Доступність посилання

ТОП новини

«ДНР» є фікцією, рішення ухвалюють інші – екс-бойовик


Артур Гаспарян, екс-бойовик угруповання «ДНР»
Артур Гаспарян, екс-бойовик угруповання «ДНР»

Мумін Шакіров

Артуру Гаспаряну 24 роки. Він родом із вірменського міста Спітак. Із 2008 по 2010 рік служив в Нагірному Карабасі, де брав участь у спецопераціях. В 2011 році приїхав на заробітки в Москву. За подіями в Україні стежив з осені минулого року. Після появи «зелених чоловічків» у Криму він написав листа групі у соцмережі «Одноклассники» з проханням прийняти його в команду добровольців, які вирушають на півострів, але отримав запізнілу відповідь. Після подій в Одесі 2 травня, коли в результаті пожежі в Будинку профспілок загинули десятки людей, Гаспарян попросив записати його в групу в соцмережі «ВКонтакте» з набору добровольців на Донбас і отримав позитивну відповідь. В інтерв’ю Радіо Свобода він розповідає про обставини свого перебування в Україні і причини рішення виїхати звідти.

– Нас на зустріч в районі ВДНГ прийшло десять осіб. Розмовляли ми під аркою житлового будинку, до нас вийшов чоловік слов’янської зовнішності в цивільному, він не представився. Перше, що спитав, чи вміємо поводитися зі зброєю, попередив, відбудеться відрядження в Слов’янськ, йдемо на вірну смерть, за мародерство розстріл на місці, до речі. Неодноразово в цьому переконувався, потрапивши в Україну. Двоє відразу передумали і пішли.

– Гроші обіцяли?

– Ні добових, ні на відрядження, тільки безкоштовне харчування, обмундирування, зброю і гарантію, що тіла привезуть в Ростов і віддадуть родичам, якщо, звичайно, знайдуть. Була сувора вимога знищити всі записи в акаунтах, взагалі прибрати всі особисті дані з соціальних мереж, що я і зробив – ліквідував записи «ВКонтакте» і в «Одноклассниках».

– Як Ви добиралися до українського кордону?

У нас відібрали дорожні карти, телефони, особисті речі ми здали під розпис

– Вранці 12 травня наша група сіла у дві легкові машини, взяли курс на південь, через добу приїхали в Ростов. Водії теж виявилися добровольцями, до речі, один з них загинув. Нас привезли на «базу», будиночки біля річки, поруч ліс, «зеленка», адреси не знаю. У нас відібрали дорожні карти, телефони, особисті речі ми здали під розпис, передяглися в видану робу.

– Скільки часу провели на «базі»?

Набралося чоловік сто. Ні дня не відпочивали, армійський режим: підйом, пробіжки, сніданок, тренування

– Майже два тижні. Кожен день приїжджали все нові і нові хлопці, до кінця терміну нас набралося чоловік сто. Ні дня не відпочивали, армійський режим: підйом, пробіжки, сніданок, тренування, орієнтування на відкритій місцевості, в лісі, відпрацьовували жести.

– Які жести?

Ми не знали справжніх імен один одного, тільки позивні. Досі не знаю, як звуть багатьох хлопців, які потрапили зі мною в це пекло і загинули

– Нас вчили спілкуватися жестами і знаками, щоб впізнати один одного, безшумно розмовляти вночі, давати команди – назад, вперед, стій, лягай, небезпека і таке інше. Тепер можу руками розмовляти, як глухонімий. Цьому навчав нас інструктор в цивільному. Він, як і всі великі і малі начальники, – не представився. Ми не знали справжніх імен один одного, тільки позивні. Досі не знаю, як звуть багатьох хлопців, які потрапили зі мною в це пекло і загинули.

– У Вас був реальний бойовий досвід до України? З Нагірного Карабаху?

– Там в основному перестрілки, стрілянина з гранатометів і мінометів. Одним словом, млява позиційна війна. І все ж я знав більше про війну, ніж деякі хлопці.

– Чи були серед вас російські націоналісти?

Із Кавказу було чимало мужиків. Вірмени з Краснодара, з Кривого Рогу, чеченці трохи пізніше приїхали

– Нациків не бачив, хоча в основному на базі зібралися люди слов’янської зовнішності. Хто вони, білоруси, росіяни чи українці, не знаю. Хороші, патріотично налаштовані хлопці, ніхто з них на мене, як на вірменина, косо не дивився. Із Кавказу було чимало мужиків. Вірмени з Краснодара, з Кривого Рогу, чеченці трохи пізніше приїхали. З деякими хлопцями подружився. Одного звали «Рижик», іншого «Малой». Обидва вони загинули в тих «КамАЗах».

У ці труни посладуть тіла вбитих бойовиків із Росії, які загинули під час операції із захоплення аеропорта Донецьк
У ці труни посладуть тіла вбитих бойовиків із Росії, які загинули під час операції із захоплення аеропорта Донецьк

– Як перетинали кордон?

– 23 травня ближче до півночі виїхали з «бази», чоловік сто на військових «КамАЗах». Нас супроводжував провідник на «Ниві». Їхали кілька годин, зупинилися на кордоні. До нас приєдналися ще чоловік 50 з інших «баз». Отримали зброю: гранатомети, кулемети, автомати, пістолети та гранати, знову сіли в машини.

– Вас вчили стріляти?

– Серед нас були гранатометники. Я став командиром кулеметного підрозділу, у мене в підпорядкуванні було від трьох до шести осіб. Мою спеціальність визначили за спецкодом у військовому квитку. Там є цифри, на які я не звернув увагу. Коли вони дзвонили, просили відкрити конкретну сторінку, зачитати код. Так вони дізналися, як мене професійно використовувати. Мабуть, з кожним працювали окремо.

– Вони – це хто? ФСБ, ГРУ, МВС? Хто ці люди, які вас зустрічали, вчили, тренували, переправляли через російсько-український кордон?

– Я не знаю ні імен, ні прізвищ. Люди слов’янської зовнішності, всі в цивільному. Я навіть їх облич не пам’ятаю.

– О котрій годині ви перетнули кордон?

– 24 травня під ранок. Нас на українській стороні зустрічали великі представники «ДНР». Вони захопили якусь військову частину в Донецьку. Наш загін розмістили по казармах. Відсипалися цілий день, почистилися, привели себе до ладу. Наступного дня, 25 травня, брали участь у тому знаменитому параді на «КамАЗах» в місті, де засвітилися чеченці. Вони давали інтерв’ю, стріляли в повітря, позували перед камерами. Народ радів і зустрічав добровольців із Росії, як визволителів. Увечері ми повернулися в казарми.

– Коли потрапили в перше бойове зіткнення?

У моїй групі було три людини, з Москви, Липецька і Чукотки. Всі вони загинули

– У ніч із 25 на 26 травня нас підняли по тривозі. У моїй групі було три людини, з Москви, Липецька і Чукотки. Всі вони загинули. Сіли в цивільні автобуси і поїхали в аеропорт. Загоном у сто чоловік ми увійшли в будівлю, до нас ще приєдналися осетини. Пасажирів швидко евакуювали, співробітники терміналу залишалися на своїх місцях. Вранці два літаки вилетіли. Ми не заважали роботі авіаслужб. Будівлю швидко взяли під свій контроль, розосередилися по поверхах. Я зі своїм помічником піднявся на сьомий поверх, на дах. Отримав завдання взяти під контроль вишку, яка була за півкілометра від нас, щоб ніхто не міг до неї підійти. Ми поставили кулемет.

– Який сенс захоплювати цивільний аеропорт у Донецьку? Адже лінія фронту зовсім в іншому місці, наприклад, в районі Слов’янська.

– Щоб не сідали військові борти з Києва. Нам сказали, що ніхто в нас стріляти не буде, попозуємо перед камерами і все. Вони побачать нас, злякаються, швидко здадуться, ми їх роззброїмо, відпустимо по домівках. Все! Аеропорт наш.

– Вони – це хто?

– Українські військові навколо аеропорту. Ми «кидали шапки», що, мовляв, ми такі круті і всі нас бояться. Але вийшло з точністю навпаки. О 2:00 прилетіли вертольоти, потім літаки і стали бомбити. Я був на даху, встиг зі своїм помічником втекти на шостий поверх. Була потужна атака, я помітив чотири вертольоти і два літаки.

– У вас були ПЗРК?

Там були снайпери Ходоковського, колишні співробітники СБУ України, які перейшли на бік «ДНР»

– Наш командувач батальйону «Восток» Олександр Ходоковський сказав, що бомбити аеропорт не будуть, ПЗРК не потрібні, ми їх залишили на базі. Там були снайпери Ходоковського, колишні співробітники СБУ України, які перейшли на бік «ДНР». У них гвинтівки були незвичайні, я раніше таких не бачив, не СВД. Вони пішли десь о першій, авіаудари почалися о другій.

– Що відбувалося на вашому поверсі?

