10 років тому: як почався Євромайдан і чому переріс у Революцію гідності

10 років тому, ввечері 21 листопада 2013 року, кількасот людей вийшли на столичний майдан Незалежності, протестуючи проти рішення влади призупинити підготовку до підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Так почався Євромайдан, який через брутальні дії влади переріс у Революцію гідності, яка у свою чергу призвела до падіння влади Віктора Януковича та його втечі. У відповідь Росія почала агресію проти України: окупувала й анексувала Крим, почала збройний конфлікт на Донбасі… І зараз Україна продовжує платити дуже дорогу ціну за те, щоб бути частиною Європи, а не «русского мира».

Тобто ця історія ще триває, а про те, як вона починалася, «Історична Свобода» згадувала разом із радіожурналісткою Наталією Соколенко, яка в перші дні була голосом Євромайдану.

– Отже, як все починалося?

– У мене таке враження, що десь на початку осені 2013 року, вже у вересні, в українській суспільно-політичній атмосфері виникла величезна напруга.

Спочатку Янукович і вся його владна машина послідовно агітували за підписання угоди про Асоціацію між Україною і ЄС. Пригадую, 1 жовтня я була на презентації проєкту цієї угоди. Зібрали величезну залу викладачів і студентів Донецького університету, Торгово-промислова палата на чолі з очільником донецького відділення. Всі вони були за підписання угоди. Один лише професор Донецького університету сказав: та ні, нас там не чекають, наші ринки зав’язані на Росію. І самі регіонали, які там були, швидко заткнули йому рота, не дали договорити.

Ба більше, записувала тоді на «Громадському радіо» програму «Якщо»: якщо підпишуть Угоду, то що буде. І в мене були про і контра.

Професор Донецького університету Ігор Тодоров, який очолював тоді центр «Україна-НАТО», озвучував аргументи за підписання. А Сергій Бунтовський був категорично проти підписання угоди. І він, серед іншого, говорив, яка ситуація в Донецьку і на всьому Донбасі – мовляв, немає жодної газети, державної чи комунальної, жодного телеканалу чи радіостанції, де я можу вийти і сказати: Україні не потрібна угода про асоціацію з ЄС.

І ось, цей потяг євроінтеграції, які розігнали самі «янучари», раптом вранці 21 листопада спиняється, коли Азаров сказав, що Україна припиняє підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

– Але ми тоді розуміли, що це навряд чи ініціатива глави уряду. Очевидно, це була ініціатива самого Януковича, яку він замаскував під ініціативу Азарова.

– Не сильно, сказала би, маскував. Ми тоді вважали, що Янукович з’їздив у Сочі, поспілкувався з Путіним і щось у нього перемкнулося в голові. Для нас це досі загадка.

Ну, як так можна?! Гнати-гнати з підготовкою, «нагинати» того ж Богуслаєва та інших депутатів-регіоналів, які були проти. Мовляв, будемо підписувати – і все. І раптом 21 листопада Азаров таке каже!

І почався «двіж», спочатку в соцмрежах. Дехто почав писати Мустафі Найєму, тоді популярному журналісту, а зараз чиновнику, який очолює державний орган з питань реконструкції: давай щось робити, заклич людей на Майдан.

Він каже: не буду нікого закликати, бо зганьбимося – я ж знаю, що завжди з усіх питань виходить не більше 100 людей. І це правда. Я в ті часи була учасницею таких мітингів. Мітинг за екологію – 100 людей, на захист свободи слова – 100 людей, якийсь протест проти Януковича – ті самі 100 людей. І йому пишуть: та ні, Мустафа, ми вийдемо. Він тоді пише: гаразд, напишіть мені в коментарях, не плюсик поставте, а напишіть: я вийду. І назбиралася доволі велика кількість цих коментарів.

І тоді Наєм пише цей історичний пост: о 21:00 виходимо на Майдан.

І люди вийшли! Але мало хто знає, чому так багато людей, десь до тисячі, вийшло ввечері 21 листопада.

Серед причин – один чоловік, Володимир Коломієць, побачив цей пост. Він не був знайомий з Наємом, працював маркетологом у компанії Сергія Тигіпка.

– Тигіпко тоді депутат-регіонал.

– Так.

І цей Коломієць бере своїх 600 доларів і кидає в рекламу цей пост із закликом вийти на Майдан і збільшує в сотні разів охоплення. Цей допис побачили не тільки ті, хто постійно читав Наєма, а набагато більше людей. І я думаю, що у цьому була причина, що люди не просто вийшли, а й залишилися на Майдані.

