Львівський таксист з Макіївки
«ДЦП страшна штука. На машині їздити можу, а чаю собі заварити – ні»
ВІДЕО 360°
ЧИТАТИ

Автори: Олексій Фурман, Стас Козлюк, Сергій Полежака

Редактор: Тетяна Якубович

Мультимедійний редактор: Владислав Яцків

Верстка та дизайн: Владислав Закревський

Я Роман Кисляк. Я мав народитися 30 квітня. Проте коли моя мама прийшла до лікарів, вони вже відзначали травневі свята. Тому їй вкололи снодійне і сказали прийти пізніше. А 3 травня я народився. Мертвим.

Неподалік камери схову львівського залізничного вокзалу в купі з іншими таксі стоїть майже нічим непримітний Renault Kangoo білого кольору. За кермом сидить чоловік середніх років. Зовні він майже нічим не відрізняється від оточуючих, хіба що посмішка дещо дивна. Він уважно розглядає пасажирів поїзда Київ-Перемишль, які вийшли у Львові. Коли ж ми підходимо ближче, чоловік виходить з авто. Стає зрозуміло, що він має проблеми зі здоров’ям: його видає постава і дещо скорчені кисті рук.

Я мав народитися 30 квітня. Проте коли моя мама прийшла до лікарів, вони вже відзначали травневі свята. Тому їй вкололи снодійне і сказали прийти пізніше. А 3 травня я народився. Мертвим. Лікарі мене відкачали, проте виявилося, що у мене Дитячий церебральний параліч (ДЦП). Все своє життя я прожив у Донецьку-Макіївці. Ці міста поряд. Там я навчався, там я працював. А коли почався Євромайдан, а згодом війна, став активістом. Допомагав вивозити людей із зон бойових дій. Але після того, як мені погрожували «ополченці», вимушений був перебратися до Львова. І тут я вже живу два з половиною роки...

«Привіт. Я Рома. Ви журналісти? А чому вирішили писати про мене матеріал? Скажіть чесно, вас хтось замовив? Хочете відволікти увагу від якоїсь проблеми?» – питає таксист. Роман Кисляк дещо нервує. Після того, як рік тому Романа вигнали з одного із Львівських ресторанів, прийнявши чи то за наркомана, чи то за алкоголіка, переселенець з Донбасу опинився під пильною увагою журналістів і не тільки. Історія набула розголосу у ЗМІ, а осторонь скандалу не лишилася навіть дружина президента Марина Порошенко – вона запросила чоловіка на каву до Києва. А соцмережами поширилася акція під назвою «З другом на каву», ініціатором якої виступив сам Роман. Її суть полягала в тому, аби запросити друга чи знайомого з інвалідністю на філіжанку кави. Результати акції можна спостерігати в мережі й до сьогодні: сотні фото тому підтвердження. Проте, здається, Роман не надто щасливий від такої кількості уваги.

Пакуємо речі в багажник автомобіля, займаємо місця в салоні. Рома зачиняє за нами двері й сідає в авто сам. Його руки впевнено лягають на кермо, Renault урчить мотором, ми поволі рушаємо. Він вирішує відвезти нас до себе в будинок, аби ближче познайомитись. Щоправда, розмова зав’язується ще дорогою.

Зараз з мене зроблять ідола, а завтра я випадково зіб’ю людину на дорозі. І стану чи не найголовнішим ворогом країни

«Ви про переселенців робите історії? А чому приїхали до мене? Скажімо, он, в Одеській області теж люди з Донбасу живуть, в одному з корпусів санаторію. Я якось дивився про них новини. І там розповідали, що серед купи людей, які там, є жінка з дітьми. А в приміщеннях немає гарячої води. Я не витерпів, зібрав грошей, купив їй пральну машинку, відвіз. Щоправда, трохи не розрахував з фінансами і потім до зарплати сидів на сухарях. Але, будь ласка, не треба з мене робити героя. Часом я справді погана людина. Скажімо, зараз з мене зроблять ідола, а завтра я випадково зіб’ю людину на дорозі. І стану чи не найголовнішим ворогом країни», – говорить Роман, доки ми стоїмо перед вантажівкою в заторі.

За десяток хвилин ми вже вирулюємо до церкви святого мученика Йосафата. Саме там наразі мешкає переселенець з Макіївки. Коли виникла потреба перебиратися з Донбасу у більш безпечне місце, знайомі покликали Романа до Львова. Там же його погодилися прийняти у себе місцеві монахи. Чоловікові виділили дві кімнати в одній з будівель на території церкви, де він живе й нині.

