19 років тому, 27 липня 2002 року, на військовому аеродромі Скнилів у Львові сталася катастрофа, яку називають наймасштабнішою на авіашоу в сучасній історії. Літак Су-27, що виконував фігури найвищого пілотажу, несподівано став падати і врізався в натовп глядачів. Тоді загинули 77 людей, 28 із них – діти, понад 350 отримали поранення, у кількох людей діагностували серйозні психічні захворювання.
Телепроєкт «Настоящее время», створений Радіо Свобода за участі «Голосу Америки», відновив хід подій того дня – 27 липня 2002 року – очима очевидців.
Шоу зі запахом крові
На авіашоу чекало все місто, по стовпах розклеювали листівки, люди домовлялися один із одним зустрітися там, побачити трюки в повітрі, випити кави чи пива. Родичі та знайомі з’їжджалися з усієї Львівської області.
Ілля Левітан не став винятком. Незважаючи на вихідний день, дружина Іллі була на роботі, а чоловік з трирічною донькою пішли «подивитися на літачки». Зібралося дуже багато людей, у тому числі військових – святкували 60-річчя 14-го авіаційного корпусу Військово-повітряних сил України. Спочатку все йшло добре, люди, задерши голови, спостерігали за фігурами найвищого пілотажу.
«Я зрозумів, що щось пішло не так, коли один із літаків якось дуже низько пролетів, просто над головами, – згадує Ілля. – Моя дочка, сидячи у мене на плечах, обмочилась просто мені на спину». Далі літак зачепив крилом дерево, потім землю, перекинувся і буквально влетів у натовп людей, розрізаючи крилом усе, що траплялося на шляху (в той момент і загинула основна маса людей – ред.), а потім спалахнув і загорівся. Як виявилося потім, пілоти встигли катапультуватися після зіткнення з землею, вони отримали незначні тілесні ушкодження.
Тим часом на полі почалася паніка. Люди бігли до виходів, стояв галас поранених, вереск, дитячий плач і запах крові: «Мені врізалася в пам’ять картина, яка, напевно, до смерті стоятиме перед очима: жінка в світлій кремовій сукні, на якій розбризкані мізки. Я працював у міліції, повірте, я бачив, знаю, що це таке. Я зрозумів, що потрібно терміново бігти додому, залишати доньку сусідам і шукати своїх, допомагати, рятувати».
«Біомаса» замість людей
Іван Куц того дня втратив половину сім’ї. На авіашоу він пішов із дружиною, 20-річним сином і 13-річною дочкою. Живими залишилися тільки батьки – їхні діти Андрій і Зоряна загинули.
Ніяких передчуттів не було: люди вірили, що організатори шоу гарантуватимуть цілковиту безпеку, згадує Іван. Подібне шоу проходило і п’ять років тому, в 1997-му. «Літак був повністю керований, до кінця, – каже Куц. – Це ж було на висоті 250 метрів, я бачив усе, від початку до кінця!»
Пізніше в матеріалах справи буде написано зі слів одного з пілотів, Юрія Єгорова: «Я бачу, що земля набігає на мене... я ухвалив рішення катапультуватися».
Іван Куц вивчив «Скнилівську справу» вздовж і впоперек: очолив ГО «Скнилівська трагедія», яка об’єднує потерпілих. «У справі є слова «біологічна маса». Це те, що залишилося від наших дітей, від рідних. Це були не люди, це було криваве місиво, – згадує Іван Куц. – Я бачив матір, яка тримала на руках дев’ятимісячну дитину. Так от, голова дитини відкотилася в бік, як капуста, а очі були відкриті. Трупний запах стояв ще довго».
Очевидці також згадують, що найбільше вражало те, що машини швидкої допомоги не пропускали на поле, оскільки спочатку давали «зелене світло» генеральським автомобілям, які спішно залишали територію катастрофи. Військові зривали з себе погони і навіть гімнастерки: ймовірно, боялися, що люди будуть їх бити, звинувачувати в події.