– На даху відразу загинув чеченець, ще двоє були поранені. Вони стріляли по вертольотах з усього, що у них було. Я вскакував на дві-три секунди, стріляв по вишці, звідки снайпери працювали по нас. Нас тупо загнали в будівлю і бомбили з усіх боків. У них по периметру аеропорту стояли зенітки, били по терміналу. Ходоковський наївно розраховував, що аеропорт новий, відкритий до чемпіонату Європи і по ньому не будуть бити з важких знарядь. Були б у нас ПЗРК, всього цього не сталося б.

– Ви вважаєте, це зрада чи непрофесіоналізм?

– Не знаю, ми втратили багато людей. Один з чеченців, дуже сміливий хлопець, розкидав на даху димові шашки і витяг звідти свого пораненого земляка, потім ще одного. Ми спустилися на перший поверх, просто сиділи і чекали смерті. Вийти на вулицю було неможливо. Хтось зателефонував нашому командирові, його позивний «Іскра», в чиєму підпорядкуванні сто чоловік. Прозвучала команда завантажуватися в «КамАЗи». Це вже був вечір. Машини стояли всередині, в терміналі. Я не хотів лізти в «КамАЗ», розумів, що це ризиковано. «Іскра» мені сказав: «Будеш обговорювати наказ – розстріляю на місці». Я взяв кулемет і піднявся на борт.

– Скільки людей було в «КамАЗі»?

– Два «КамАЗа», десь по 30-35 осіб у кожному. В аеропорту залишилася група прикриття, вони пішли звідти вночі, пішки, ніхто з них не постраждав. «Іскра» дав команду: виїжджаємо з терміналу і палимо в усі сторони, у все, що ворушиться. Ми зняли тенти, відкриті машини, битком набиті добровольцями. Наш «КамАЗ» вилітає з терміналу, і ми починаємо стріляти в усі сторони, в повітря, кругом відкрита місцевість, проїхали по трасі чотири-п’ять кілометрів від аеропорту в бік міста, відстань між машинами десь метрів 500-600. Два «КамАЗа» їдуть і палять без зупинки. Страшне видовище! Правда, я перестав стріляти, побачив, що нікого немає навколо. Коли ми стали в’їжджати в місто, раптом бачимо – на дорозі стоїть наш перший «КамАЗ». Я не зрозумів, чому він зупинився. Повз їдуть машини, навіть люди ходять, це вже околиця Донецька.

– Там були вбиті, поранені?

– Ми пролетіли на божевільній швидкості, я не встиг розгледіти. Хтось ще стріляв. Через 500 метрів з гранатомета підбили нашу машину, снаряд потрапив під кабіну водія, ми перекинулися. Нам, як виявилося, пощастило. Ми вилетіли з борту, забилися, але без переломів. Ту машину, яку підбили першою, добивали з кулеметів перехресним вогнем. По хлопцям стріляли снайпери. Загинули три десятки людей, не менше. По нас теж стали палити звідкись, я кинув кулемет, схопив одного пораненого хлопця, він був з Криму, потягнув на себе. Біг тупо по дворах. До мене приєднався наш фельдшер, у нього був автомат. Я взяв зброю і ще постріляв по сторонах, по дахах і біг далі з цим пораненим.

– Ви знали, в чиїх руках було місто?

Із першого «КамАЗу» вижили тільки три людини. Паніка і жах. Потім вже «ополченці» підходять і бачать: «Ой, своїх же поклали!

– Був упевнений, що місто захопила Нацгвардія і нас шукають. Ми вийшли на пункт збору машин швидкої допомоги. Почав палити поверх даху будівлі, щоб привернути увагу людей. Мій товариш стікав кров’ю, у нього були прострелені рука і нога. Я кричу лікарям: «Врятуйте його! Лікуйте!» Дівчина каже: «Заспокойтеся, ми свої!» Я кажу: «Які ви свої? Ви всі такі ж зрадники, негідники!» Кримчанина посадили в машину і відправили до лікарні. Я персоналу показав, де підбиті машини. Туди одразу виїхали шість швидких. Незабаром в лікарню стали привозити поранених з підбитих «КамАЗів». Один з наших, якого я зустрів, повідомив, що з першого «КамАЗу» вижили тільки три людини. Паніка і жах. Це вже пізніше мені розповіли, що один із загиблих підірвав себе гранатою, щоб не потрапити в полон до «укропів». Вони ж не зрозуміли, що добивають їх свої ж. Місцевим «ополченцям», мабуть, сказали, що по трасі їдуть «правосєки» на двох «КамАЗах». З «КамАЗу» кричали тій стороні: «Ми свої! Куди ви б’єте?». А ті у відповідь: «Які ви ополченці? Ви націоналісти, фашисти» і так далі. Майже всіх поклали, в живих залишилося троє-четверо. Потім вже «ополченці» підходять і бачать: «Ой, своїх же поклали! Реально свої, георгіївські стрічки...» І починається: «Братиків вбили» і так далі.