Авто впевнено видряпується на підйом, ми заїжджаємо у невеличкий двір. Десь в кутку заходиться гавкотом собака, Роман глушить мотор і веде нас у своє помешкання. Там стоїть два ліжка, одне з яких двоярусне. Між ними – стіл, на якому стоїть ноутбук. Вище – хрестик й ікона. Чоловік пояснює: він з віруючої сім’ї. А ще у 90-х разом із батьком брали активну участь в житті церковної громади на Донбасі. Переходимо на кухню. Там прибрано, в кутку розморожується холодильник. Поряд – пральна машинка і плита. Тут же – помитий посуд. Роман каже: коли перебирався до Львова, то не був певний, де саме житиме. Хвилювався, як його приймуть. Втім, коли дістався до нового помешкання, то побачив, як місцеві роблять останні приготування: підключають пральну машинку, щоб «відчував себе як вдома».

«І в цей момент я розслабився, – каже чоловік, сідаючи в рибальське крісло біля стіни, – втім, у мене досі немає певності у майбутньому, якщо чесно. Я порахував: з тими заробітками і тою роботою, яка є зараз, мені знадобиться 250 років, аби назбирати грошей на власне житло. Але ж я стільки не проживу! Ніхто не проживе!» – розпачливо каже він.

До дев’яти років я був нарівні з однолітками. Мене ніяк не обділяли, сусіди якось особливо до мене не ставилися. Ми з хлопцями ганяли на велосипедах, плавили свинець. Загалом – був як усі, круте дитинство. А потім я потрапив на спецкомісію, де було багато лікарів, педагогів, психолог. Здається, то був 1988 рік. Мені ставили купу питань, я на них правильно відповідав. А потім… потім я сам підписав собі вирок на спецшколу. «Скільки ніг у курки?» – спитала в мене комісія. Я не думаючи й відповів: «Чотири!» Але ж я цю курку бачив лише у мами на кухонному столі! Дві ноги, два крила. Але було пізно. І лише в спецшколі я дізнався про свою інвалідність. А ця спецшкола – як в’язниця. Якийсь нездоровий совдепівський експеримент!

За розмовами із Романом минає година. Він розповідає про свої ідеї із впровадження інклюзивної освіти та роботи. Переконує: треба ламати звичну для СРСР практику ховати по інтернатах «не таких» дітей. Нас перериває чайник. Саме закипіла вода. Роман пропонує пригощатися кавою і попутно просить заварити і йому. Адже, здавалося, це доволі просте завдання для нього є неабияким випробуванням. Втім, він не намагається якимось чином на цьому наголошувати.

Інваліди не хворі. Хвороба лікується. А неповноцінність – просто нормальний стан

«Інваліди не хворі. Хвороба лікується. А неповноцінність – просто нормальний стан. Краще б батьки гроші, які витрачають на лікування і реабілітацію, віддавали на адаптацію своїх дітей. Таку людину як я, чи Нік Вуйчіч, треба з дитинства вчити жити повноцінно. В нашому тілі нічого вже не зміниш. Але нас можна навчити тому, що ми можемо робити. Он, в Амстердамі люди з аутизмом працюють в таксі, в ресторанах. І питання з інвалідами вирішене: ці люди не бідні, вони не живуть на подачки. Вони здатні самі себе забезпечувати», – продовжує палко говорити Роман.

Після спілкування з Романом розумієш, яку велику роль в його житті відіграє авто. Власне, воно й давало змогу Роману певний час заробляти на життя. Проте, цього року ситуація погіршилася. За його словами, за всю зиму він мав лише 15 замовлень. До того ж, його офіційно прийняли на роботу, попри «вовчий білет» від медико-соціально експертної комісії. За документом, який переселенець свого часу отримав, він має право вчитися до кінця життя, але не має жодного права на нормальне працевлаштування. Так, попервах він у Львові намагався влаштуватися на роботу, втім, йому пропонували аж 300 грн зарплати. І обов’язкову умову – не з’являтися на робочому місці. Згодом, на щастя, одна з будівельних компаній погодилася взяти Романа до себе кур’єром. Так він і працює.

