Стефан Таранушенко та Павло Жолтовський змогли зафіксувати світ, який безповоротно зник. 90 років тому українські мистецтвознавці обійшли з фотоапаратом містечка й села майже всієї тодішньої України. Зі своїх експедицій вони привезли креслення та тисячі фото церков, синагог, костелів, будинків, містечок, сіл і відзняли інші унікальні пам’ятки, які пізніше були знищені. Побували також на Брянщині. Вчені робили це у переломний період колективізації – перед Голодомором – в кінці 20-х початку 30-х років ХХ століття. У 1933 році Жолтовського та Таранушенка арештували у сфабрикованій справі. Їх звинуватили в участі у «російсько-українському фашистському блоці». Неймовірна історія подорожей вчених залишалася відомою переважно для науковців. Радіо Свобода розповідає на основі унікальних фото Таранушенка та Жолтовського, якою була Україна до Голодомору і що вона втратила назавжди.
В середині 1920-х років Стефан Таранушенко відновлює активні експедиції Лівобережжям. Він – один із найавторитетніших вчених, які досліджують українську старовину. Збирає для свого нового музею Українського мистецтва у Харкові експонати: ікони, рушники, килими, вишивку, кераміку та інші речі українського народного мистецтва, якого тоді для багатьох не існувало.
Та справа всього його життя ‒ старовинні дерев’яні українські церкви. Рухаючись від села до села, дослідник зі своїми підопічними робить детальні обміри та креслення храмів.
Робота складна й виснажлива ‒ у Таранушенка немає спеціальних інструментів. Йому доводиться вигадувати свою систему обмірів. Тоді Таранушенку вдається зафіксувати одну із найстаріших дерев’яних церков Лівобережжя у селі Пакуль, споруджену ще у 1710 році. Майстри цього храму без особливих інструментів змогли ювелірно точно викласти дерево на висоті понад 20 метрів.
«Досить переступити поріг бабинця, ‒ писав у своєму дослідженні Таранушенко, ‒ як вас зразу владно охопить відчуття, що перед вами – пам’ятка неоціненої художньої вартості, одна з найвищих (збережених) вершин української народної мистецької творчості, одна з найдорожчих перлин дерев’яного монументального будівництва». Цю церкву знищили у 1930-х роках.
Стефан Таранушенко в експедиції обов’язково бере й фотоапарат. Починає робити це ще у студентські дореволюційні часи. Він детально фотографує церкви як всередині, так і зовні.
Під час досліджень йому допомагає, зокрема, й 22-річний колега Павло Жолтовський. Ще недавно він вчителював у волинських селах, але на запрошення Таранушенка переїхав на роботу до його музею Українського мистецтва у Харкові. Серед місцевих працювати за мізерну платню музейника охочих не знайшлося: «Жилося нелегко. [...] Ледве вистачало на харчі. [...] Але я був щасливим, що працював в улюбленій справі», ‒ згадував Павло Жолтовський.
Дослідники вже тоді розуміли, що скоро від більшості пам’яток нічого не залишиться: «Треба збирати, збирати і збирати. Бо все гине, гине і гине. Чого за ці 2-3 роки не встигнемо, годі вже буде надолужити», ‒ писав 1930 року у листі Жолтовський.
За підрахунками науковця Віктора Вечерського, з-понад 170 церков, описаних чи згаданих як існуючі в 1930-х роках у дослідженні Стефана Таранушенка, зараз збереглися тільки 16.
Деякі із пам’яток, які досліджував Таранушенко, не знищили тільки випадково. В 1937–1939 роках половину Воскресенської дерев’яної церкви в Лебедині розібрали, а матеріал використали для спорудження свинарника в місцевому колгоспі.
Храм частково вцілів тільки тому, що під час руйнування чоловік, котрий збивав хрест з центральної бані, привселюдно впав і вбився. Люди злякалися і припинили руйнування.
У 1928 році Таранушенко дав Жолтовському дорогий фотоапарат і дозволив вже самостійно, скільки той хоче, подорожувати Україною. Єдиною вимогою було «збирати експонати та подати звіт про подорож». Разом з фотоапаратом Жолтовський носив важку сумку зі скляними негативами.
Павло Жолтовський кілька років підряд вирушав з Харкова навесні, а повертався пізньої осені. Інколи проходив до 2 тисяч кілометрів: «Ступанієм і пядію» змірюючи Україну, я мав тоді змогу як би охопити своїм зором стару селянську Україну в останні роки її існування [...] Старався побільше фотографувати».
У 1928 році, разом із Дмитром Чукиним, колегою по музею, Жолтовський обстежує глухі й далекі села волинського Полісся. «Де сувора природа, похмурі села, забобонні люди», ‒ занотує він. За місяць доходять аж до тодішнього кордону з Польщею. Жолтовський фіксує на фото один із найархаїчніших районів України.
Хоча переважно Жолтовський подорожує пішки й босоніж. Інколи все ж користується залізницею ‒ як музейник має 50%-знижку. Спить на землі там, де застане ніч. Інколи проситься переночувати до людей.
«Ще в силі були старі звичаї, стара манера поводження, старий народний етикет. На дорогах вітались з незнайомими. Але розмовляти з ними треба було поволі, з інтервалами. Не годилося дуже про щось розпитувати. Такі розмови велись короткими реченнями», ‒ згадував Жолтовський.
В торбі через плече у нього хліб. Лише зрідка Таранушенко видавав гроші на сало. Для Жолтовського це було перевіркою на «сродність праці», про яку писав його улюблений філософ та мандрівник Сковорода.
У наступному 1930 році Жолтовський з фотоапаратом та блокнотом вирушає на Чернігівщину. Обходить влітку 75 міст і сіл.
Під час цієї подорожі Жолтовський робить понад 400 фотографій. На них – близько 20 храмів, які будуть знищені радянською владою, зокрема й Троїцький собор у Глухові. За словами дослідника Віктора Вечерського, у 1962 році, щоб догодити Кремлю, місцеве керівництво намалювало чорною фарбою на його мурах великі тріщини. Їх сфотографували – і так «довели» аварійність будівлі. Потім собор підірвали. На його підмурках і давніх похованнях спорудили автовокзал.
Не перепочивши після тримісячної подорожі Чернігівщиною, Жолтовський за незмінної підтримки Таранушенка одразу вирушає на Поділля.
«Зовсім циганом зробився. Отже, 1930 рік ‒ кращий рік мого життя!», ‒ пише він у листі із Бару Вінницької області, де фотографує, зокрема, й місцеву синагогу. У 1942 році нацисти закотять сюди кілька бочок бензину і підірвуть будівлю. Також тут розстріляють 8 тисяч місцевих євреїв.
«Коли я заходив до синагог, ‒ згадував Жолтовський, ‒ мене огортало почуття чогось дивного, трохи екзотичного. Своєрідні знаки священних текстів, загадкові для мене символи, відсутність урочистості християнських храмів, вільне рухання і експансивні викрики молящих».
Синагога завжди була центром єврейського життя та в уявленнях багатьох містичним місцем ‒ переважно стояла на пагорбі. Бо мала бути ближче до Бога. Люди вірили, що ночами там збираються душі померлих і танцюють. Вони завжди були готові забрати перехожих. Українці та поляки намагалися оминати синагогу.
Може здатися, що будівля синагоги знаходиться в занедбаному стані. Але це не тільки через те, що єврейські містечка були знекровлені громадянською війною, погромами, еміграцією та відтоком людей у більші міста для пошуку роботи. Павло Жолтовський відзняв дерев’яні синагоги, яким на той час було вже близько 150 років. За єврейськими уявленнями, їх не можна було перебудовувати чи ремонтувати ‒ це було священне місце. Також стародавній інтер’єр мав розповідати іновірцям, що євреї тут вже живуть давно.
Дерев’яну синагогу у містечку Михальпіль, яку сфотографував Жолтовський, подільський майстер Єгуда розписав ще у кінці XVIII століття. Український дослідник детального зафіксував його малюнки, які, наче килим, вкрили всю синагогу. Тут був віз з двома парами коней, які мали повернути євреїв до Святої землі, уривки молитов, образи тварин, які співали осанну Творцю.
«Жолтовський зміг протягнути нитку між минулим і майбутнім, ‒ говорить дослідник синагог Євген Котляр. ‒ Він залишив нам дуже міцний фундамент, завдяки якому ми можемо дізнатися про загиблу традиційну єврейську культуру Поділля».
У 1931-му та 1932 році Павло Жолтовський їде у ще декілька експедицій на Київщину та Полтавщину. Разом із Стефаном Таранушенком вони вирушають також і на Полісся. Сам Таранушенко тоді детально фотографує ще й Кам’янець-Подільський.
Все змінюється у 1933 році. Замість чергової експедиції Жолтовського та його колег з Музею українського мистецтва відправляють збирати врожай в одне із сіл на Харківщині. «У великому селі зустріли декількох людей, неначе тіней. Повсюдно розносився сморід від людських тіл, що розкладалися. Бачив такі», ‒ лише під кінець життя, навесні 1983 року, Жолтовський розповів це своїм близьким колегам, але просив нікому більше про це не говорити.
Восени 1933 року Павла Жолтовського та Стефана Таранушенка арештували у сфабрикованій справі. Їх та близько 20 інших музейників звинуватили в участі у «російсько-українському фашистському блоці». Жолтовський отримав 3 роки виправно-трудових таборів, а Таранушенко ‒ 5. Серед багатьох звинувачень, останньому інкримінували експедиції «з метою активізації діяльності контрреволюційної організації на Правобережжі, вербування нових членів на периферії».
Із заслання вченим дозволять повернутися до України лише після Другої світової війни. Жолтовський у 1946-му опинився у Львові, а Таранушенко у 1953 році – в Києві. Їх обох реабілітували у 1958 році.
У післявоєнний час Павло Жолтовський став одним із найкращих мистецтвознавців України: написав десятки статей, видав солідні монографії, став лауреатом державних премій. «Взагалі все гірке і важке, як і щасливе, і гарне в моєму особистому житті, – пригадував Жолтовський, – тісно зв'язане з відношенням до пам'яток старовини: коли їх нищили – мені прийшлося разом з іншими діячами нашої культури нидіти у концтаборах: коли припинилась епоха, відома під загадковою назвою «культу особи», мені пощастило знову повернутися до моєї справи, вже як шанованому спеціалісту». До кінця життя він постійно ходив в експедиції. Під час однієї з таких 81-річний вчений помер.
Стефан Таранушенко у 1976 році видав фундаментальне дослідження «Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України». Однак його роботу наполовину урізали, викинувши інформацію про українські церкви Брянщини, а тексти описів церков сильно скоротили. Того ж року 86-річний вчений помер. Лише у 2012 році харківський видавець Андрій Парамонов, а у 2014-му Олександр Савчук видали його монографію в нецензурованій, авторській редакції.
Величезний архів фотографій, серед яких було безліч світлин Жолтовського, Таранушенко після заслання все життя зберігав у своєму великому столі у комуналці в Києві. Картотека містила понад 5 тисяч фотографій. Зараз цей унікальний архів світлин зберігається у Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені Вернадського.
За малюнками та фото Павла Жолтовського в 2005 році в Меджибожі на Хмельниччині заново відбудували бейт-мидраш Бешта ‒ невелику єврейську релігійну школу.
1929 року Троїцьку церкву у селі Пустовійтівка на Сумщині, яку збудував останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський, розібрали наполовину. В шедеврі української архітектури влаштували клуб, склад, а потім взагалі закинули.
У 1987 році залишки церкви віднайшов дослідник Віктор Вечерський. Завдяки кресленням та фото, які зробив Таранушенко, церкву у 2007 році змогли відбудувати.
Дякуємо за підготовку матеріалу Олександру Савчуку, Андрію Парамонову, Євгену Котляру, Віктору Вечерському, Борису Ткаченку, Леоніду Трахтенбергу, Михайлу Куперштейну, Андрію Усачу.
Всі цитати зі спогадів Павла Жолтовського взяті із книги «UMBRA VITAE», видавець Савчук Олександр