– Що трапилося з Вашими товаришами з другого «КамАЗа»?

– Там були чеченці, у них один загиблий, двоє поранені. Максимум шість осіб загинуло, в тому числі лікар і козак. У лікарні, коли отямився, здав автомат, під’їхали представники батальйону «Восток» і відвезли нас назад в розташування казарм. Це вже було пізно вночі.

– Яка інформація пройшла по офіційних каналах?

Ми вирішили бігти вночі, потайки, пішки до кордону, назад до Росії. Знайшли цивільний одяг, переодяглися, взяли рюкзаки і покинули частину

– По телевізору повідомили, начебто ополченці вивозили під прапором Червоного Хреста своїх беззбройних поранених солдат, а українські силовики їх розстріляли. Тоді ще не знав, що нас підбили свої ж. Був упевнений, що Нацгвардія України. Ліг спати, десь о четвертій ранку 27 травня мене розбудили двоє, які залишилися в порту з групи прикриття. Коротше, вони мені й розповіли, що стріляли свої по своїм. Постало питання, як жити далі і що робити? Ми вирішили бігти вночі, потайки, пішки до кордону, назад до Росії. Знайшли цивільний одяг, переодяглися, взяли рюкзаки і покинули частину. З нами був водій, позивний «Шумахер». Він сказав, що у нього дядько десь за Донецьком. Шестеро людей приїхали в приватний будинок, щоб перечекати момент, переночувати. Під ранок 28 травня чуємо в сусідньому будинку крики: «Не стріляйте! Не вбивайте!» Виявилося, за нами послали наряд.

– Як вас знайшли?

– Не знаю, можливо, серед нас був зрадник. Ми кинули рюкзаки, речі і знову втекли. Просто бродили вулицями, без грошей, без документів, підійшли до міста, до блокпоста, розповіли, хто такі... Нас з цього блокпоста взяли, відвезли до Горлівки до командира по кличці «Бєс». Але це вже інша історія.

– Чому ви відразу не поїхали, а залишилися у «Бєса» на два тижні?

– Інших варіантів не було. Я не знав, як вийти з оточення. «Бєс» виявився нормальною людиною, професійним військовим із Горлівки. Обіцяв при першій же можливості відправити назад до Росії. Ми вп’ятьох потрапили до нього. Ми розповіли, що з нами сталося, він сказав, що більше не відпустить нас до «востоківців». Залишив, щоб прийшли в себе. Потім, хто побажав далі воювати, залишився, хто хотів виїхати, як я, поїхав.

– А що ви робили з 28 травня по 15 червня в Горлівці у «Бєса»?

Ми робили диверсії – тихо підійшов, розставив бійців, підірвав, відбомбився і відійшов відразу. Ми підірвали українську нафтобазу в Докучаєвську

– У «Бєса» знову надів форму, нам видали зброю. Брав участь у кількох операціях. Там порядку було більше, грамотно все організовано. Ми робили диверсії – тихо підійшов, розставив бійців, підірвав, відбомбився і відійшов відразу. Ми підірвали українську нафтобазу в Докучаєвську. Вночі непомітно під’їхали на цивільних машинах, я прикривав кулеметним вогнем наші позиції, гранатометники з гранатомета палили по нафтосховищу.

– Докучаєвськ контролювався Нацгвардією?

– Незрозуміло, хто його контролював. І ті, й інші. Але база охоронялася. Ми як почали стріляти, звідти вогонь у відповідь. Але вони не бачили, куди відстрілюватися.

– Навіщо підірвали нафтобазу?

– Танки і бронетехніка не заправляються.

– Вам же теж треба заправлятися.

– У нас же немає техніки. Це потім вона з’явилася у ополченців, через три дні після того, як я поїхав.

– Прямі зіткнення були з противником?

– Так, в Карлівці. Там якраз лінія фронту. Нацгвардія або «правосєкі», я їх не знаю, побачив у лісі з червоними пов’язками. Ми їх видавили з лісу. Вони хотіли обійти «зеленку» і увійти в місто Карлівка. У нас там засідка була. Вони як підійшли до лісосмуги, ми почали стріляти в них, вони кинули своїх поранених і розбіглися. Ми їх забрали в наше розташування, там лікували, кого можна було лікувати. «Бєс» особисто дзвонив батькам бійців, але тільки тим, чиї діти проходили строкову службу. Дзвонив матерям: «Ідіть, забирайте своїх дітей». А інших, хто з СБУ, «Правого сектора», Нацгвардії – вони вважалися військовополоненими.

