Доступність посилання

ТОП новини

До 100-ліття Віктора Некрасова


Віктор Некрасов
Віктор Некрасов
Влітку 1981 року Віктор Некрасов гостював у мене у селі Добб-Феррі під Нью-Йорком. Він сидів у садку коло нашої хати і читав щойно опубліковані нью-йоркським видавництвом Detinetz мемуари генерала Петра Григоренка. Некрасов, майже не відриваючись, за пару днів проковтнув усі 850 сторінок спогадів видатного радянського дисидента і довго ще ходив під враженням прочитаного.

Григоренко, позбавлений радянського громадянства за його виступи на захист репресованих Сталіним кримських татар, мешкав у нью-йоркському районі Квінс. Квартиру для нього з дружиною найняли й оплачували кримські татари. «Не годиться нам у татарській хаті жити», – обурювався Валентин Мороз, колишній політв’язень радянських таборів, який за кордоном став радикальним націоналістом.

Григоренкові радикалізм був чужий, але він, радянський генерал і герой війни, викладач військової академії у Москві, на схилі літ відчув себе українським патріотом. Він приходив до української редакції Радіо Свобода, виступав перед мікрофоном, промовляючи українською, хоча це йому давалося нелегко. Він практикував українську, носив із собою тритомник російсько-українського словника, який побачив у редакції. На обкладинці його мемуарів, написаних російською, ім’я автора стояло як Петро Григоренко (не Пётр).

Некрасов високо оцінив спогади генерала, вважаючи автора талановитим літератором, справжнім письменником. Їм не довелося зустрітись, бо Григоренко на той час поїхав відпочивати.

«Великодержавний український буржуазний сіоніст»

Некрасов жартував: «Я – великодержавний український буржуазний сіоніст». Він захищав дисидентів різних переконань і різного етнічного походження – українців, євреїв, росіян. Некрасов викликав із Москви академіка Андрія Сахарова і стояв із ним під дверима Київського обласного суду на процесі Анатолія Лупиноса, українського дисидента, а згодом – під час суду над Семеном Глузманом, київським психіатром. Глузманові, близькому приятелеві Некрасова, дали 7 років каторги за написання заочної психіатричної експертизи генерала Григоренка, якого офіційно визнали божевільним і запроторили до психушки.

Тісна дружба пов’язувала Некрасова з Іваном Дзюбою, автором знаменитої книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка поставила на вуха київський партійний істеблішмент. Журнал «Перець» обізвав Дзюбу, якщо не помиляюсь, «націоналістичним жабеням».

Пам’ятаю, одного дня, здається, року 1971-го, Києвом пішла чутка про арешт Дзюби. Він служив редактором якогось журналу Академії наук України і того дня не вийшов на працю. Некрасов дав мені свій японський короткохвильовий «Хітачі», щоб я надибав хвилю «Бі-Бі-Сі». Це мені, як правило, вдавалося. Попри заглушку, я завжди знаходив закуток у квартирі Некрасова у Пасажі. Ми почули повідомлення про чутки щодо арешту українського дисидента. Некрасов сказав: «Поїхали до Івана».

Дзюба мешкав у маленькій двокімнатній квартирі десь на Чоколівці, якщо не помиляюсь. На щастя, чутки про арешт не підтвердилися, Дзюба був удома, а на працю не пішов через нежить. Дзюба того вечора багато розповідав нам про бандерівський рух на Західній Україні під час війни. Потім, уже вдома, Некрасов, під враженням оповіді Дзюби, сказав своєму приятелеві Ісааку П’ятигорському: «Ісачок, я – за Бандеру!» П’ятигорський був вражений.

«Мені соромно, що я – росіянин»

Того дня від Дзюби ми поїхали до мене додому, на Кудрявську. Некрасов хотів побачити мого сина, названого на його честь Віктором. У нашій кімнаті в комуналці якраз сидів мій тато, підполковник, викладач історії СРСР Київського танко-технічного училища. Тато був дещо заскочений, побачивши відомого письменника, та ще й трохи напідпитку.

Познайомились. Некрасов почав розпитувати батька про методи промивання мізків курсантам. Батько зніяковів, але сказав, що полюбляє творчість Некрасова. Той недовірливо посміхнувся і спитав: «А що ви читали з мого, крім «Окопів Сталінграда»?»

Некрасов сказав, що його нині друкує лише «Новый мир», а політуправління армії, наскільки йому відомо, заборонило бібліотекам військових частин передплачувати цей журнал. На той час «Новый мир» вважали неприпустимо ліберальним виданням, яке підриває бойовий дух Збройних сил.

Батько не знав, що казати, а Некрасов зненацька змінив тему, запитавши: «Бенціоне Лезаровичу, ви, як я розумію, єврей, чи не так?» Батько, одразу наїжачившись, відповів твердо: «Так, я єврей». «А вам не соромно, що ви – єврей?» – запитав Некрасов. «Я пишаюся тим, що я єврей», – сказав мій батько. «А ось мені соромно, що я – росіянин», – сумно сказав Віктор Платонович.

Бездоганна українська російського письменника

Некрасов володів українською не гірше, ніж рідною російською. Я тоді був шефом нью-йоркського відділу Української редакції Радіо Свобода і під час гостювання Некрасова записував з ним численні інтерв’ю для нашого ефіру. Некрасов не робив помилок.

Тодішній бос Української редакції Микола Герус, випускник Нью-йоркського університету і колишній актор українського театру в Нью-Йорку, ревно стежив за вимовою наших дикторів і російського акценту не терпів. Одначе, Некрасову Герус ніколи не робив зауважень. Очевидно, не бачив потреби.

Коли Некрасова 1974 року змусили емігрувати внаслідок кадебістських обшуків, конфіскації рукописів і цькування у пресі, він спромігся вивезти рукописи письменника і кінематографіста Гелія Снєгирьова. Він був близьким другом Некрасова. Гелія заарештували і фактично згноїли у тюрмі. Він помер у Жовтневій лікарні у грудні 1978-го у віці 50 років.

У вересні 1966 року, у 25-у річницю трагедії Бабиного Яру, Некрасов і Дзюба виступали там на стихійному мітингу. Промови письменників знімав Рафаїл Нахманович, кінооператор, відряджений Снєгирьовим, який на той час був одним із начальників київської студії кінохроніки. Після цього стрічку конфіскували, Гелія з посади усунули. Почалося цькування.

Врятована спадщина Гелія Снєгирьова

Емігрувавши, Некрасов переправив на Захід власними каналами твори свого друга. Серед них – «Щоденник», написаний Гелієм у в’язниці КДБ на Володимирській, 33. Документальну повість Снєгирьова «Набої для розстрілу» Некрасов передав емігрантському журналові «Континент», де твір опублікували у російському перекладі під назвою «Мама моя, мама» – про сфабриковану радянською охранкою так звану «справу Спілки визволення України». Оригінальний текст з’явився 1983 року в Торонто коштом українського «Громадського комітету для видання спадщини Гелія Снєгирьова».

Також зусиллями Некрасова було врятовано і переправлено на Захід «Роман-донос». Цей разючий мемуар видали у Києві 2000 року, тобто через 22 роки після смерті автора.

Юрій Дулерайн журналіст Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
XS
SM
MD
LG