Авто водити не важко. Це для мене щастя! Я за кермом відпочиваю. А ще чим далі – тим краще я воджу. Свою машину дуже люблю і розумію, що якщо що – відновити її я не зможу. Вона для мене «одноразово», якщо можна так сказати. Тож її краще не бити. Навчився водити завдяки батькові. Він мені казав: «Рома! Навіть мавпи в цирку водять машину. Ти будеш водити!» І у 2001 році я отримав права. Вперше я опинився за кермом у сім років. Правда, тоді я замість заїхати у двір протаранив трансформаторну будку. А згодом, вже у 2000-х, тато поїхав у відрядження на два тижні. А я без дозволу взяв його авто і поїхав у благодійний фонд «Доброта». Там саме людина пішла у відпустку і мене взяли на роботу. Я задоволений їхав додому, а мене біля кладовища зупиняє чоловік. Саме Великдень був. І просить підвезти. Я підвіз. А мені на додачу до всього ще й грошей дали. І тут я зрозумів: це те, що може стати моєю роботою. І доки тато повернувся – я вже став таксистом. Дуже хотілося свою машину. Вирішив її взяти в кредит. Для цього брав собі у кредит техніку, виплачував гроші достроково, щоб у мене хороша кредитна історія була. І у 2007-му я купив своє перше авто.

Знову перериваємося. Ромі потрібно їхати по роботі. Він лишає нас у себе вдома, пропонує сходити в душ з дороги. І наостанок просить приготувати йому щось на вечерю. Показує, де в нього крупи й макарони, кухонне приладдя тощо. За таку роботу він навіть намагається пропонувати гроші. Після невеличкої перепалки на тему фінансових взаємин чоловік залишає нас. З вулиці чути, як його авто виїжджає з двору.

Роман повертається під вечір. Знову ставимо чайник. Чоловік бере тарілку з вечерею і відсідає від нас подалі. Певно, аби ми не ніяковіли від того, як він їсть. Рома намагається робити це швидко і наскільки можливо – непомітно.

Щодня доводиться мити підлогу. То розіллю колу, то яйця кухнею почнуть літати: під стелю чи одразу на підлогу. ДЦП страшна штука. На машині їздити можу, а чаю собі заварити – ні

«Щодня доводиться мити підлогу. То розіллю колу, то яйця кухнею почнуть літати: під стелю чи одразу на підлогу. У мене ж ДЦП, страшна штука. На машині їздити можу, а чаю собі заварити – ні. Найприкріше знаєте що? У 16 років МСЕК, тобто держава, визнала мене недієздатним. Тож води авто, не води… та хоч Місяць знімай із неба – це «вовчий білет». Навіть знайомі не могли мене офіційно на роботу взяти. Але ці стереотипи треба ламати!» – Роман у розпачі гупає кулаком по столу, дзвенять тарілки, підстрибує ложка у чашці, – Як і стереотипи про «бандитів з Донбасу». Хіба я схожий на бандита?»

Продовжуємо говорити про інклюзивну освіту й роботу. Роман скаржиться, що не може дозволити собі купити за кордоном Daewoo Sens і безкоштовно його розмитнити, бо заважає бюрократія. Врешті, розмова заходить за жінок. Рома тяжко зітхає. Відпивши кави зізнається – дуже мріє, щоб у нього врешті з’явилася дівчина і він був як всі: із сім’єю й дітьми. Проте не таланить.

«І знаєте що прикро? Я навіть телефонував не зовсім «хорошим» жінкам. Просив їх приїхати, за гроші. Але коли вони дізнавалися, що у мене ДЦП – відмовлялися. Ну чому так, скажіть? – Рома на хвилину замислюється. – А вдягайтеся, я вам дещо покажу».

Ми виходимо на двір. Над вечірнім містом збирається густий туман, у церкві б’ють дзвони. Роман же веде нас на пагорб неподалік. Через перепади температури сніг на стежці перетворився на лід. Підійматися доволі проблематично, втім, здається, Роман на це не зважає й доволі впевнено видирається на вершину.

«От блін, через туман нічого не видно. Але повірте – тут такий вид відкривається гарний! А давайте може завтра поїдемо кататися на санках? Чи на лижах? Це ж так весело! А то, якщо чесно, я в церкву в неділю йти не планував, думав трохи поспати. Десь до одинадцятої. Будинок престарілих? Я давно там не був, хіба що мій друг Володимир туди буде їхати», – на цьому й прощаємося.