І тут треба згадати інституційних організаторів Євромайдану. По моїй пам’яті це були організація «Центр UA», «Демократичний альянс» на чолі з Василем Гацьком і Віктором Андрусівим, «Центр політичних студій та аналітики», який очолював Віктор Таран і Єгор Соболєв, який, напевне, сам себе представляв. Зараз вони у лавах ЗСУ.

Представники цих організацій лишилися ночувати під колоною. І тоді з офісу Віктора Тарана принесли стільці, термоси, обмотали ізоляційною стрічкою, такий периметр зробили під колоною на Майдані. І сам факт того, що не просто вийшли, а й переночували, застовпили місце під стовпом, ця новина вранці розійшлася всією Україною, що у Києві вийшов Майдан.

– Пригадую, ми цю новину дали відразу увечері. Наша редакція тоді була поруч на Хрещатику – треба пройти кількасот кроків, щоб усе побачити.

Між іншим, спочатку було два окремих Євромайдани: громадський на Майдані Незалежності, а парламентська опозиція мітингувала під «Українським домом» на Європейській площі.

– Справді, так було, але невдовзі припинилося. Юлія Тимошенко, хоч і сиділа у в’язниці, але ж політична діячка досвідчена – зметикувала, що це неправильно, і що не громадські активісти, мають прийти на Європейську площу, а політики мають прийти до нас.

Але на другий день Євромайдану, 22 листопада, від політиків у нас з’явилося технічне забезпечення – машина з колонками, мегафон. І чому ви кажете, що я була голосом Майдану – бо треба було весь час щось говорили. Ми по черзі виходили на цей, як його називали, «броньовичок» і щось розповідали.

Мені було дуже легко, бо в «Центрі UA» я була залучена до промоції угоди про асоціацію між Україною і ЄС. І я не просто говорила, що нам треба в Європу! Ні, я розповідала і показувала інфографіку про наші перспективи від підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС, і про перспективи Митного союзу. Тоді ж Медведчук і комуністи пхали нас у Митний союз. І я порівнювала, наводила аргументи, як зміниться митна політика, як зміняться ціни на продукти, який доступ наші підприємці отримають на європейський ринок і так далі.

А потім, коли Майдан розрісся, то я собі ще одну функцію придумала: збирала газети, які роздавали медведчуківці та інші проросійські діячі, зачитувала та спростовувала їхні тези, пояснювала, де вони набрехали. Ось так працювала голосом на Майдані.

– 28 листопада Янукович у Вільнюсі – фінал цих переговорів. Зранку ще були вагання: а раптом підпише. Все-таки він поїхав до Вільнюса на цей саміт.

– Скажу більше. Пам’ятаєте віце-прем’єра Арбузова? То він напередодні казав, що, може, й підпишемо. Тобто надія в наших серцях була до останньої хвилини.

– Аж ось, вдень 28 листопада приходить новина, що все, точно не підписали. На Майдані на якусь мить тиша запанувала. І ви зі сцени кажете: все одно ми перемогли! Ви оптимістично так сказали, але настрій такий був трохи розгублений. Чесно кажучи, відчуття перемоги не було, було відчуття розгубленості.

Як тоді планували діяти далі? Якісь плани були?

– Чому я сказали, що ми все одно перемогли? Тому що народ піднявся.

Євромайдани були не тільки ж в Києві, а по всій Україні, навіть у Луганську, щоправда, там спершу виходив лише один чоловік, а потім невелика кількість приєдналася. Майдани були скрізь в обласних центрах, по більшості районних. І я вважала, що це є перемога, демонстрація нашої волі.

Була розгубленість. Йшли якісь інтенсивні перемовини в самому середовищі громадських активістів і політичних.

Пам’ятаю, пізно ввечері співачка Руслана вийшла на цю ще маленьку сцену Євромайдану і сказала, що, мовляв, розходимося, будемо далі вирішувати, що робити. Але це була п’ятниця вечора.

І багато людей, які весь тиждень працювали і не могли приїхати в Київ на революцію, таки в п’ятницю ввечері доїхали. Ми там до 23:30 стояли і останнім потягом метро поїхали додому ночувати. А вже вранці побачили ось цей кривавий розгін.

– Наскільки я пам’ятаю, планували провести на вихідні фінальний мітинг і розійтися. Навіть якісь вінички придбали, щоб за собою прибрати. Бо ми ж, мовляв, європейці – за собою не лишимо сміття. Очевидно, у владі знали про такі плани. Не думаю, що влада була геть не поінформована.

