Видрукувати:
Змінити розмір шрифту:
-
+
21.07.2006
Чому президент Національного університету “Києво-Могилянська Академія” відмовився від депутатського мандату
Кирило Булкін
Ведучий Кирило Булкін
Кирило Булкін: Вітаю всіх, це програма “Перед мікрофоном “Свободи” і я, ведучий Кирило Булкін.
Сьогодні гостем програми є президент Національного університету “Києво-Могилянська Академія” В’ячеслав Брюховецький.
Вітаю вас, пане В’ячеславе, і дякую за те, що Ви знайшли час для інтерв’ю Радіо Свобода!
В’ячеслав Брюховецький:
Пане В’ячеславе, сьогодні хотілося б почути від Вас як інформацію про життя й новини академії, так і міркування на ширші теми, наприклад, стан освіти в Україні загалом.
Але дозвольте почати з персонального запитання, яке, напевне, на вустах у багатьох наших слухачів. Можливо, Вам уже доводилося на нього відповідати, то вибачте, якщо воно вам набридло.
Та все ж-таки, що сталося з Вашим депутатством у Київській міськраді? Якби Ви йшли десь у другій десятці, не було б запитань, але перший номер у списку, можна сказати, обличчя виборчої кампанії “Нашої України”, відмова від балотування до Верховної Ради саме через якісь проекти в міській освіті і раптом Ви відмовляєтеся від мандату. Через що?
Я зрозумів, на превеликий жаль, що та структура Київради, яка була обрана, вона буде не здатна працювати ефективно. Я провів один день на засіданні, вже тоді я сказав, що якби моя вчена рада так працювала б, то ми ніколи не збудували б Києво-Могилянську академію.
Зрештою, це підтверджує ситуація, яка сьогодні є в Київраді. Дуже нестабільна ситуація. Займатися боротьбою, в якій переважно домінують приватні інтереси. Я це побачив. Це, між іншим, Віталій Кличко похвалив мене зовсім недавно. Каже, що ти зумів прийняти таке мудре рішення, сміливе, а я відразу не зробив, а тепер якось незручно. Але це зовсім не те, що передбачалося.
Я думаю, що вибори в Києві були досить невдалими в цьому сенсі, і ця боротьба (до бійки доходило в ці перші дні) переконала мене в тому, що буде неефективно витрачатись час.
Тим більше, що я не впевнений, що ті проекти, про які я говорив, в зв’язку з такою ситуацією можна було реалізувати. Через те я прийняв рішення, що в мене достатньо багато праці ще незробленої в академії, і відмовився.
Тепер з чистим сумлінням переходимо до життя Києво-Могилянської академії.
Що нового відбувається у вас останнім часом? Чи запроваджені якісь зміни порівняно з попередніми роками у цьогорічних вступних іспитах?
У вступних є таке нововведення, яке загалом зумовлене ситуацією взагалі в освітньому просторі України, не нашими якимись пошуками спеціальними. Йдеться про те, що в цьому році вперше досить широко було проведене зовнішнє тестування школярів і виставлення оцінки з деяких предметів.
Питання в тому, чи зараховувати, чи не зараховувати, стоїть перед багатьма університетами, тому що є прихильники цього, є противники.
А це є обов’язковим?
Якщо говорити про право університету, то він визначає характер своїх вступних іспитів, тому воно ніби обов’язково, але насправді від цього можна відмовитися. Хоч я не прихильник того, щоб відмовлятися, особливо тому, що це саме зовнішнє тестування народжувалося в Києво-Могилянській академії, воно навіть територіально і ідеологічно було взято.
Хоча я досить скептично ставлюся до тотального такого тестування і пояснюю це тим, щоб перевести якусь усну чи письмову форму тесту. Тестів можна наробити мільйон. Але головне – це знайти ту комбінацію тестів, за якою перевіряється вступник саме до цього навчального закладу. Адже, скажімо, для політехніки і для нас... У нас різні типи студента. Нам не потрібний такий студент, як політехніці. Очевидно, сама комбінаторика тестів повинна відрізнятися. А якщо вони є стандартні, то це нічого не дасть.