Наступного дня ми зустрічаємося близько полудня. Все той же незмінний двір церкви. Хіба що собака зник зі свого місця в кутку. Роман відчиняє нам двері свого будинку і одразу на порозі видає новини: попереду нас очікує поїздка до Будинку престарілих. За годину телефонує Володимир, домовляємося про зустріч. Роман швидко вдягається і йде заводити авто. Рушаємо. Renault їде слизькою дорогою. Роман все так же впевнено вправляється з кермом і механічною коробкою передач. В місті забираємо його друга, купуємо дещо з продуктів.

На мене за кермом люди реагують по-різному. Бувало, що відмовлялися сідати в машину. А потім почали дзвонити і замовляти тільки мене. Це в Донецьку було. Я там стояв поряд з «Донецьк-Сіті» (найбільший торговельний центр – ред.) Потім стояв на Південному автовокзалі. А ще якось їхав з чоловіком, так він встиг кілька пачок цигарок скурити, так нервував. А якось до мене дівчина сіла, красива! І через певний час почала підфарбовувати собі вії. Не знаю, чи то вона робила, щоб показати, що мені довіряє і не боїться, чи то просто так… але я ще обережніше вести машину почав. А під час Євромайдану я став активістом. Поступово там народився волонтерський рух. Я теж захотів. Мене спитали: «Що ти можеш?» Я сказав, що можу водити машину. І я вивозив людей з гарячих точок. Загалом десь 75 осіб. А потім на блокпосту в Шахтарську мене зупинили «ополченці». Витягли з машини, сказали, що я диверсант. Потім пістолет до скроні приставили, над головою стріляли. І я перебрався до Львова. Тут намагався влаштуватися на роботу, але в Центрі зайнятості сказали, що мені не вистачає якоїсь там довідки. І я її кілька місяців чекав, доки друзі переправили. Якось в один з таких днів я сидів і плакав, через роботу. Точніше її відсутність. До мене підійшов чернець і сказав, що у них є ідея допомогти мені купити нову машину. У мене були якісь гроші, друзі скинулися, ченці теж допомогли. І врешті так у мене з’явилося авто у Львові, на якому я таксував майже два роки. Хоча, якщо чесно, часом я шкодую, що проявив себе. Так би жив зараз із сім’єю, з батьками…

Чим ближче до будівлі, в якій живуть самотні люди, тим чоловік стає похмурішим. Щойно потрапляємо всередину – в ніздрі одразу б’є затхле повітря і запах старого ганчір’я. На прохідній усміхнені працівники закладу записують наші імена і пропускають всередину. Сьогодні ж-бо саме день відвідин. Ми з Романом проходимо групу пенсіонерів, які уважно дивляться телевізор, й підіймаємося сходами на п’ятий поверх будівлі. Йдемо довгим, напівтемним коридором повз прочинені двері. В частині кімнат працівники Будинку проводять прибирання. Видно великі візки із випраною білизною та відрами. В кінці коридору заглядаємо у невеличку кімнату. Там сидять двоє бабусь, яким вже перевалило за 80 років. Вони дуже раді бачити Романа. Він же тихенько сідає скраєчку ліжка, роззирається по сторонах, а потім уважно дивиться поперед себе.

Жіночки ж теревенять із Володимиром. Про життя, новини, мобільні рахунки, родичів і відвідувачів, яких останнім часом стало менше. Роман також ділиться звістками. Точніше – звісткою. Бо ж його нарешті офіційно прийняли на роботу. Пенсіонерки з того щиро радіють. Проте часу у нас не багато, тож рушаємо до наступних кімнат, спускаючись сходами на нижні поверхи. На черзі – паралізована жінка і незряча бабуся, яка минулого століття працювала в Німеччині. Вона час від часу зривається з української на німецьку і навпаки. Міцно обіймає Романа, гладить його по голові. Після теплого прийому він із другом розкладає гостинці по полицях і чемно стає неподалік ліжок. Володимир же спілкується з мешканками кімнати про танці й новини.

Моторошне видовище, правда? Я теж тут опинюся, я знаю

«Моторошне видовище, правда? – виходячи з кімнати, пошепки каже Роман, – Я теж тут опинюся, я знаю».

Заходимо до чергової кімнати. Ми ж у чоловіка з ДЦП. У нього складніший випадок, ніж у Романа. Це видно по скорчених руках і ногах, положенню голови. Він тримає рушник, яким час від часу витирає рота, з якого іноді неконтрольовано котиться слина. Володимир іде кудись у справах, Роман присідає на ліжко й починається розмова.