Обличчя Скнилівської трагедії
Трирічному Остапу Хмілю і його старшому братові, десятирічному Олегу, невідкладна медична допомога була не потрібна – їхні фізичні травми були незначні. А ось психологічні – досить серйозні: на їхніх очах загинула мати. Галина Хміль прикрила своїм тілом молодшого сина, тим самим узявши удар на себе. Старшого відкинуло вибуховою хвилею, це Олега і врятувало.
Остап мало що пам’ятає з подій того дня, в пам’яті залишилися окремі фрагменти: дорога, де стояли літаки, крики, міліція, «швидкі». Те, що мами більше немає, зрозумів не відразу, як і те, що бабуся смертельно поранена (мати Галини померла в лікарні через кілька днів). Про все це Остап дізнавався пізніше, від тата і бабусі по батьківській лінії. Не любить Остап і свою світлину, яка пізніше стала символом Скнилівської трагедії і облетіла всі світові ЗМІ. «Я не дивлюся на це фото і не люблю згадувати той день. Не хочу давати інтерв’ю, – каже Остап, – про нас уже стільки всього написано».
«Відвойовані» світлини
Але ж цього фото, так само, як і багатьох інших кадрів із поля в Скнилові, міг ніхто ніколи й не побачити. «Настоящее время» розшукало фотографа, який 27 липня 2002 року не просто відзняв понад 30 історичних кадрів, але й «відвоював» їх у «людей у цивільному». У той час Євген Кравс працював фотокореспондентом у львівському виданні «Експрес». Зйомка авіашоу була редакційним завданням.
На аеродром Євген узяв 13-річного сина. «Я відзняв майже всю плівку на 24 кадри, залишилася двійка «чистих», син надивився на літаки, можна було їхати до редакції, коли раптом я почув звук вибуху і крики. Ми були вже біля мого «горбатого» запорожця, я посадив туди сина, а сам побіг до епіцентру подій, інстинкт фотокора перевищив інстинкт самозбереження. Бігти було далеченько – близько кілометра, але я долетів хвилин за 5», – розповідає Євген Кравс. Посеред аеродрому вже стояв кордон із військових і міліції, за нього намагалися нікого не пускати, але Євген із фотоапаратом прорвався. «Єдина думка в моїй голові була тоді: у мене ж усього два кадри!» – згадує фотограф.
І все-таки Євгенові вдалося за величезні на той час гроші купити у когось дві плівки по 36 кадрів. «Спочатку знімав усе підряд, що бачив, потім став вибирати кадри, які «говорять», такі, як двоє перемазаних хлопчиків, які сидять, у сльозах, намагався передати через об’єктив почуття людей: біль, відчай, жах. Знімав спокійно, без паніки. Тут було більше професійного, ніж людського», – зазначив чоловік.
Євгенові вдалося відзняти одну плівку, коли він помітив, що люди в цивільному одязі періодично підходять до глядачів із професійними фотокамерами. Він не став винятком. Двоє чоловіків, не відрекомендувавшись, потягли його до машини і залишили з молодим міліціонером. Відпустити обіцяли в обмін на засвічену плівку.
«Як же я радів тоді, що у мене їх дві, – згадує Євген. – Коли міліціонер відволікся, я поміняв у камері плівки – відзняту надійно заховав, а порожню вставив. Коли ті двоє повернулися, я «зіграв виставу»: вийняв плівку з камери, розтоптав ногами, мовляв, ні мені, ні вам. Тоді мене відпустили, та й то, гадаю, так легко відбувся тільки тому, що довго змальовував їм мої регалії – член Спілки журналістів та Спілки фотохудожників».
Хто були ті люди і чому так наполегливо хотіли забрати фотодокази трагедії, Євген не знає донині. Після цього чоловік побіг до своєї машини, де чекав син, і помчав до редакції – проявляти плівку і готувати спецвипуск газети. Через кілька днів фотографії Кравса попросили для слідства – допомогти відновити події, але вже офіційно. «Потім я знімав і біля моргу, і біля лікарень, – каже Євген, – сам би не пішов, але це було редакційне завдання. На крики і кров я на полі надивився».
