Що ж такого сказав полковник Ковальов? Як не парадоксально, майже нічого нового. І саме ця відсутність новизни викликала такий розголос його статті: адже вона повторила основні положення підготовленої 1948 року ЦК ВКП(б) брошури «Фальсифікатори історії». А саме: що Мюнхенською угодою 1938 року західні демократії відкрили шлях Другій світовій війні, що СРСР просто-таки змушений був підписати угоду про ненапад із нацистською Німеччиною і що Британія, Франція, Польща тощо несуть відповідальність за зрив радянських зусиль із відсічі нацистам.
Та «дрібка», яку додав до цих тез полковник Ковальов, – що Друга світова війна «розпочалася внаслідок відмови Польщі задовольнити німецькі претензії» і що винуватцями ситуації, яка склалася тоді, є також малі держави Європи, котрих підвела «романтична віра у справедливість і захист з боку західних демократій». А от СРСР діяв правильно, і внаслідок цього йому «вдалося встановити контроль над стратегічно важливими регіонами».
Чому поляки сказали нацистам «ні»?
Що ж це були за «помірні вимоги», на які, за полковником Ковальовим, мусила пристати Польща, щоб не дати старту світовій війні? А ось які: погодитися включити вільне місто Данциг (Ґданськ), що спільно управлявся двома державами, але жили в ньому переважно німці, до Третього Райху і дозволити побудувати екстериторіальні шосе й залізницю, які б зв’язали Східну Прусію з основною частиною Німеччини. Виявляється, це було б правильно!..
Отож Польща мала відмовитися від використання стратегічного морського порту і фактично втратити вихід до Балтійського моря (адже шосе і залізниця мали б обабіч широкі смуги відчуження, і польський анклав з портом Гдиня виявився б відрізаним). Для полковника Ковальова – дрібниці, не варті уваги. Але для Польщі це не були дрібниці – і все ж польський уряд з півроку вагався, чи не піти на поступки, відвернувши загрозу війни. Та 26 березня 1939 року вагання скінчилися: Польща сказала рішуче «ні».
Чому ж змінилася польська позиція? 15 березня німецькі війська окупували Чехію; 23 березня німецький флот увійшов до Клайпеди, яку Литва була змушена віддати Райху. Але ж за півроку до цього, підписуючи згадану вже Мюнхенську угоду і відхоплюючи шмат Чехословаччини, Гітлер урочисто заявив: Судетською областю обмежуються його територіальні претензії. Тож польський уряд зробив вірні висновки: поступки Гітлера не зупинять. А от полковник Ковальов, керуючись дивовижною логікою, вважає – територіальні поступки з боку Чехословаччини (Судети) відкрили шлях війні, а от з боку Польщі (Данциг і «Данцигський коридор») – навпаки, зупинили б її...
Проте що цікаво: у своїх звинуваченнях на адресу Польщі, яка, мовляв, винна у розпалюванні війни, полковник Ковальов майже дослівно повторив аргументи канцлера Німеччини Гітлера з його виступу уранці 1 вересня 1939 року та голови Раднаркому СРСР Молотова з виступу увечері того ж 1 вересня – дня початку війни.
Сталін завжди правий?
А ще Польща винна, що не пустила на свою територію Червону армію, яка, за брошурою «Фальсифікатори історії» та полковником Ковальовим, розгромила би Вермахт і захистила Польську державу. Оскільки ж Червоній армії не дали повоювати з Гітлером на польській території, то вона – виявляється – просто-таки змушена була стати фактичною союзницею нацистів і спільно з ними битися проти польських військ на території тодішньої Речі Посполитої, а потім проводити спільні з Вермахтом паради перемоги. Цікава логіка у російського полковника, типово марксистсько-ленінська...
Добре, уявімо, що Польща дозволила улітку 1939 року входження на її територію чотирьох мільйонів червоноармійців із 10 тисячами танків і 5 тисячами літаків, як це пропонував маршал Ворошилов від імені Сталіна. Чи захистило б це її незалежність? Держави Балтії восени того ж року погодилися прийняти радянські війська, а влітку 1940 року вже перетворилися на союзні республіки (полковник Ковальов, до речі, пише, що це, мовляв, було зроблено «абсолютно добровільно», на основі «рішення парламентів цих держав»!) – з усіма наслідками, які з цього випливали. Що, до речі, зовсім не захистило їх ще через рік від нацистського вторгнення...
