6 грудня минуло 80 років від дня народження письменниці, дисидентки Ірини Калинець

6 грудня виповнилося 80 років від дня народження української письменниці, шістдесятниці, політика, громадської діячки, дослідниці історії України Ірини Калинець (1940–2012). 31 липня 2012 року вона відійшла у вічний світ через важку хворобу.

У день народження Ірини Калинець у Львові провели флеш-моб читання її поезії.

За життя Ірина Калинець говорила багато радикальних речей і це, звісно, не всім подобалося. Якою залишилась відома українка у пам’яті рідних і друзів?

Щоб стало наді мною білими долонями,

щоб стало наді мною оком печалі,

щоб стало наді мною наче ікона,

життя моє,

в якому я

сльоза лиш! – писала Ірина Калинець.

За словами поета Ігоря Калинця, дружина перестала писати вірші, вийшовши на волю з таборів і заслання, у 1980-х роках. Сьогодні вона, як поетеса, менш відома, але не менше цікава, аніж, як публіцист, громадська діячка, політик, в’язень радянських таборів.

«Як поєднувалось у ній писати вірші і бути радикальною досить у висловлюваннях? Ірина була широко обдарована особа, була близька з мистецтвом, була вольова жінка. Вона бачила, що в Україні йдуть справи не так, як мають бути, але ми завжди надіялися, що от-от виправиться. Ірина багато працювала. Мала тему, шукала відповідні книжки, сиділа і читала, аналізувала, писала. Якщо до рук потрапляла потрібна книжка і цікава, то не відривалась. Часу на читання йшло дуже багато», – говорить Ігор Калинець.

Ігор Калинець видав 10 томів творів дружини і вважав це своїм обов’язком. Там відкривається весь світ Ірини Калинець. Новели, романи, наукові праці «Близьке далеке» й «Епоха гунів та її передісторія» (у світлі біблійних джерел), а це дослідження про життя Феодосія Печерського, загадки хрещення України-Русі, остання праця Ірини Калинець «Вільні студії над текстами Святого Письма», а ще опубліковані у збірці статті, промови, інтерв’ю, документи, листи, численні фотографії.

«Вона до останньої хвилини працювала. Останні роки робила переклад Біблії, багато працювала на релігійну тематику. Я прийшла до неї і бачу, що Ірина на ліжку обкладена паперами, книжками. Вона сіла на край і каже: «Якби ти знала, як мене болить. Такий біль, як колись карали на смерть». Вона ніколи цього не казала, але мовила це дуже скупо, показала, як мужньо переносить це і до місяця часу її не стало, але до останнього працювала. Комп’ютер на руках, на ліжку, книжками обкладена – так запам’ятала», – пригадує львів’янка Мирослава Стасів.

З Іриною Калинець Мирослава Стасів познайомилась у Львові у 1968 році, коли вони прийшли під суд підтримати В’ячеслава Чорновола. А за день до арешту Чорновіл, у помешканні Мирослави Стасів, друкував матеріали. Кадебісти проводили обшуки у різних квартирах. Прийшли і до Мирослави Стасів, якій тоді було 26 років, а її донечці – місяць.

«З шафи було видно куток машинки. Поки вони шукали в іншій кімнаті, я візочок поставила і накинула пеленки на машинку. Знала, звісно, що друкує Чорновіл, бо читала і усвідомлювала чітко, які наслідки можуть бути. Таких, як я, було багато. Один сподвижник сам нічого не може зробити, бо мусить мати опертя. То було оточення дуже вірних людей.

Я щаслива, що знала таких людей, як Ірина Калинець, Вячеслав Чорновіл, ми зустрічались на Різдво, це були цікаві моменти. Ірина була мужня, вольова особа, людина високої працездатності і твердих переконань. Її покоління, яке відходить, покоління шістдесятників, несло у своєму серці іскру любові до рідної землі, України, не шкодуючи своєї кар’єри, ні свого особистого життя. При незалежності пішло по-іншому. Бо боротися – це одне, а коли вже Незалежність застала несподівано, були проблеми з кадрами. Ірина багато говорила радикальних речей і це не всім подобалося. Не можна щось робити напів, так казала», – зазначає Мирослава Стасів.