Натовпи біля моргу
«У всіх довколишніх лікарнях і травмпунктах людей було море, – розповідає Ілля Левітан. – Кров – рікою. Я добре пам’ятаю дівчинку років 10, яка сиділа на лавочці чи кріслі в приймальному покої, вона тримала внутрішні органи, що випадали з черевної порожнини, у неї був розрізаний живіт. Пам’ятаю чоловіка, який вбігає в кабінет лікаря, його голова не знаю, на чому трималася, вона просто відвалювалася: як тільки він добіг?»
Сім’ю Іллі горе не обійшло: на аеродромі загинув родич дружини. «У кожному будинку, в кожному під’їзді були загиблі, а в деяких сім’ях по двоє або троє», – згадує він. У львівський морг не можна було потрапити – туди машинами звозили тіла. Неідентифіковані останки привозили на КАМАЗі, а навколо стояли родичі і заливалися слізьми. Тіла видавали не відразу: деякий час медики не знали, що вписувати в графу «причина смерті». Життя у Львові зупинилося – майже в кожній родині були потерпілі. Кількох людей розпізнати так і не вдалося – поховали «біомасу». І ще тиждень поспіль тіла відправляли майже в усі області України – на батьківщину загиблих.
Хто винен
Перша офіційна версія Скнилівської трагедії була озвучена через півтора місяці – 6 вересня 2002 року: відхилення від польотного завдання і помилка в пілотуванні Су-27. Однак причини падіння літака обговорюють і досі. Серед версій експерти називають помилку в розрахунку висоти виконання трюків, відмову техніки, помилку пілотів і відсутність у них достатньої льотної практики, проблеми з організацією авіашоу і недостатнє фінансування Збройних сил України.
У день трагедії міністр оборони України Володимир Шкідченко подав у відставку, але її не прийняв тодішній президент Леонід Кучма. Зняли з посад головнокомандувача ВПС генерал-полковника Віктора Стрельникова і командувача 14-м авіаційним корпусом Сергія Онищенка.
На всіх, хто був причетний до організації авіашоу, завели кримінальні справи. Спочатку підозрюваних було 12, через три роки суд виправдав чотирьох генералів. Перший пілот Володимир Топонар отримав 14 років в’язниці (вийшов через 11 років), другий пілот Юрій Єгоров – 8 років (вийшов через 2,5 року), командувач 14-го авіаційного корпусу генерал-майор Анатолій Третьяков – отримав 6 років ув’язнення (вийшов на волю в 2007-му), помічника керівника польотів, підполковника Юрія Яцюка засудили до 5 років (відсидів майже 3 роки), начальник служби безпеки польотів 14-го авіакорпусу Анатолій Лукіних отримав 4 роки умовно. Жоден із засуджених своєї провини не визнав. Після Скнилівської трагедії пілотажна група «Українські соколи» була розформована, а авіашоу заборонили.
Інші авіакатастрофи
До трагедії на аеродромі Скнилів наймасштабнішою була катастрофа на авіашоу в німецькому місті Рамштайн на військово-повітряній базі США. 28 серпня 1988 року три з десяти реактивних літаків зіштовхнулися і загорілися в повітрі. Один із них упав на глядачів. Тоді загинули 70 людей: на місці загинули 31 глядач і троє пілотів. Пізніше від травм у лікарнях померли ще 36. Понад 400 людей отримали травми різного ступеня тяжкості.
11 вересня 1982 року також у Німеччині, в місті Мангайм катастрофа відібрала життя 46 людей. Під час святкування Міжнародного дня дирижабля на автомагістраль упав військовий вертоліт США з 46 парашутистами на борту. Всі вони загинули.
Незадовго до Скнилівської трагедії, 26 липня 1997 року, на авіашоу в бельгійському Остенде під час виконання фігури найвищого пілотажу не впорався з керуванням біплан Королівських ВПС Йорданії. Загинули 8 глядачів і пілот, травми отримали 57 людей.
У 1952 році трагедія сталася у Великій Британії на авіашоу в Фарнборо. Реактивний винищувач вибухнув у повітрі і впав на глядачів. Загинули 65 людей.
(Цю публікацію дещо оновлено, а вперше вона з'явилася на сайті Радіо Свобода в 2019 році)
Оригінал публікації на сайті «Настоящее время»