– Як з ними поводилися?

– Допитували і закривали їх.

– А що з брехні по телевізору Вам здалося найбільш нахабним і обурливим?

«ДНР» – це, насправді, фікція. «ДНР», як я зрозумів, існує в кабінетах цих Бородая, Пушиліна, Царьова. А рішення ухвалюються в іншому місці і іншими людьми

– Беруть інтерв’ю у «ДНРовців». «ДНР» – це, насправді, фікція. «ДНР», як я зрозумів, існує в кабінетах цих Бородая, Пушиліна, Царьова. А рішення ухвалюються в іншому місці і іншими людьми.

– Деякі журналісти, хто буває на Донбасі, говорять, що 20 відсотків воює росіян, 80 відсотків – місцеві ополченці.

Більшість – росіяни, чеченці, інгуші, такі як я, з Вірменії теж є

– Я б сказав навпаки. Більшість – росіяни, чеченці, інгуші, такі як я, з Вірменії теж є. З місцевими я спілкувався, вони говорять, що від нас вимагалося – ми зробили. Я кажу: «Що від вас вимагалося?» Вони кажуть: «Ми ж голосували, а інше від вас залежить». Тобто, «референдум» про самовизначення Донбасу, ми воювати не хочемо. Один мені взагалі сказав: «Я хочу отримувати свою зарплату, бухати і до наступної зарплати». Вони в основному недосвідчені, поводитися зі зброєю не вміють. Ніхто не служив. Я про Донецьк говорю.

– А в Горлівці?

– Там 50 на 50. Але росіяни краще воюють, все-таки хлопці служили, армія є хоч якась. В Україні 23 роки ніякої армії не було.

– Чому ви вирішили це розповісти?

– Досі ті люди, які нас, по суті, зрадили (того, що сталося в аеропорту, можна було уникнути, і могло все бути по-іншому, якби все було організовано грамотно), командують, і добровольці з Росії їдуть до них . Я хочу, щоб ці люди зрозуміли, хто буде ними командувати. Я пішов, вижив чудом, мені їх шкода. Вони ще йдуть у підпорядкування таких командирів, як Ходоковський і до інших людей. Я всіх за прізвищами не знаю.

– А мародерства багато?

– Мародери були. Ми їх відловлювали і ліквідували.

Тобто розстрілювали?

– Кого розстрілювали, кого били. Мародери, в основному, місцеві. Вони підходять з пістолетом, представляються від імені «ДНР» і вимагають у людей гроші, телефони і навіть машини.

– Це в Горлівці чи в Донецьку?

– У Донецьку. У Горлівці «Бєс» контролює, там порядок.

– А чому пішли від «Бєса», якщо з ним було надійно працювати?

Кожен третій себе оголошує командиром. Якась група свою групу організовує. Єдиного командування немає

– Із «Бєсом» надійно, але «Бєс» один не може протистояти українській армії. Опір марний, даремно віддавати життя, навіщо? Дивіться, в Донецьку сидить більше ніж 1000 осіб, грубо кажучи, чешуть собі я**я, в той час як в Слов’янську бої. А ті просто сидять на блокпостах, нічого не роблять. Я думаю, чому не відправити хоча б половину їх на допомогу? Все безперспективно, неорганізовано. Там стільки командирів... Кожен третій себе оголошує командиром. Якась група свою групу організовує. Єдиного командування немає. Я думав, що буде як в армії: суворий режим, організованість, зв’язок, злагодженість. Нічого цього не було, тому й поїхав.

– Як Вас повернули назад до Росії?

– «Бєс» дотримав слово, подякував, дав по 1000 гривень на кожного в дорогу, побажав успіху і відправив по домівках. Зі мною поїхали три людини, один поранений і двоє на ходу. Сіли в цивільні машини і через Луганську область, обходячи митний пункт, проїхали близько 150 кілометрів. На російській стороні нас зустріли, привезли в Ростов, потрапили на ту ж базу, де пройшли підготовку. Переодяглися, нам дали грошей на квиток, повернули документи, телефони і відпустили по домівках.

– А чому добровольцям не платили гроші, хоча б якісь мінімальні?

– Я не знаю, це в організаторів треба запитати, чому не платять.

– З іншого боку, Ви громадянин Вірменії, з іншої країни...

– Я навіть там під вірменським прапором ходив. Є фотки.

– Гинути за чужу батьківщину якось...

У мене ментальність радянської людини. Мої діди воювали за СРСР, і я воюю

– Я не вважаю Росію чужою батьківщиною. У мене ментальність радянської людини. Мої діди воювали за СРСР, і я воюю. Я не вважаю Росію чужою

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG