити взуття. На пенсії співав у хорі, любив грати в шахи. Ним опікувалася місцева єврейська організація. Часто згадував той випадок, коли йому було 10.
«Одного разу я побачив на вулиці багато саней. На них сиділи єврейські діти і старі люди. Конвоювали їх поліцаї. Я запитав одного з них, куди везуть людей. Він відповів, що до ґетто у Ніжині…»
Серед дітей Володимир упізнав Толіка. Хлопчик з мамою та молодшою сестричкою квартирували у них якийсь час. Коли поліцай відволікся, Володимир покликав Толіка і хлопці втекли до сусіднього двору. А звідти – до будинку Кузьменків.
Усіх, хто лишився на підводах, вбили у Ніжині наприкінці 1941 року.
Пошук
«Зараз немає вже нікого. Дядя Володя помер 12 років тому. Бабуся Настя багато чого розповідала у дитинстві. Та хіба тоді уважно слухаєш?»
Надія – онука Анастасії й Івана. У дитинстві вона з мамою тривалий час жили у бабусі. Її батько, Микола, поїхав на заробітки до Сибіру і не повернувся. Жінки спільно білили хату, обробляли город, відзначали свята.
«Вона була строга. Кожні вихідні я приходила і мала вивчити вірш. Ставала перед нею і розповідала. У мами був другий чоловік і ще двоє дітей. Бабуся не ділила – чужі, свої. Теж вірші розказували».
Старший син характером був схожий до Анастасії. Надія доглядала за дядьком Володимиром, їздила що три тижні до Львова. Інший син, Анатолій, помер у Шостці. Обидва не мали дітей.
Донька Марія жила з сім’єю у Горлівці. Її теж немає, сини живуть поза Україною.
Надія сьогодні чи не єдина, хто береже пам’ять про рідних.
Бабуся розповідала їй історію про єврейського хлопчика, якого вони переховували. Для чужих він був сином родички. Та хтось доніс. Бабуся пригадувала, як її викликали до німецької комендатури.
«Тільки німець руку покладе їй на плече – собака за ноги хватає, гризе. Він руку одніме – собака одійде. А йому це так подобається! Він знову спеціально руку покладе – собака ноги кусає. А вона вперто доказувала: «Це моя дитина. Це моя дитина».
Врешті жінку відпустили. Відтоді вона ніколи не тримала вдома собак.
У архіві фонду Шоа, заснованого Стівеном Спілбергом, зберігається понад 50 тисяч відеосвідчень про Голокост. Серед них – спогади Анатолія Карповича. На жаль, в Україні відсутній доступ до цього архіву. Проте можна ознайомитися зі списком людей, згаданих у кожному свідченні. Анатолій говорить про онуку Анастасію, знаходимо її у соцмережах.
«Так, це мій дідусь. Він розповідав мені про Ічню і про сім’ю Кузьменків. Це дивовижно, що ви мене знайшли. Він живий. Живе у Києві. І хоч пам’ять часом його підводить, цю історію добре пам’ятає».
Анатолій
Заради безпеки в умовах пандемії ми зустрілися з Анатолієм і його сином В’ячеславом у кафе. Погодився він не одразу – не хоче бути в центрі уваги. У свої 87 виглядає бадьорим і охочим говорити.
Його батько, В’ячеслав Карпович, був поляком. Народився у Віленській губернії. Опинився в Україні після революції, працював на залізниці. Матір, Агнеса Уманцева, – єврейка з Ічні. Подружжя жило у Дніпропетровську, потім на Донбасі. Мали двох дітей – Анатолія та молодшу на два роки Броніславу.
У 1937 році батька арештували.
«Мама втекла до рідних в Ічню. Але у них вона боялася оселитися, щоб не підставити. Приховувала, що вона дружина засудженого. Його ж засудили за статтею «ворог народу». Матір в Ічні ніде не могла влаштуватися. Десь підпрацьовувала».
Квартирували у подруг матері. Пізніше оселилися у покинутій хаті на околиці містечка. Агнесі вдалося влаштуватися на роботу до дитячого садка. Підтримувала зв’язок з чоловіком.
Дід Анатолія був релігійним євреєм. У його будинку часто збиралися для молитви. Родина на початку війни евакуювалася до Казахстану. Агнеса з дітьми теж збиралася евакуюватися. У цьому мав допомогти її брат – військовий.
«Приїхав, я навіть пам’ятаю, рано-вранці. Забрав нас, ми їхали на машині. Але раптом виявилось, що нас оточили. Далі їхати не можна. Пам’ятаю, ми побачили німців. Вони спокійно йшли. Ніхто нас не знав. Та фронт перейти було неможливо. Ми змушені були повернутися».
Щоб урятувати дітей, жінка намагалася їх прилаштувати до знайомих. Анатолія відвела до села Монастирище, під Ічнею. Якась жінка погодилась взяти його в обмін на одяг. Доньку врятувати не встигла. Вона захворіла і померла.
Агнеса змушена була переховуватись. У лісах познайомилася з оточенцями. З ними перейшла лінію фронту.
Анатолій у Монастирищі був перед очима у селян. Одного дня зайшов поліцай і забрав його.
«Було дві підводи. Ніхто не боявся. Нам не казали, що везуть вбивати. І раптом я побачив Володю. Він забрав мене додому. Дядя Ваня і тьотя Настя знали, що відбувається і сховали мене».
Кузьменки не дозволяли йому виходити на вулицю. Часто доводилося ночувати у підвалі, там постелили матрац. Туди ж ховався, коли приходили незнайомці. Так минула зима.
«Почав працювати з ними на городі. У них був кінь і корова. Роботи – багато. Я допомагав, як міг. Потім діти захворіли. А я – ні».
Анастасія прилаштувала хлопчика на деякий час до сусідів Лагутіних. Господар працював на борошномельному заводі. Невдовзі його арештували і розстріляли. Анатолій опинився на вулиці. Познайомився з іншими безпритульними дітьми. Жебракували на базарі. Жили на горищі. З часом знайшов підробіток у місцевому ресторані – підкидав дрова у піч. Там ночував і харчувався. Власник закладу на прізвище Ебер забрав його до себе. Часто ввечері до нього приходили німці і пиячили.
Жив у нього до приходу Червоної армії. У перші дні після цього Анатолія знайшла мати. З нею виїхали до Києва.
– Чому Кузьменки переховували вас?
– У нашій родині не заведено було сваритися, ми легко домовляємося, співчуваємо. Це у нас в крові. Мабуть, тому вони і відповіли тим же. Вони ризикували дуже. Я до них як до рідних ставився все життя.
У 1997 році Анастасію, Івана, Марію та Володимира Кузьменків визнали Праведниками народів світу. Вони серед 2 659 мешканців України, яким надали це звання станом на 1 січня 2020 року.