Отож і тут польський уряд учинив правильно, зберігши хоча б честь країни, – хоча це й був авторитарний «уряд полковників», який після Мюнхена відхопив шмат Чехословаччини, гнобив національні меншини і переслідував польських же лібералів.
А от чи правильно вчинив уряд СРСР, підписавши у серпні 1939 року пакт про ненапад з Німеччиною і масштабну торговельну угоду з нею? Сталінські пропагандисти і російський полковник Ковальов вважають: так. Треба було відтягнути війну, переозброїти армію, зустріти ворога на більш вигідних рубежах тощо – традиційна аргументація тих, хто виправдовує змову двох диктаторів. Але ж воювати проти СРСР у 1939 році Вермахт був нездатен. Тодішні німецькі танки мали незначний моторесурс; вони його випрацювали за польську кампанію, пройшовши тільки половину території держави (зі сходу йшла Червона армія) – то з чим би нацисти пішли на Москву? А на додачу за час польської кампанії закінчився запас авіабомб, снарядів низки калібрів і навіть кулеметних патронів...
Західні держави знали про бідність Німеччини на ресурси; на тому вони й будували свою стратегію, розраховуючи, що за півроку війни в умовах морської та сухопутної блокади у нацистів ці ресурси повністю вичерпаються, і тоді можна буде взяти їх ледь не голими руками. Але пакт Молотова-Ріббентропа зруйнував цю блокаду, і до Німеччини пішли у величезній кількості хліб, нафта, вугілля, залізо, марганець (Москва навіть купувала каучук для своїх нових друзів!); про це, звісна річ, полковник Ковальов не пише.
Але він наводить фрагмент цитати з виступу Сталіна 7 вересня 1939 року перед керівниками Комінтерну. І даремно наводить, бо ця ж цитата, тільки повністю, спростовує всі полковницькі побудови:
«Війна іде між двома групами капіталістичних країн (бідні і багаті щодо колоній, сировини тощо) за переділ світу, за панування над світом! Ми не проти, щоб вони побилися добряче і послабили один одного. Непогано, якщо руками Німеччини буде розхитане становище найбагатших капіталістичних держав (особливо Англії). Гітлер, сам цього не розуміючи і не бажаючи, розхитує, підриває капіталістичну систему. Ми можемо маневрувати, підштовхувати одну сторону проти іншої, щоб краще побилися. Пакт про ненапад деякою мірою допомагає Німеччині. Наступний момент – підштовхувати другу сторону....» (ж-л Новая и новейшая история. 1992. N 6. С. 18 – 19).
Отака «миролюбна політика СРСР»...
Принади «рідного» тоталітаризму
Якби стаття полковника Ковальова за своєю ідеологією та мірою відповідності реальним історичним процесам була поодинокою на сайті Міністерства оборони Росії, то навряд чи треба було б бити на сполох. Ну, вчинили дурницю російські військові історики, з ким не буває? Але ж ідеться не про виняток, а про правило: всі історичні статті на цьому сайті витримані в однаковій тональності. Їхній лейтмотив – сталінський СРСР є рятівником світової цивілізації, а хто думає інакше, той запеклий ворог Росії (навіть якщо йдеться про росіянина).
Загалом же, безумовно, йдеться про складову нинішнього походу влади Російської Федерації проти тих, хто чесно описує радянський тоталітаризм, його «принади» і «звитяги», як у самій Росії, так і за її межами. Схоже, Кремль просто не бачить іншої своєї легітимації, ніж у сталінських традиціях, ба більше – відчувається, що вони йому внутрішньо близькі і навіть рідні.
Звичайно, полковник Ковальов таку легітимацію дати не може – не той рівень. Проте й недооцінювати силу подібної брутально-антиісторичної пропаганди не випадає – знайдеться чимало людей, які радо підхоплять ідею, що в усіх лихах винні Захід і демократія. Тож без належної роботи українських істориків та журналістів певні «ідеологічні віруси» неодмінно поселяться у підсвідомості якогось числа українців, і ті теж вважатимуть: провина за воєнні лихоліття лежить на гонорових поляках. А Верховна Рада України візьме й ухвалить закон (проект якого у ній уже лежить) про тривале ув’язнення за заперечення подвигів «сталінських орлів та соколів»...