Калинці творили мистецько-культурне середовище

Ірина Калинець, із дому Стасів, народилась 6 грудня 1940 року у Львові, батьки були робітниками. Вона навчалась у Львівському університеті на філологічному факультеті. Вчителювала, працювала шкільним бібліотекарем. У березні 1961 року молоді поети Ірина та Ігор Калинці одружились. Вони творили мистецько-культурне товариство у Львові з художниками Карлом Звіринським, Богданом Сорокою, Олегом Міньком, Богданом Сойкою.

У 1970 році Ірина Калинець була у числі 9 осіб, які виступили на захист історика Валентина Мороза, який був арештований. Подружжя Калинців домагалось дозволу, щоб бути присутніми під час судових засідань.

У грудні 1971 року підпис Ірини Калинець був теж і під заявою про створення Громадського комітету на захист дисидентки Ніни Строкатої, чоловік якої Святослав Караванський був ув’язнений у Володимирській тюрмі.

Ірина та Ігор Калинці у січні 1972 року разом із іншими львів’янами гостили на Новий рік і Різдво поета Василя Стуса, разом колядували. Їхній вертеп увійшов в історію під назвою «сумний», оскільки 12 січня 1972 року різдвяна коляда завершилась обшуками і арештом 89 шістдесятників, із них 55 – із заходу України. Тоді судові процеси тривали до осені. Майже всі були засуджені. Серед них Василь Стус, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Євген Сверстюк, а через півроку Ігор Калинець.

Кілька місяців Ірину Калинець утримували у слідчому ізоляторі КДБ у Львові. За життя вона була ініціатором створення у цій будівлі музею «Тюрма на Лонцького», що і вдалося.

Слідчі КДБ намагались справу Ірини Калинець долучити до В’ячеслава Чорновола, до видання нелегальної літератури. У липні 1972 року суд засудив Ірину Калинець за статтею «антирадянська агітація і пропаганда» на 6 років ув’язнення в таборах суворого режиму, які відбула в Мордовії, та на 3 роки заслання, які була на Забайкаллі.

«КДБ замовив рецензію на вірші мами і тоді та замовлена група (з викладачів факультету журналістики університету Франка – ред.) винесла вердикт, що твори просякнуті антирадянською ідеологією, що найбільш шкідливо, що оспівано нещасну Україну. Батьки очікували, що будуть арешти. У серпні 1972 року відбувся суд, який засудив маму до 6 років позбавлення волі у таборах суворого режиму і 3 роки заслання за статтею «антирадянська агітація та пропаганда». Мене вразили, коли я ознайомилась зі справою, дві фотографії. Це креденс, де тато тримав старовинні речі, а це ключі, годинники, які не ходили. Речі, які не містили нічого антирадянського, як і екслібриси Богдана Сойки і Богдана Сороки. Колекція виявилася небезпечна для КДБ. Я вже ніколи цього на креденсі не бачила. Все вилучили з нього, навіть мої якісь дитячі вірші теж потрапили у вилучені речі. Це для мене було страшно, що невинні речі стали свідками антирадянщини, а поезія Калинець була «злочином». У справі мами – 9 томів, тата – 4. Після таборів батьки були заслані на Забайкалля. У 9-му класі я з бабусею поїхала до батьків. Ми зробили з мамою там фото в однакових вишиванках, які нам вишила бабуся.

Мама завжди була безкомпромісна, навіть в ув’язненні була активною щодо її подруг чи хворого Стуса. Вони оголошували голодування у підтримку інших в’язнів», – говорить донька Ірини Калинець Звенислава Мамчур-Калинець, яка взяла участь у програмі про шістдесятників. Одна з них була присвячена мамі.

Коли маму арештували Звенислава навчалась у другому класі, а повернулись батьки з неволі, коли вона закінчила школу.