Що ми робимо? Ми тепер пропонуємо (хоча епізодично це у нас було й раніше) абітурієнту, якщо він має сертифікат про те, що він склав на певну оцінку це тестування, яке загальнонаціональне, хоч і проводилося у кількох областях, він подає нам цей сертифікат, ми вводимо в програму, але він мусить виконати і наші тести.
Якщо у нього оцінка у сертифікаті буде вищою, ніж наша оцінка, то йому буде зарахований той вищий результат, а якщо наша оцінка буде вищою, то йому буде зарахований наш результат.
Хоча є один нюанс. Оскільки ми не впевнені сьогодні ще в тому, що ці тести справді відображають те, що нам потрібно, тому вища оцінка у сертифікаті, якщо вона там, буде зарахована лише в тому разі, якщо абітурієнт виконав бодай половину нашого тесту, а якщо менше, то буде зарахована нижча наша оцінка.
Могилянка відома не лише як потужний освітній заклад, але й центр культури. Що нового у культурному житті академії?
Зараз не відбувається, тому що почалися канікули в студентів. Як завжди, функціонують виставки. Але таке реальне студентське культурне життя перемістилося десь деінде.
Останнє, що було, то це наше свято Конвокації 28 червня. Це теж театральне дійство.
Дуже активне останнім часом театральне життя. Кілька прем’єр було студентських різних театрів, які існують.
Правда, можна сказати, що кілька днів тому відбулася чергова прем’єра виступу нашого хору “Почайна” в органному залі. Знов це було блискуче. Я часом направду дивуюся, коли ці студенти встигають вчитися і репетирувати майже кожен день.
Це їхня ініціатива чи свідомо ви позиціонуєте, якось заохочуєте саме студентське життя ще як і потужний культурний вплив?
Ми стараємося заохочувати. Хоча без ініціативи студентів заохочуй чи не заохочуй, то нічого не вийде.
У нас є така система стажувань, де студенти мусять працювати в університеті. Ми зараховуємо їм участь в театральних, хорових колективах ніби стажування, бо це дуже важливо. По-перше, це дуже важливо для молодих людей, по-друге, це є реклама Києво-Могилянській академії.
Я знаю, що на президентські вибори 2004-го року у Києво-Могилянській академії покладали великі надії, бо за попередньої влади гальмувалися багато важливих проектів, зокрема, створення філій.
Екологи розповідали мені, що принциповим як для їхньої галузі, так і для пожвавлення українського життя в Криму мало би бути відкриття вашої філії у Севастополі.
Влада помінялася, минуло півтора року. Які тепер перспективи на цьому напрямку?
У нас була одна спроба, у Сімферополі зробили, навіть існувала ця філія, але, на жаль, довелося закрити, вона не змогла ефективно працювати. Питання ще кадрів – треба знайти людей, які хочуть робити український університет.
Але сьогодні досить реальною (я недавно був у Криму) виглядає наша спроба відкрити філію в Бахчисараї і фактично допомогти кримським татарам відродити їхнє медресе, яке було засноване ще в 1500 році. Це фактично вища школа кримськотатарського народу, яка була знищена пізніше.
Я захоплений цією ідеєю. Я їздив, дивився. Зараз ми шукаємо і маємо вже двох претендентів на організатора такої філії. Викладання буде вестися українською, кримськотатарською і англійською мовами. Татари теж дуже зацікавлені. Я думаю, що це буде така наша школа.
Знаєте, я відчув щось подібне, коли я придумав відродити Києво-Могилянську академію, оцей духовний згусток, знищений, який лежав, його треба було підняти.
Те саме було, коли я, між іншим, вперше приїхав в Остріг для того, щоб розглянути можливість відкриття філії в Острозі. Таке саме відчуття. Це коштовний камінь, який занедбаний, брудний, побитий в багатьох моментах, але який можна відчистити, відшліфувати, відгранити.
Щось подібне ми зробимо в Бахчисараї. Я переконаний в цьому.
Фахівці центрів зайнятості, взагалі сфери державного планування звертають увагу на те, що однією з найгостріших проблем у сучасній Україні є дисбаланс попиту й пропозиції на фахівців.
Чи здійснюєте ви планування, коригування кількості фахівців за різними спеціальностями, які випускає ваш навчальний заклад, відповідно до потреб держави, щоб не було в одних галузях надвисокої конкуренції, а в інших браку працівників?
У нас дещо інша ситуація. Ще в 1992 році, коли була розроблена концепція того, якого випускника ми хочемо випускати, ми замовили дослідження. Тоді в нас навіть грошей було дуже мало, але ми все-таки замовили. Чи потрібен буде саме такий випускник через 5, 10, 15, 20 років? Тоді дослідження показало, що до безкінечності, тобто такого характеру випускник потрібен.
Для них взагалі немає проблеми працевлаштування, тому що всі вони працюють і їх забирають. Є проблема, що нас просять. От вчора на раді декан правничого факультету, професор Малишевич мені казав: “Мене терзають зараз різні компанії: дайте нам випускників! Тому, може, збільшимо кількість?” На що була моя відповідь: ні, не збільшимо кількість, тому що якщо готувати високої якості, то не може бути дуже багато, інакше то буде потік і не дасть якісного результату.
Тому ми можемо сказати, що ми готуємо фахівця європейського рівня. Це точно! Тому що вони можуть працювати будь-де. Тут часом не так важливо, яку спеціальність він одержить, тому що в нас є нормальні в сучасних умовах випадки, коли випускник філософського напрямку зараз має приватний ресторан і дуже успішний. І це є нормально: він дістав освіту, і він працює в бізнесі.
Тобто, ми тут, може, осібно стоїмо, тому що справді досить невеликий університет. Хоча, як сказати, що невеликий... В цьому році у нас випуск був 800 випускників. Це вже не так і мало, хоч і не так і багато – це ж не тисячами вимірюється.
Я думаю, що питання стоїть в тому, що якщо є проблеми з працевлаштуванням, то це є проблема університету, проблема якості підготовки. Ми, на щастя, поки що з цим не стикалися.
Як Ви думаєте, чому в масштабах всієї держави не вдається розв’язати як слід цю проблему?
Тут є, звичайно, питання дисбалансу у напрямках підготовки. Не секрет, що найбільш престижними, привабливими сьогодні є право, економіка, фінанси, менеджмент.
Все це, між іншим, тимчасово. Я прогнозую, що через 5 років найбільш привабливим буде фізика, хімія, біологія, інженерія, тому що не буде цих фахівців, а потім це само по собі цікаво.
Ринок праці насичується цими фахівцями дуже часто дуже низької якості. Але є дуже цікаві і несподівані повороти у цій сфері.
От я щойно прийшов сюди з приймальної комісії. Так от, що цікаво? На першому місці йдуть правники (найбільше подало заяв), друге і третє фактично ділять економічна теорія і фінанси, а на четвертому місці українська мова і література.
Вже минулого року спостерігався цей процес, хоча минулого року на цьому місці була культурологія. Тобто, відбувається зміна орієнтирів. Людство не може жити тільки правом, менеджментом та економікою і фінансами.
Між іншим, я ще минулого року зауважив, що те, що зараз більше випускників починають цікавитися українською мовою і літературою – це є один із прихованих позитивних моментів існування української держави. Ми до неї маємо багато нарікань, багато претензій маємо, але тим не менше сьогодні приходять випускники, вже випускники українських шкіл. Якими вони ще не були б, але це вже школи, закінчені дітьми, які йшли при незалежній українській державі до школи і закінчили її. І тому для мене не дивно, що так різко.
У нас раніше були одні з найменших конкурсів на цю спеціальність, а сьогодні просто насправді міняється ситуація.
На Вашу думку, цей процес триватиме і надалі? Адже зараз якраз загострення і на цьому ґрунті, мовному.
Тепер триватиме він далі. Очевидно, колись буде щось мінятися. Але він триватиме далі. Річ у тому, що це загострення є штучним. Там є безперечно якісь об’єктивні чинники, які треба враховувати, але насправді воно просто політизоване.
Подивіться, ми бачили під час Помаранчевої революції, кого цікавило, якою мовою хто говорив, і взагалі всі намагалися перейти на українську мову. Подивіться, що було сьогодні під час успішного чи не успішного, але несподіваного виступу, принаймні за результатом, може і не за якістю гри, української футбольної збірної. Тобто, людей об’єднують значно більші і важливіші речі. Це політикам треба кидати камінці.
Ще є один дуже цікавий процес. Я сьогодні дивився за областями, хто подав найбільше документів. Київ переважає завжди, але на другому місці йде Дніпропетровська область. Раніше теж такого не було, адже вважається, що там більше російська мова. Далі йдуть кілька західних областей, а далі йдуть Харківська область. Донбас не дуже. Але з усіх регіонів є.
Що добре? Цього року збільшилося, не аж так багато, але збільшилася кількість вступників з Криму.
Тобто, ці процеси відбуваються, їх не часто можна помітити реально, але коли аналізувати такі параметри, то ми бачимо.
Іноді здається, що українська система освіти – це суцільний безперервний експеримент. Чи веде це експериментування до зростання освітнього рівня? Це запитання хочу спочатку віднести до рівня середньої освіти. Ви його бачите в динаміці за рівнем абітурієнтів?
Звичайно, позначається. На превеликий жаль, позначається. Я мушу відзначити, що ми безперечно бачимо за ці 15 років зростання рівня знань англійської мови. Це поза всяким сумнівом, якщо порівняти з тим, що було раніше.
Але що мене прикро вражає (це я, філолог, кажу про це), то те, що значно падає рівень знання математики, природничих наук. Це є, між іншим, невід’ємна частина наших тестів. Навіть ті, що вступають на українську мову та літературу, мусять складати математику.
Справа в тому, що математика – це є інструмент розвитку мозку. Математика – це не просто там щось порахувати, це є колосальний тренажер для людини, і людина повинна володіти цим.
Знаєте, в мене є проект ідеального університету. Я знаю, що я його ніколи не зможу здійснити, тому що багато грошей треба. Але ідеальний університет для мене полягає ось у чому. В цьому університеті повинно бути три блоки обов’язкових дисциплін.
Перші – це мови, починаючи з рідної мови і чим більше іноземних мов, тим краще. Чому? Тому, що це з радянських часів пішло, ідеологічні речі. Мова дуже недооцінена. Що таке мова? Як правило, про мову кажуть: мовою він формулює свою думку. Насправді це неправильно, мовою не формулюється думка, а мовою формується думка. Саме тому існують відмінності в мисленні різних народів, бо думка формується.
Друге – це треба вивчати математику. Тому що математика – це ідеальний інструмент розвитку просторового мислення. Ну, нуль. Для кожного з нас що таке нуль? А вдумаймося, що колись було для людини збагнути те, що існує нуль? Я вже не кажу про мінус один, про складні речі. Але просто уявити, що може бути нуль. Це дуже складні проходили мислительні процеси.
І нарешті третє – це музика, тому що музика – це інструмент виховання часового мислення, ритму.
От коли ці три компоненти будуть гармонійно поєднані, і людині буде надане все інше, то це будуть самі лауреати Нобелівської премії. Тому математика тут невипадкова справді. Це перевірка вміння мислити.
Насамкінець декілька персональних запитань, але вже не таких, як на початку нашої бесіди, а, гадаю, приємніших.
