Доступність посилання

ТОП новини

Чи хоче Москва дружби з Україною?


Одна з найулюбленіших тем у виборчих кампаніях відомих в Україні політичних сил – відносини з Російською Федерацією. Регіонали, комуністи, Блок Литвина, не кажучи вже про всіляких, умовно кажучи, «судетських росіян», вітренківців і т.д.‚ залюбки розігрують російську карту, розповідаючи цілодобово про свою палку любов до «братерської Росії», про те, скільки добра отримає Україна, якщо стане покірнішою, лагіднішою і проросійськішою. Водночас усі вони сварять «ворогів« «українсько-російського братерства», що шкодять дружбі сусідніх держав і народів.

Якщо їм повірити, то виходить так, що в усіх негараздах між двома країнами завжди винна саме лише Україна. Їм чомусь (може, через абсолютну відданість інтересам Російської Федерації?) навіть на думку не спадає, що інколи в чомусь може бути винною Москва.

Насправді ж, від Києва залежить у цій справі не так уже й багато. Важко не погодитися з Президентом Віктором Ющенком, який сказав на своїй пресовій конференції 22 квітня, що ключі від відносин між двома державами - у Москві.

Проросійські діячі Україні не пояснюють, як мати рівноправні, взаємовигідні, дружні відносини з Російською Федерацією без участі в цьому самої Російської Федерації. Замість закликів, що покликані сформувати в українському електораті переконання в тому, що Росія знемагає від почуттів любові й дружби до України, а Україна вперто не бажає на ці почуття відповісти, треба було б замислитися, а чи потрібна офіційній Москві дружба з Україною.

Пропагандистська війна на знищення

Дружні відносини між державами передбачають взаємну повагу, рівноправність, визнання та шанування інтересів партнера. На жаль, нічого подібного у своєму ставленні до України Москва не демонструє. І це стосується не лише Кремля, політичної верхівки Російської Федерації, а й самого російського суспільства назагал.

Про це свідчать дані багатьох опитувань громадської думки, за якими більшість росіян вважає Україну ворогом чи, принаймні, зовсім не другом. Було б дивно, якби вони ставилися до України краще в умовах тієї пропагандистської війни, що ведеться зараз у Російській Федерації проти України та українців. Позитив про Україну в російських ЗМІ – явище рідкісне, а зазвичай про неї кажуть гірше‚ як про покійника: або погано, або нічого.

Дедалі більше штучно насаджувана Кремлем українофобія опускається на побутовий рівень, стаючи помітною для пересічних людей.

Як написав на шпальтах єдиної україномовної газети Криму «Кримської світлиці» житель Керчі Іван Федоров («Кримська світлиця», 10.04.2009 р., стаття «Я – російський громадянин України»), «в Росії посіяно стільки ненависті до України, що врожай будуть збирати ще кілька наших поколінь… В Росії немає українця – є хохол (це визначення і для двірника, і для державного діяча), і цей хохол – ворог Росії номер один, що випередив ЦРУ США і НАТО».

Іван Федоров пише, що навіть його п’ятирічний правнук, який живе в Росії, каже йому: «Діду, коли я виросту, приїду то тебе в Крим рятувати від хохлів». Цікаво, як прихильники «полум’яної дружби» з Москвою за будь-яку ціну (навіть ціну суверенітету України) прокоментують ці слова етнічного росіянина з кримського міста Керчі?

Українське суспільство найнебезпечнішим для себе чином недооцінює розмах і глибину антиукраїнської пропаганди в сучасній Російській Федерації. Україна, як прикрозвісна «невістка», виявляється винною геть в усьому. Московські медії та регіонали, комуністи, литвинівці й вітренківці звинувачують Україну в блокуванні економічної співпраці з Росією, абсолютно ігноруючи той факт, що ініціатором усіх торговельних війн на постсовєтському просторі була саме Москва. Досить лише нагадати, що в 1993 році було укладено угоду між Україною і Російською Федерацією про формування зони вільної торгівлі. Цю угоду ратифікувала українська Верховна Рада, але ще й досі відмовляється ратифікувати Державна Дума Росії. Але звинувачують Україну.

Саме російські лобісти виробництва літака російської корпорації «Іл» провалили проект спільного українсько-російського літака АН-70, про що чесно розповідав екс-командувач російських ВПС генерал Карнуков. А звинувачують все одно Україну.

На голову України з російських медій виливається цілий потік звинувачень (про переконливість й аргументованість яких ніхто не дбає) щодо «уславлення нацистських злочинців» (це про вояк ОУН — УПА), про «антиросійські спекуляції на історії Голодомору», щодо «утисків росіян, російської мови і культури» тощо.

Лаяти Україну з будь-якого приводу стало в нинішній Російській Федерації ознакою доброго тону та правдивого російського патріотизму. Російський Інтернет переповнено сюжетами про «визвольний похід» російських військ в Україну‚ про помсту і покарання «українських націоналістів». І навіть у тих художніх творах чи кінофільмах‚ де Україна нібито взагалі ні до чого‚ її таки ж примудряються копнути. Наприклад‚ у широко розрекламованому фільмі про діяча російського «білого» руху О. В. Колчака «Адмиралъ»‚ в епізоді воєнного краху «білих»‚ це пояснюють тим‚ що «зрадив і перейшов на бік «червоних» український полк». Улюблена в Москві тема про «зрадників-хохлів».