– По… им.. бенин? – питає знайомий Романа.

– Бензин подорожчав. Дизпаливо теж. І газ. Але то нічого, – говорить він, – Хочеш цього року поїхати в Одесу?

– Ак! – чоловік киває головою.

– То ти ж скажи там, щоб заявку зробили. Бо в заїзд не потрапиш, – говорить Рома.

Його знайомий дещо нервує. Певно, через перспективи пропустити виїзд із знайомими до української Пальміри. Роман бере його руку і починає її лагідно погладжувати. Чоловік трохи заспокоюється.

– Аи хоч? – питає він нас.

– Води хочеш? – підказує Роман.

Відмовляємося. Розмова продовжується. Рома уважно вслуховується в кожен склад, який вимовляє його друг. За кількадесят хвилин приходить Володимир. Час їхати додому.

У 90-х, коли відкрилися залізні двері для віруючих, влада звернулася до церкви з проханням, аби віруючі відвідували Будинок престарілих і займалися ними. Бо ніхто не хотів за ту зарплату працювати з тими людьми. І церква погодилася. І мій тато був одним з таких активістів із протестантської церкви. Пам'ятаю, як він після шахти приходив, готував 150 млинців з м'ясом, і ми несли їх в Будинок. Це було на Донбасі. А після початку війни, коли я вже був у Львові, мій друг Володя запропонував ходити в місцевий Будинок престарілих. Самотні люди потребують спілкування. Я теж самотній… Просто, як на мене, існує циклічність. Сьогодні ми допомагаємо - завтра нам допомагають.

Знову сидимо на кухні. Роман не соромлячись вечеряє разом із нами за одним столом. І попутно розповідає про свої мрії.

Я мрію створити сім'ю і бути повноцінним. Для цього я працюю. Я мрію, щоб настав мир в країні

«Я мрію створити сім'ю і бути повноцінним. Для цього я працюю. Я мрію, щоб настав мир в країні. Я мрію ще раз випити кави з Мариною Порошенко. Хочу запропонувати їй зробити наступний рік роком толерантності до людей з інвалідністю. Може, створити якийсь круглий стіл, де б можна було обговорити, як реалізувати цей рік. Як покращити життя для інвалідів. Бо нам же треба лише, щоб створили умови, за яких ми зможемо жити, як всі інші. Дикі мрії, правда? Але це стимулює жити, тому що такі як я від стресів і депресій не виживають», – сміючись говорить Роман.

Ми залишаємося сидіти на кухні. Чоловік же йде до себе в кімнату, поговорити з батьком по Skype. Він цікавиться, як там Авдіївка, чи дуже в Макіївці чути звуки бою? Чи надто на Донбасі зараз небезпечно? Роман все випитує, коли його тато бодай на певний час приїде у Львів. Але відповіді не отримає. Бо ж на «тих» територіях лишилося житло, яке, якщо лишити порожнім, можуть обікрасти мародери. Після розмови Рома повертається до нас і все кличе лишитися на ніч – щоб не почуватися самотнім. Натомість на ранок домовляємося записати відеозвернення із пропозиціями до Марини Порошенко. На цьому й прощаємося.

Зранку ж, після запису, Роман дорогою на роботу відвозить нас на вокзал.

«От ви поїдете, і я знову впаду у депресію. Тому що для чого все це робиться? Для чого про мене писати? В чому це допоможе? Хоча, як будете у Львові, заїжджайте в гості. Я радий, що ми познайомилися», – ми вивантажуємося з авто. Все там же, на площі біля залізничного вокзалу Львова, неподалік камер зберігання. Авто Романа бере розгін, вливається у потік транспорту і зникає десь вдалині.

У інвалідів купа проблем. У кожного. Просто моя історія потрапила у ЗМІ. І тут справа не лише у ресторанах, чи ставленні людей до нас. Проблем набагато більше. Якось прийшов переказ від друзів з Америки. Але я не міг його отримати. Бо поставити підпис я не можу, а факсіміле банк не приймає. І вихід тут один: йти до опікунської ради, щоб тебе позбавили дієздатності і приставили опікуна, який замість мене буде підписи ставити. Ну бляха-муха! Що ж ви робите?! У мене дві освіти! Я в Донецьку людей евакуйовував з гарячих точок! Я не недієздатний?! Я людина!