Що для вас є головним у родинному житті? Чи є якісь гасла?
Гасел, мабуть, немає, але є певні принципи, які я вважаю дуже важливими. В родинному житті дуже важливо робити так, як ти говориш. Я думаю, що нам вдалося домогтися того, жили ми так, що те, що говорили, так і робили.
Звичайно, це не завжди виходить, але хотілося б у родині такої єдності, неоднаковості поглядів на життя. Мої дочки, скажімо, і зяті тепер мають далеко відмінні погляди. Але ми можемо обмінюватися цими поглядами. Єдине, що я хочу, виховати у внучки хороші погляди, як у мене.
Родина – це велике щастя, коли вона об’єднана. Сьогодні, на жаль, в світі так стається, що родини роз’єднуються, тому що життя мобільне, люди їздять. Так прикро, скажімо, зараз мені, згадуючи своїх батьків, яких я давно-давно, коли мені було ще 15 років, покинув, пішов тинятися по світах, що насправді вони не відчули того щастя, коли дитина виростає. Тільки до 15 років я був з ними.
Чим для Вас є предки? Наскільки глибоко Ви родовід вивчали? Що він для Вас дав?
На превеликий жаль, те життя, яким ми жили раніше (я маю на увазі за радянського часу), не спонукало до якихось пошуків, взагалі тоді це не було дуже прийнято.
Мій батько походить з Чернігівської області. Колись, коли я був маленьким хлопчиком, то я приїхав до діда. А дід був такий суворий антикомуніст, який свого одного зятя, який працював десь інструктором райкому, інакше як Іван-дурман-комуніст не називав.
Але колись він мене вловив (я біг на коні з троюрідним братом) і чомусь так захопив, він сидів і курив, і раптом мені сказав таке: “Ти, онучко, не дивися, що ми зараз так погано живемо (це був початок 50-их років, було кріпосне селянство), але ти запам’ятай, що колись наш рід правив Україною”.
Чесно кажучи, я навіть забув цю фразу. Вона потім з-під свідомості випливла, коли я раптом колись вже в юному віці прочитав, що був гетьман України Брюховецький. І мені раптом виплила ця фраза.
Я трошки почав з’ясовувати. Справді, ці землі колись належали гетьману Бруховецькому. Справді на цьому хуторі, де жив мій дід, були раніше тільки Бруховецькі.
До речі, прізвища у всіх них писалося так само, як і в гетьмана Бруховецького. Воно не писалося через “ю”, а через “у”: Бруховецький.
Дід мій був заарештований, батько був змушений йти у дитячий будинок і через це йому написали “ю”. А насправді всі інші по тій лінії Бруховецькі.
По лінії мами я знаю, що це була інтелігенція. Але тут вся проблема полягає в тому, що обидва моїх діди були репресовані. Один вижив, правда, а другий загинув на будівництві БАМу. Так що це не дуже заохочувалося.
По лінії батька я трошки більше знаю, а по маминій, на жаль, менше, бо там було багато особистих трагедій.
Насамкінець Ваші побажання молоді, особливо тим, хто хоче стати студентами вашого навчального закладу?
Бути впевненому в собі.
Мене сьогодні трошки розчарувало. Я зустрів групу абітурієнтів, їх було десь 50. Перше питання, яке я поставив: “Хто з вас упевнений, що вступить до академії?” Жоден не підняв руку. Я їм сказав: “Дуже погано, що ви не впевнені”.
Я побажав би бути впевненим у собі, але розуміти, що впевненість можна підкріпити реальністю лише тоді, коли багато працюєш.
Нагадаю, що це була програма “Перед мікрофоном “Свободи”. Її провів Кирило Булкін, а гостем був президент Національного університету Києво-Могилянська Академія В’ячеслав Брюховецький.
Дякую Вам, пане В’ячеславе, за участь у передачі!
Радіо Свобода © 2010 RFE/RL, Inc. | Всі права застережені.