«Материнську любов, яку не могла мені передати, всю передала своїй онучці Ганнусі, яку шалено любила, мала особливе ставлення. Мамині листи з ув’язнення до мене, до родини були дуже ніжні, гарні», – зауважує Звенислава Мамчур-Калинець.

«Таких жінок бракує Україні»

Ірина Калинець багато своєї поезії присвятила побратимам і посестрам.

Ще того віку вистачить для щастя

Прийти і вмерти на своїй землі, – ці рядки присвятила Василеві Стусу.

У 1981 році Ірина Калинець вийшла на волю і продовжила свою громадську діяльність і боротьбу за незалежну Україну, за легалізацію УГКЦ. У березні 1989 року Ірину Калинець засудили на 10 діб арешту за організацію 22 січня на Святоюрському повір’ї панахиди з нагоди роковин Злуки українських земель у 1919 році.

У 1989 році була серед організаторів перепоховання в Україні поета Василя Стуса. У 1990 році Ірина Калинець обрана депутатом Верховної Ради.

«Ми познайомилися з Іриною, як вона вийшла з тюрми. У нас була тісна співпраця, коли вона очолювала управління освіти на Львівщині. Ірина перша в Україні написала концепцію української національної школи, відмовилась від радянських підручників, запровадила українознавство, вивчення історії України, якої не було. Вона гордилася тим, що відкрився військовий ліцей у Львові, бо розуміла, наскільки важливо виховувати дітей, які будуть свідомо захищати Україну.

Це унікальна була жінка. Таких жінок так сьогодні бракує Україні. Я зверталась до мера Андрія Садового, щоб одній із вулиць у Львові присвоїти ім’я Ірини Калинець. Думала, що це не питання для мера і його оточення, що це само собою розумілось. Мені прийшла відповідь, що присвоєння імені робимо через 5 років із тим, що, можливо, якісь вийдуть гріхи на зовні про цю постать. Пройшло 5 років і знову пишу лист, що пора увічнити ім’я цієї великої українки у Львові. Відповіді немає. Мені боляче про це говорити», – зауважила Валентина Стрілько з Києва, яка очолює Міжнародний благодійний фонд імені Ярослава Мудрого.

У 2013 році ця організація започаткувала премію імені Ірини Калинець «за видатні здобутки у розвитку українського суспільства, утвердженні історичної пам’яті українського народу, його національної свідомості та самобутності, розвитку української освіти, культури та літератури».

У літературному слові Ірини Калинець багато сакральності. Вона поетично опрацювала Її ораторія «Іду. Накликую. Взиваю...», присвячена митрополитові Андрею Шептицькому. У 1998 році відбулась успішна прем’єра, пригадує диригент, художній керівник капели «Трембіта» Микола Кулик.

«Ірина мала мотивацію не музичну, а історичну, громадську, суспільну. Владика Андрей Шептицький займав у її свідомості багато, був взірцем. Вона опрацьовувала його тексти і ми попросили композитора Віктора Камінського написати музику. Після цього працювали над цим твором. Був незвичайний для ораторійної побудови, це були певні новаторства з урахуванням вкраплень, які бачила Ірина Калинець, щоб розкрити образ. Я старався прислуховуватися, щоб поєднати музичну сторону з ідеологічною, треба мати глибинне бачення. Отут Ірина Калинець була неперевершена. Ірину потрібно було знати, на чому вона стоїть, на що здатна заради своєї ідеї», – каже Микола Кулик.

Ірина Калинець на свій день народження любила приймати гостей вдома. Чоловік і донька пригадують, що ще до арешту у квартирі збиралось багато друзів, вони співали і розмовляли. Після арешту Ірина та Ігор Калинці любили зустрічатись із друзями, бо це була нагода поспілкуватись. А ось кілька років до смерті дні народження Ірини Калинець були у колі найрідніших і постійно ця зустріч переривалась численними телефонними дзвінками з вітаннями.

«Не пам’ятаю себе, щоб я не мріяла про Україну. Мені ввижалося, що тоді дзвенітимуть усі дзвони, стоятиме гучний передзвін усіх церковних дзвонів над усією Землею», – писала Ірина Калинець.