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Та «дрібка», яку додав до цих тез полковник Ковальов, – що Друга світова війна «розпочалася внаслідок відмови Польщі задовольнити німецькі претензії» і що винуватцями ситуації, яка склалася тоді, є також малі держави Європи, котрих підвела «романтична віра у справедливість і захист з боку західних демократій». А от СРСР діяв правильно, і внаслідок цього йому «вдалося встановити контроль над стратегічно важливими регіонами».
Чому поляки сказали нацистам «ні»?
Що ж це були за «помірні вимоги», на які, за полковником Ковальовим, мусила пристати Польща, щоб не дати старту світовій війні? А ось які: погодитися включити вільне місто Данциг (Ґданськ), що спільно управлявся двома державами, але жили в ньому переважно німці, до Третього Райху і дозволити побудувати екстериторіальні шосе й залізницю, які б зв’язали Східну Прусію з основною частиною Німеччини. Виявляється, це було б правильно!..
Отож Польща мала відмовитися від використання стратегічного морського порту і фактично втратити вихід до Балтійського моря (адже шосе і залізниця мали б обабіч широкі смуги відчуження, і польський анклав з портом Гдиня виявився б відрізаним). Для полковника Ковальова – дрібниці, не варті уваги. Але для Польщі це не були дрібниці – і все ж польський уряд з півроку вагався, чи не піти на поступки, відвернувши загрозу війни. Та 26 березня 1939 року вагання скінчилися: Польща сказала рішуче «ні».
Чому ж змінилася польська позиція? 15 березня німецькі війська окупували Чехію; 23 березня німецький флот увійшов до Клайпеди, яку Литва була змушена віддати Райху. Але ж за півроку до цього, підписуючи згадану вже Мюнхенську угоду і відхоплюючи шмат Чехословаччини, Гітлер урочисто заявив: Судетською областю обмежуються його територіальні претензії. Тож польський уряд зробив вірні висновки: поступки Гітлера не зупинять. А от полковник Ковальов, керуючись дивовижною логікою, вважає – територіальні поступки з боку Чехословаччини (Судети) відкрили шлях війні, а от з боку Польщі (Данциг і «Данцигський коридор») – навпаки, зупинили б її...
Проте що цікаво: у своїх звинуваченнях на адресу Польщі, яка, мовляв, винна у розпалюванні війни, полковник Ковальов майже дослівно повторив аргументи канцлера Німеччини Гітлера з його виступу уранці 1 вересня 1939 року та голови Раднаркому СРСР Молотова з виступу увечері того ж 1 вересня – дня початку війни.
Сталін завжди правий?
А ще Польща винна, що не пустила на свою територію Червону армію, яка, за брошурою «Фальсифікатори історії» та полковником Ковальовим, розгромила би Вермахт і захистила Польську державу. Оскільки ж Червоній армії не дали повоювати з Гітлером на польській території, то вона – виявляється – просто-таки змушена була стати фактичною союзницею нацистів і спільно з ними битися проти польських військ на території тодішньої Речі Посполитої, а потім проводити спільні з Вермахтом паради перемоги. Цікава логіка у російського полковника, типово марксистсько-ленінська...
Добре, уявімо, що Польща дозволила улітку 1939 року входження на її територію чотирьох мільйонів червоноармійців із 10 тисячами танків і 5 тисячами літаків, як це пропонував маршал Ворошилов від імені Сталіна. Чи захистило б це її незалежність? Держави Балтії восени того ж року погодилися прийняти радянські війська, а влітку 1940 року вже перетворилися на союзні республіки (полковник Ковальов, до речі, пише, що це, мовляв, було зроблено «абсолютно добровільно», на основі «рішення парламентів цих держав»!) – з усіма наслідками, які з цього випливали. Що, до речі, зовсім не захистило їх ще через рік від нацистського вторгнення...