У фундаментальному дослідженні російського автора Залеського‚ присвяченому історії СС «Охранные отряды нацизма» (Москва‚ «Вече»‚ 2009)‚ подано світлину‚ де можна побачити двох солдатів‚ а під світлиною підпис: «Есесівці-українці з 14-ої гренадерської дивізії СС». Але чомусь немає жодної світлини з зображенням російських есесівців зі складу 29-ї гренадерської російської дивізії СС‚ 30-ї гренадерської російської дивізії СС‚ зі складу ХV кавалерійського російського корпусу СС та багатьох інших російських формувань‚ що підпорядковувалися СС.

У книзі московського професора на прізвище Бугай «Депортація народів Криму» у примітках‚ присвячених Російській визвольній армії – РОА генерала Андрія Власова‚ там де вказується її етнічний склад‚ на перше місце чомусь поставлено українців‚ хоча абсолютну більшість армії Власова становили саме етнічні росіяни. Водночас‚ перераховуючи етноси Криму‚ від росіян до найменших етнічних груп‚ московський професор Бугай «забув» назвати українців‚ другий за чисельністю етнос Кримського півострова.

Надто вже багато таких фактів‚ щоби вважати їх простим збігом.

Російський історик А. Широкорад видав у Москві грубезний том‚ що називається «Втрачені землі Росії: республіки‚ що відкололись».

У цій кризі автор дорікає товаришу І. В. Сталіну за надто гуманне ставлення до українців і кримських татар‚ водночас оспівуючи проведену польськими шовіністами операцію «Вісла» і пропонуючи її як приклад «розв’язання» всіх українських проблем.

У сучасній Росії дуже полюбляють називати фашистами тих‚ чиї погляди не подобаються Кремлю‚ однак А. Широкорада фашистом ніхто не назве. Хоча таке визначення було б цілком справедливим. Однак його можна назвати також комуністом‚ і це не буде гріхом проти правди.

Комусь вона таки потрібна?

Але в ім’я справедливості треба визнати‚ що в сучасній Росії є доволі невелика група інтелектуалів‚ що розуміють всю згубність нинішньої ситуації‚ що склалася у відносинах між Росією та Україною‚ і прагнуть щось таки зробити для взаєморозуміння і тієї ж таки дружби.

Не лише ці інтелектуали‚ а навіть окремі поодинокі державні діячі Російської Федерації відчули‚ що Росія пішла кудись не туди‚ що її політика відносно сусідів стає контрпродуктивнішою‚ і намагаються це пояснити своїм менш інтелектуальним і відповідальним колегам.

Зокрема‚ голова Комісії Ради Федерації РФ з інформаційної політики Людмила Нарусова (вдова відомого демократичного політика Анатолія Собчака) заявила: «Стосовно суміжних держав‚ до колишніх республік Радянського Союзу у нас і в менталітеті‚ і в політиці зберігся синдром «старшого брата». Подобається нам це чи не подобається‚ але наші сусіди – це суверенні держави і розмовляти з ними з позиції «я старший брат‚ а ти молодший» неприпустимо. Така політика викликає реакцію відторгнення у країн-сусідів‚ що, зрештою, негативно впливає на імідж Росії. Завжди треба прораховувати ризики репутацій від таких «невеликих» дій. Кілька років тому в Москві можна було побачити біг-борди «Москва голосує за Януковича». Я собі уявила‚ їдеш Манхеттеном‚ П’ятою авеню і бачиш плакат «Нью-Йорк голосує… за Зюганова або Жириновського». Що це таке? Якщо говорити про наші помилки‚ то робити це треба відверто».

Але це, звісно, насправді зовсім не помилки‚ а свідома абсолютно злочинна політика‚ спрямована на скасування України як незалежної держави. Навряд чи розчленування Чехословаччини й приєднання до ІІІ Рейху «протекторату Богемія та Моравія» 1939 року було лише помилкою ініціаторів цієї акції.

Україні треба бодай морально підтримувати тих людей в Росії‚ що здатні мислити цивілізовано‚ по-європейськи. У цьому контексті дає підстави для обережного оптимізму зустріч представників російської і української інтелігенції‚ що відбулася на початку квітня поточного року в Інституті філософії Національної академії наук України.

Юрій Афанасьєв‚ Віктор Шендерович‚ Ігор Чубайс‚ Федір Шелов-Коведяєв й інші представники інтелектуального демократичного середовища Російської держави розповіли про проблеми російського суспільства і вислухали міркування українських господарів зустрічі. Віктор Шендерович запропонував створити спільний двомовний Інтернет-сайт цього неформального українсько-російського форуму.

Хотілося б вірити‚ що в Росії збереглися традиції не лише графа Аракчєєва‚ генерала Бенкендорфа і обер-прокурора Побєдоносцева‚ а й традиції Олександра Герцена‚ традиції знаменитого гасла: «За нашу і вашу свободу!».

А втім‚ українцям можна розраховувати лише на себе‚ як неодноразово навчала історія. Хоча й від участі добрих людей відмовлятися не варто.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • Зображення 16x9

    Ігор Лосєв

    Кримчанин у дев’ятому поколінні, кандидат філософських наук, політичний оглядач газети «День». Від самого заснування працював у виданнях Кримського півострова, які виходили друком до окупації Криму Росією: був членом редколегії газети ВМСУ «Флот України» і науковим редактором журналу «Морська держава». Є автором кількох книг, серед яких «Історія і теорія світової культури: європейський контекст», «Севастополь – Крим – Україна: хроніка інформаційної оборони», «Azat Qirim чи колонія Москви? Імперський геноцид і кримськотатарська революція» (у співавторстві) й інших.

XS
SM
MD
LG