Відступ нацистів зі Східної України 1943 року. Спогади людей відрізнялися від офіційної пропаганди

Після поразки на Курській дузі влітку 1943 року, почали німці відступати і з України та Стародубщини. 18 вересня увійшли радянські війська до Трубчевська, 21 вересня були у Погарі, потім у Стародубі, а 25 вересня опанували Клинцями та Суражем.

Німці, що відступали зі Стародубщини, вже майже нічим не нагадували тих дисциплінованих вояків, що прийшли сюди у 1941 році. Як згадувала моя бабуся, на залізничній станції міста Новозибкова, біля якої була розташована наша домівка, зупинялися ешелони за ешелонами, що везли німецьких вояків із фронту. Солдати, без дозволу офіцерів, кидалися у навколишні домівки, шукаючи «шнапсу» та харчів. Жителі рятувалися тільки тим, що міцно зачиняли двері та вікна, а на німецькі вимоги відчинити, відповідали одним словом – «тиф», яке німці добре розуміли. Через кілька годин ешелон покидав станцію, але за ним прибував інший – і все повторювалося знову.

З поверненням до Стародубщини та України радянської армії, відразу розпочалися перевірки, хто чим займався в роки окупації, і хто на яку кару заслуговує. І довести свою невинність було дуже важко.

Інша моя бабуся, що була родом із Білорусі, розповідала, що один з її родичів пішов під час окупації в партизанський загін, а там йому дали наказ влаштуватися на працю в німецьку поліцію, щоб партизани мали розуміння про всі дії місцевих поліцаїв. Цей чоловік, ризикуючи життям, сумлінно виконував наказ партизанів, але по поверненню радянської влади йому з великими труднощами вдалося виправдатися в цій своїй роботі на партизанський загін та уникнути покарання.

Та майже для всіх, і виправданих, і невинних, подальша доля була єдина. Усіх чоловіків і юнаків призовного віку, що пережили окупацію, забирали в армію та відправляли на фронт фактично як «штрафників»: мовляв, нема часу нам розбиратися, на кого ви працювали в окупації, на партизанів чи німців, а невинність свою доведете в бою, чи «змиєте провину кров’ю». І кидали цивільних людей, і серед них юнаків без жодного бойового досвіду, навіть не надавши їм ані військового обмундирування (йшли у своєму селянському одязі), ані навіть зброї («дістанете самі в бою») на найнебезпечніші ділянки фронту, звідки більшість із цих людей уже не поверталися, загинувши у перших же боях.

Так для мешканців Стародубщини кривавим став правий берег річки Сожу в Гомельській області Білорусі, де німці влаштували міцний фортифікаційний рубіж, і на здобуття якого радянське командування кинуло в першу чергу оцих мобілізованих цивільних стародубців.

Й дотепер пам’ятають мешканці краю про своїх родичів, що загинули в тих боях, бо пам’ять про них кровоточить як глибока рана. Скільки років минуло! А ось написав я цього року одну зі статей про війну на Стародубщині для Радіо Свобода, і відразу відгукнувся в коментарях до цієї статті невідомий мені Назар Єрмак зі села Гудівка Погарського району Брянської області, який пише: «Селян зразу кинули на передову, з якої додому повернулася десята частина раненими, а більшість загинула десь у Білорусі на річці Березина (мабуть, все ж на Сожі? – ред.), так мені мій батько, інвалід безрукий розповідав. Зі ста душ додому повернулися семеро – всі інваліди. Та картина на все життя стоїть у мене в пам’яті». Дійсно, таке не забудеш!

Для покарання тих людей, які, на думку сталінської влади, співпрацювали з окупантами, в радянському законодавстві, і до того зовсім не ліберального щодо власних громадян, була створена окрема норма про кару на горло (повішення), яка повертала судочинство прямо у царські часи. Мало було Сталіну просто розстріляти своїх людей (часто і безневинно), ні, захотілося йому це зробити найганебнішим чином, створивши з людської смерті справжній спектакль – карати одних людей смертю прямо на очах в інших, на центральній площі, щоб бачили це діти чужі, і діти самої цієї жертви, дружини, батьки, брати та сестри... Ті самі «брати й сестри», до яких так проникливо звертався Сталін у перші дні війни! А ще знімати ці страти на кінострічку, не зрозуміло за якими садистськими бажаннями.

Мені можуть нагадати, що й гітлерівці також влаштовували публічні повішання. Але чим тоді Сталін відрізняється від Гітлера, якщо він його так старанно копіює? І нацисти на окупованих територіях вішали все ж чужих громадян, а комуністи, як завжди – своїх! Але пам’ять і про нацистські злочини, і про радянські кари за них, зберігалася в народі досить довго.

Мені, як був я малим хлопцем у Березані Київської області, у 80-х роках минулого століття, показували кремезне дерево в центрі міста, на якому в 1943 році повісили місцевого старосту, що служив німцям. А мій батько, що був малим хлопцем у тій самій Березані у 50-х роках, оповідав мені, що в його часи, тобто й через десять років по тій карі, на тому дереві бовтався ще й мотуз, на якому того старосту повішено. Бовтався, аж доки повністю не зітлів! Ось так радянська влада воліла нагадувати про себе власним громадянам! А дехто в Україні і зараз бажає, аби над його головою були такі «нагадувачі»!

Пам’ять про ту війну жила в народі дуже довго. І матеріальна пам’ять також. Батько мій, через десять років після тих подій, перебуваючи в Березані, бачив по селянських подвір’ях німецькі каски, що слугували поїлками для курей, а малі дітлахи, копирсаючись у дорожній пилюці на вулицях попід хатами, жменями витягали з того пилу старі гільзи з під патронів.

Війна довго не давала про себе забути. І трагічними випадками також.

Так, за околицею нашої вулиці у Новозибкові розпочинався сумнозвісний єврейськими розстрілами Кархівський ліс, галявини якого навіть у роки мого дитинства були ще перериті окопами з літа 1941-го, окопами, що обсипалися та запали від часу. Розповідають, що під час Рославль-Новозибківської операції, першої від початку тієї війни спроби Червоної армії організовано зупинити німців, тут, у Кархівському лісі, був сам Семен Будьонний, друг Сталіна, «герой» Громадянської війни, етнічний українець родом із Донщини.

Переломити ситуацію Будьонний тут не зміг, але численні окопи, нариті червоноармійцями для оборони, залишилися надовго. Як і небезпечні «подарунки». І через двадцять років після війни знаходили тут хлопці бойові гранати. А одного разу малий нерозумний хлопчик кинув таку гранату у вогнище, на багаття, яке розклали у лісі інші хлопці. В результаті декілька дітлахів загинуло, інші були поранені. Так війна нагадала про себе і через двадцять років.

Такими були спогади моїх родичів про ту війну. Спогади, що не дуже в’язалися з офіційною пропагандою. Спогади тих людей, що пережили окупацію. Свої, «неофіційні» спогади були й у тих, хто провів цю війну на фронті, в діючій армії. Але про них – наступного разу.

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода