Слухати:
Київ, 22 лютого 2007 (RadioSvoboda.Ua) - У цій 2-гій міській лікарні в терапевтичному відділенні є хоспіс для онкохворих – це 30 ліжок у різних палатах. За результатами аналізів і призначеним індивідуальним лікуванням в столичному онкологічному центрі невиліковно хворі просяться в найближчі лікарні. Цілих два тижні ця жінка шукала вільне місце, навіть затягла зі строками лікування. Уколи через день, кожен по 50 гривень, крапельниця —100 гривень.
“Я робила рентген. У мене були уже метастази в 2005 році – знімки показували. А вони не могли їх розшифрувати. Вони їх не бачили, тому що така кваліфікація. Коли я прийшла уже в 2006 році робити оце все – і виникла тоді проблема. Я кинулась сюди-туди, пішла в онкологічний центр. А де ви були в 2004-му, 2005-му році? Я кажу: як де? От вам знімочки!..”
Основна і найбільша проблема кадрова. Так тяжко працювати на мінімальну зарплату ніхто не хоче. Дуже поширена в усьому світі, гуманна і необхідна, система хоспісів позбавляє хворих від страждань, допомагає гідно завершити земне життя. І, що дуже важливо, на період хвороби та втрати близького, надає психосоціальну підтримку членам сім''ї. Пояснює лікар другої столичної лікарні, Яніна Вікторівна.
“В Україні трактують хоспіс неправильно. Хворі перебувають на лікуванні 14 днів – це середній койкодень. А тут повинні працювати кваліфіковані як медсестри, як середній медичний персонал, так і лікарі, які повинні ще лікувати, а не тільки констатувати уже цю 4-ту стадію захворювання”.
В Україні ж хоспіси для важкохворих з онкологічними хворобами не є пріоритетними. Брак центрів паліативного лікування призводить до того, що одинокі невиліковно хворі або немічні люди, які потребують постійної опіки та догляду, опиняються у останні місяці і дні життя покинуті напризволяще.
 |
| Учасники Семінару паліативної медицини. Як покращити життя невиліковно хворих? |
| (© RadioSvoboda.Ua) |
“Я робила рентген. У мене були уже метастази в 2005 році – знімки показували. А вони не могли їх розшифрувати. Вони їх не бачили, тому що така кваліфікація. Коли я прийшла уже в 2006 році робити оце все – і виникла тоді проблема. Я кинулась сюди-туди, пішла в онкологічний центр. А де ви були в 2004-му, 2005-му році? Я кажу: як де? От вам знімочки!..”
Основна і найбільша проблема кадрова. Так тяжко працювати на мінімальну зарплату ніхто не хоче. Дуже поширена в усьому світі, гуманна і необхідна, система хоспісів позбавляє хворих від страждань, допомагає гідно завершити земне життя. І, що дуже важливо, на період хвороби та втрати близького, надає психосоціальну підтримку членам сім''ї. Пояснює лікар другої столичної лікарні, Яніна Вікторівна.
“В Україні трактують хоспіс неправильно. Хворі перебувають на лікуванні 14 днів – це середній койкодень. А тут повинні працювати кваліфіковані як медсестри, як середній медичний персонал, так і лікарі, які повинні ще лікувати, а не тільки констатувати уже цю 4-ту стадію захворювання”.
В Україні ж хоспіси для важкохворих з онкологічними хворобами не є пріоритетними. Брак центрів паліативного лікування призводить до того, що одинокі невиліковно хворі або немічні люди, які потребують постійної опіки та догляду, опиняються у останні місяці і дні життя покинуті напризволяще.