Отож і тут польський уряд учинив правильно, зберігши хоча б честь країни, – хоча це й був авторитарний «уряд полковників», який після Мюнхена відхопив шмат Чехословаччини, гнобив національні меншини і переслідував польських же лібералів.
А от чи правильно вчинив уряд СРСР, підписавши у серпні 1939 року пакт про ненапад з Німеччиною і масштабну торговельну угоду з нею? Сталінські пропагандисти і російський полковник Ковальов вважають: так. Треба було відтягнути війну, переозброїти армію, зустріти ворога на більш вигідних рубежах тощо – традиційна аргументація тих, хто виправдовує змову двох диктаторів. Але ж воювати проти СРСР у 1939 році Вермахт був нездатен. Тодішні німецькі танки мали незначний моторесурс; вони його випрацювали за польську кампанію, пройшовши тільки половину території держави (зі сходу йшла Червона армія) – то з чим би нацисти пішли на Москву? А на додачу за час польської кампанії закінчився запас авіабомб, снарядів низки калібрів і навіть кулеметних патронів...
Західні держави знали про бідність Німеччини на ресурси; на тому вони й будували свою стратегію, розраховуючи, що за півроку війни в умовах морської та сухопутної блокади у нацистів ці ресурси повністю вичерпаються, і тоді можна буде взяти їх ледь не голими руками. Але пакт Молотова-Ріббентропа зруйнував цю блокаду, і до Німеччини пішли у величезній кількості хліб, нафта, вугілля, залізо, марганець (Москва навіть купувала каучук для своїх нових друзів!); про це, звісна річ, полковник Ковальов не пише.
Але він наводить фрагмент цитати з виступу Сталіна 7 вересня 1939 року перед керівниками Комінтерну. І даремно наводить, бо ця ж цитата, тільки повністю, спростовує всі полковницькі побудови:
«Війна іде між двома групами капіталістичних країн (бідні і багаті щодо колоній, сировини тощо) за переділ світу, за панування над світом! Ми не проти, щоб вони побилися добряче і послабили один одного. Непогано, якщо руками Німеччини буде розхитане становище найбагатших капіталістичних держав (особливо Англії). Гітлер, сам цього не розуміючи і не бажаючи, розхитує, підриває капіталістичну систему. Ми можемо маневрувати, підштовхувати одну сторону проти іншої, щоб краще побилися. Пакт про ненапад деякою мірою допомагає Німеччині. Наступний момент – підштовхувати другу сторону....» (ж-л Новая и новейшая история. 1992. N 6. С. 18 – 19).
Отака «миролюбна політика СРСР»...
Принади «рідного» тоталітаризму
Якби стаття полковника Ковальова за своєю ідеологією та мірою відповідності реальним історичним процесам була поодинокою на сайті Міністерства оборони Росії, то навряд чи треба було б бити на сполох. Ну, вчинили дурницю російські військові історики, з ким не буває? Але ж ідеться не про виняток, а про правило: всі історичні статті на цьому сайті витримані в однаковій тональності. Їхній лейтмотив – сталінський СРСР є рятівником світової цивілізації, а хто думає інакше, той запеклий ворог Росії (навіть якщо йдеться про росіянина).
Загалом же, безумовно, йдеться про складову нинішнього походу влади Російської Федерації проти тих, хто чесно описує радянський тоталітаризм, його «принади» і «звитяги», як у самій Росії, так і за її межами. Схоже, Кремль просто не бачить іншої своєї легітимації, ніж у сталінських традиціях, ба більше – відчувається, що вони йому внутрішньо близькі і навіть рідні.
Звичайно, полковник Ковальов таку легітимацію дати не може – не той рівень. Проте й недооцінювати силу подібної брутально-антиісторичної пропаганди не випадає – знайдеться чимало людей, які радо підхоплять ідею, що в усіх лихах винні Захід і демократія. Тож без належної роботи українських істориків та журналістів певні «ідеологічні віруси» неодмінно поселяться у підсвідомості якогось числа українців, і ті теж вважатимуть: провина за воєнні лихоліття лежить на гонорових поляках. А Верховна Рада України візьме й ухвалить закон (проект якого у ній уже лежить) про тривале ув’язнення за заперечення подвигів «сталінських орлів та соколів»...
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
