ЛЬВІВ ‒ 18 січня у Коломиї Івано-Франківської області на 101 -му році життя помер Герой України, сотенний Української Повстанської Армії Мирослав Симчич. Останні роки він важко хворів. 19 і 20 січня у Коломиї були жалобними днями. Поховали командира УПА «Кривоноса» Мирослава Симчича на міському кладовищі «Монастирок» у Коломиї 20 січня. Яким був цей чоловік, який за свою боротьбу за Україну провів понад 30 років радянських в'язницях і таборах, зазнав тортур страждань, але не втратив ні сили духу, ні віри в Україну.
Мирослав Симчич зустрічав гостей у своєму помешканні в Коломиї зазвичай у вишиваній сорочці. У 2017 році давав інтерв’ю Радіо Свобода у червоно-чорній вишиванці. Тоді намагався багато розповісти і часто посміхався. Дивувало, як людина, яка пройшла важкі бої, понад 32 роки провела у радянських тюрмах і таборах, зазнаючи жахливих тортур, якій не дозволили повернутись у рідне село, бачила стільки поневірянь, у такому поважному віці зберегла настільки ясний розум, і була без крихти ненависти.
Любов до України і отой український дух йому заклав ще у дитинстві його дядько Григорій Голинський, який був командиром Гуцульського куреня Січових стрільців.
Мирослав Симчич родом із села Вижній Березів (нині Косівський район). Народився 26 грудня 1922 року, але у свідоцтві записали 5 січня 1923 року. Відтак вітання на уродини приймав двічі. Любив приймати гостей у своєму домі.
Симчич був отим універсальним солдатом, який не просив, а творив українське середовищеМикола Посівнич
«Ми вітали Мирослава Симчича на його 90-річчя, 95-річчя, 100-річчя. Коли востаннє бачились, уже був досить кволий, але як почув, що три сотні людей прийшли колядувати і його привітати, то дуже втішився і ще й колядував теж. Його очі випромінювали оптимізм, він завжди мав гарне почуття гумору, таке гуцульське і до кінця був в курсі всіх подій.
Його заповітна мрія була піти воювати. Симчич був отим універсальним солдатом, який не просив, а творив українське середовище, виховував двох синів. На початку 90-х разом із Славою Стецько в Запоріжжі був організатором братства УПА. Він сприймав своє звання Героя України, як заслугу всіх його побратимів, які загинули і не дочекались незалежної України», ‒ говорить історик Микола Посівнич.
Звання «Герой України» Мирослав Симчич був удостоєний у жовтні минулого року, за три місяці до смерті. Хоча про присудження йому цієї державної відзнаки громадські діячі та науковці просили не одного Президента України.
Мирослав Симчич ‒ єдиний із вояків УПА, який отримав за життя звання Героя УкраїниВолодимир В’ятрович
«Мирослав Симчич ‒ єдиний із вояків УПА, який отримав за життя звання Героя України. У молодому віці приєднався до ОУН (вступив в ОУН у 1941році – ред.), до УПА (вступив у 1943 році -ред.). У дуже молодому віці був командиром одного з найбільш відомих боїв під Космачем. Розбив війська НКВС. Важливою сторінкою у його біографії є те, коли він повернувся з полону. Залишався абсолютно незламним, не йшов на компроміси.
Він є уособленням українця, який бореться навіть у безвихідній ситуації. Дожив до визнання в Україні УПА у 2015 році. Цікаво було б дослідити його табірний період, його арешти у 70-80-ті роки. Це демонструє його цілковиту незламність. Бо, можливо, у лавах УПА йому було легше, тому що поряд були його побратими, мав зброю.
Цікаво було б подивитись, як така людина не зламалась, коли лишилась один-на-один із системою, коли Мирослав Симчич не мав побратимів поруч і зброї, коли його намагались підкупити і лякали, тиснули через рідних. Як у таких умов встояв. Це дуже цікава особистість», ‒ каже дослідник українського визвольного руху, історик, парламентар Володимир В’ятрович.
Історія воїна УПА
УПА, як розповідав Радіо Свобода за життя Мирослав Симчич, він розумів, як рятівницю українського народу, яка зможе звільнити українців від неволі і окупаційних режимів. У 1943 році 20-річний хлопець взяв собі псевдо «Кривоніс». Бо у книжці Юрія Косача «Рубікон Хмельницького» йому сподобався герой, а це іспанський офіцер, який залишився воювати разом із козаками і став вояком Кривоносом.
Мирослав Симчич став легендарним командиром УПА, прославився боєм під Космачем. Цей бій у лютому 1943 року, з тактичної точки зору, цікавить до сьогодні істориків. У Космачі була база УПА, яку намагались ліквідувати загони НКВС. У цьому бою понад 200 упівців знищили каральний полк НКВС, а це понад 400 озброєних осіб.
Ось, що про цей нерівний бій розповів у 2017 році Мирослав Симчич:
«На всіх дорогах до підходу, до приступу на Космач ми поставили військові загони, зробили застави, як із боку Микуличина, Коломиї, Жаб’я. Ми пішли на коломийську заставу і мали не допустити більшовиків на Космач. Нас тоді у сотні було 220 чоловік. Ми довго йшли, зайшли до села Рушір, а це десь 6 кілометрів від Космача. Я подивився – місце прекрасне: з одної сторони – дорога і міст через річку. Ми вирішили, якщо цей міст розібрати, то більшовики не зможуть проїхати до Космача і треба їх зупинити. Там був такий трикутник. Що нам тоді допомогло, так це великий сніг, який був глибше метра і ми в тому снігу так замаскувались, що як приїхали більшовики машинами, то їх тільки зупинив порожній міст.
Перша машина чуть не влетіла в обрив, де ми розкидали міст, підійшло так чотири машини, одна за другою, вантажні машини з солдатами, легкова з командуванням, з генерал-майором Дергачовим. Як тільки вже під’їхала остання вантажна машина з солдатами, не було чутно гулу машин, ми зрозуміли, що вже всі прибули. І тоді я дав команду хлопцям: «Вогонь!». Бій йшов із 8-9-ї ранку і до вечора. Бо було їх багато, точно не встановлене їхнє число по сьогодні. Але це була група з каральної дивізії Дергачова, яка повернулась з Кавказу після виселення татар, чеченців, інгушів і їх кинули на знищення Карпатського УПА. Навіть у моїй справі точно не записано, скільки там було тої дивізії».
У бою під Космачем Мирослав Симчич був поранений у праву руку розривною кулею. Він перев’язав руку кожухом, щоб побратими не побачили поранення і не зізнався до завершення бою про те, що стікає кров’ю.
Мирослав Симчич брав участь у понад пів сотні боїв, захищаючи рідну землю. Останній його бій був 4 грудня 1948 року. З побратимом потрапив у засідку. До сьогодні невідомо, чи господарі хати, де перебували, здали упівців НКВС, чи були інші причини.
Мирослав Симчич відмовився від співпраці з радянськими органами і зазнав жахливих тортур. Слідство тривало більше двох років. А потім Магадан, етап у тайгу, в посьолок Мяунджа. Його звільнили у 1963 році, але з забороною поселятись в західних областях України. Мирослав Симчич поїхав у Запоріжжя. Після поневірянь його врешті прописали і він почав працювати на заводі. У Запоріжжі створив сім’ю. У подружжя народились двоє синів.
Вдруге Мирослава Симчича арештували у 1968 році, тому що знову відмовився від співпраці з КДБ. Загалом Мирослав Симчич провів у тюрмах, таборах, концтаборах жорстоких режимів 32 роки і 6 місяців.
Мирослав Симчич каже:
«Били до півсмерті, їм треба було не тільки мене, вони добре розуміли, що нас було багато, а скільки, не знали. То вони хотіли всіх притягнути, але я не давав жодних свідчень, нікого не виказав, мене били до тих пір, поки не піднімалась температура»
Герой України Мирослав Симчич вважав: «краще чесно вмерти, аніж нечесно жити».
Вірю, що у Києві збудують національний Пантеон Героїв і у ньому місце для поховання Мирослава СимчичаСвятослав Шеремета
«Бог дав йому життєдайну енергію і віру в Україну і українську справу. Не дивлячись на боротьбу, табори, бої, він мав таку силу волі та духу!. Мені імпонував його оптимізм і гумор. Я вірю, що у Києві збудують національний Пантеон Героїв і у ньому місце для поховання Мирослава Симчича», ‒ наголосив історик Святослав Шеремета.
Мирослав Симчич вірив в Україну і звертався до молоді словами: «Кажу молоді, щоб продовжили нашу боротьбу прямо, чесно, відкрито до повної перемоги, бо без повної перемоги не може бути держави».