У вас зараз, через 10 років, є відповідь: для чого було так брутально розганяти людей, які самі розійшлися б за 2-3 дні?

– Я тут навіть більше покладаюся на думку Віталія Титича. Це адвокат родин Небесної сотні. Він, як адвокат у кримінальній справі по розстрілах на Майдані, дослідив всю історію від почату до кінця. І він вважає, що всі загострення на Майдані були інспіровані або навіть і прямо організовані Росією. Росія була зацікавлена в ескалації протистояння, в ескалації ситуації в Україні. У нас Янукович поставив громадян Росії на чолі СБУ, на чолі Міноборони і в принципі навколо нього були суцільні агенти, ну і сам він невисокого ума людина, просто зіграв у чужу гру.

– Але все ж таки Янукович був при владі. Тодішній міністр внутрішніх справ Захарченко – близька до нього людина. І як вони повелися на чужу гру?

– Такі вони нерозумні люди. Як могла притомна людина поставити російських агентів на СБУ і на Міноборони?! І ми знаємо, скільки всього було тоді зроблено для того, щоб нищити ЗСУ на всіх рівнях. Але Росія не врахувала головний фактор – фактор українського народу. І програла.

– Російський політтехнолог Гліб Павловський, коли була Помаранчева революція, сказав, що революції вчасно не дали по морді, тому й сталося так, що переміг Ющенко. Але випадок з Євромайданом показав, що завчасно дати революції по морді – ще гірше.

– Лише гірше! Або неправильно розрахувати силу. Не можу сказати, які в росіян були сценарії. Але ми знаємо, що співробітники російських спецслужб були на Майдані, уважно стежили за розвитком подій. Але далі в росіян щось пішло не так. І ще щось – це український народ.

– У ніч з 29 на 30 листопада відбувається брутальний розгін студентів. Історія робить дуже крутий віраж – починаються зовсім по-іншому розвиватися події.

1 грудня сотні тисяч обурених людей виходять на вулиці Києва. Бачив різні акції в Києві – а стільки людей не бачив. Протестний потенціал дуже високий, люди готові діяти рішуче. Починаються сутички на Банковій. За умов, коли так багато людей і якби цим людям не заважали, то могла би революція статися раніше.

Але революцію тоді – як зусиллями влади, так і зусиллями опозиції – поставили на паузу. Як на вашу думку, з перспективи десяти років – це було правильно, що революцію поставити на пузу?

– Мені здається, тоді для такого плану трошки не вистачило часу, щоб все обміркувати, зрештою, поділити портфелі. Бо ми знаємо періоди вже 2014 року, що зволікання з Кримом, є така версія, було пов’язано з тим, що просто нова влада між собою домовлялася – хто і за який напрямок відповідає. Бо це теж важливо.

А такий сценарій, про який ви говорите, щоб мільйон людей просто зайшов і виніс банду Януковича, розглядався вже на 18 лютого 2014 року, коли велика кількість людей пішла до парламенту. І чим це закінчилося? Закінчилося кривавою бійнею.

Пам’ятаю, Василь Гацько на раді Майдану (про це, до речі, детально описано в книжці Соні Кошкіної «Майдан. Нерозказана історія») виніс пропозицію, що має вийти мільйон людей. Для цього треба і киян закликати, і привезти з інших міст і сіл людей, щоб мільйон людей просто вийшов і виніс цю владу.

– Якраз 1 грудня була така маса.

– Не знаю, чи було готове тоді політичне рішення. Але воно було затверджене перед 18 лютого. І тоді опозиційні політики, які мали організаційні спроможності це зробити, не виконали свою роботу. І 18 лютого було багато людей в Києві, але не мільйон. І я думаю, що саме тоді такий варіант міг би бути можливий. Проти мільйона людей, навіть якби весь «Беркут» вивели з усієї країни, навряд чи щось вийшло б. Бо мільйон людей – це величезна маса. Але в лютому 2014 року так не сталося.

– Мені здається, 1 грудня 2013 року розгубилися як влада, так і опозиція, коли побачили цей величезний натовп в центрі Києва.

– Так-так. До речі, це мені нагадує і події листопада 2004 року. Коли Ківалов оголосив переможцем Януковича, то організатори помаранчевого Майдану теж не очікували, що вийде аж так багато людей.

І є спогади, що в певний момент в організаторів помаранчевого Майдану просто закінчився сценарій, бо вони думали, що десь до 10:00 ранку буде мітинг, а потім всі розійдуться. А люди все прибували і прибували. І революція тоді 2004 року пішла трошки не за таким сценарієм, на який сподівалися самі організатори Майдану.