– Вас віддавна називають моральним авторитетом. До чого таке визнання зобов’язує?
– Воно для мене є фатальним. Справа в тім, що таке визнання позбавляє мене права на помилку. Позбавляє права на звичайну людську поведінку, яка може бути кимось засуджена. У таборі у мене теж була подібна ситуація. Всі могли зробити помилки, вдатися до гріха, тільки не Мирослав Маринович. Я трішки побоююсь такого визначення і часто у своїх статтях намагаюсь наголосити, що я грішний чоловік. Часом моя дружина Люба, яка є першим редактором моїх творів, викреслює цю фразу, бо каже, що це, з іншого боку, теж звучить претензійно. Але часом не маю виходу, бо таке окреслення ставить мене у незручне становище.
– Ваші публікації є гострі і дискусійні, своєрідним викликом для суспільства. Останнім часом Ви розмірковували і про єдину Православну Церкву в Україні, і про роль священиків, і стан розчарування українців від розвитку держави. Що Вам найбільше сьогодні болить з огляду на ситуацію в Україні?
– Пишу тоді, коли не можу мовчати, коли болить настільки, що треба писати. Найбільше моя увага прикута до духовного стану нашого суспільства, і тому я часто пишу на церковну тематику, бо саме Церква є сфера духу. Інша річ, відповідає вона цьому чи ні. Але вона є тією сферою, яка бере на себе відповідальність за духовне виховання людини. Але також болять справи духу в політиці, у нашому громадському житті. Цей погляд і стан нашого духу є найбільшою моєю тривогою.
– Цими днями відзначаємо 17 років незалежності. За рік буде повноліття у держави. Що вдалося досягнути Україні за роки незалежності?
– Я думаю, Україна звикла за цей час до своєї незалежності, виросло уже ціле покоління, яке народилось в умовах незалежності, для якого бути українцем, громадянином України є природнім станом. Ми, українці, завжди собі уявляємо якісь чорні варіанти розвитку подій, але навіть за умови найчорніших варіантів, кількість тих людей, для яких бути патріотом, бути українцем це є природньо, уже настільки велика, що та загроза, яка існувала колись у радянський час, коли українці зникали просто на очах, боялись, втрачали свою ідентичність, цієї загрози уже немає.
– Що з того, що діялось і діється в Україні за роки незалежності, чого Ви просто собі не могли уявити у таборах? Що важливого не зробила держава за ці роки?
– У таборі мені було важко уявити ті негативні речі, в яких ми зараз булькаємо. Здавалось, що ми просто не можемо опуститися до них, тому що розвиток людської цивілізації вже настільки високий, що так опуститись не можна. Однак, виявляється, що цей шар цивілізованості дуже маленький і тонкий. Достатньо трішки зачепити нашими проблемами і труднощами, як цивілізованість зникає. Водночас на поверхню виходять примітивні інстинкти, які звичайно не керуються інтелектом, духовними, культурними надбаннями, а просто реагують рефлекторно на події. Мені видається, що в кінці 80-х років народ, зокрема еліта, мислила значно вищими категоріями, прагнула вищих речей, аніж сьогодні. Нині панує сірість. Мене це тривожить.
Я розумію, що не всі можуть бути інтелектуалами, це так скрізь у світі. Втім, у багатьох країнах посередній рівень достатньо інтелектуально оснащений. Можливо, кращим є контакт між різними осередками суспільства. Для прикладу, середній американець, має на рівні табу і внутрішніх заборон те, що українці собі дозволяють. Наша сірість, як правило, немудра, ксенофобська, агресивна. Здавалось би, так багато довкола проблем, а ми собі дозволяємо жити нелюбов’ю до всіх. Я цього не чекав. Я був переконаний, що українська душа, прагнучи так довго свободи, отримавши її, буде світлою і розкутою, буде гідною її. Поки що ми маємо дуже багато людей не гідних свободи, які не вміють нею користуватися. Можна почути думки, що в такому разі нам потрібна диктатура. Я завжди цьому опоную. Це не є правда, адже люди мають рости в умовах свободи. Ми маємо нині стан сірості, але рано чи пізно виростуть нові люди, зможуть обжитись у свободі, молоді стане нудно у сірості, і вона виростатиме. Ми потребуємо просто більше часу.
– А чи не прикро Вам, що розчаровані розвитком держави українці, стали агресивніші один до одного і часто навіть неадекватно реагують на проблеми?
– У мене інколи таке враження, що усе наше суспільство реагує просто на рівні базарних рефлексів. Хтось собі дозволив сказати агресивно щось у трамваї, якесь слово, тут же ж у відповідь агресія. Хтось зробив прикрість, тут же ж у відповідь уже легітимна інша прикрість. Це рефлекторні реакції, які давно засуджені християнським вченням. Адже більшість людей, які так агресивно реагують, ходять у церкву. Але християнська логіка лежить в одній половині мозку, а в другій — реакції на щодень, які мене часом просто добивають.
Але, з іншого боку, не можу сказати, що ми приречені. Зрештою, і Помаранчева революція показала, який ми маємо потенціал любові. Але треба піднятись духом. «Вгору піднесіть серця», як каже літургія, коли ми їх підняли, то ми жили в любові, як у раю. А коли знову опустились, то живемо в сірості, в духовному бруді.
– Нині кажуть, що важка економічна, політична ситуація, люди вкрай роздратовані, розчаровані, але згадаймо митрополита Андрея Шептицького. Ця правдиво інтелігентна духовна особа пережила зміну 5 режимів та репресії. Але митрополит був лідером свого народу. Чи не видається Вам, що нині громадяни України не мають лідера нації, хто мав би бути для них великим авторитетом?
– Такі люди є, бо в іншому випадку можна було засумніватись у Господньому милосерді. Але чи наші люди відчувають потребу опертися? Сірість, про яку я говорю, не відчуває такої потреби. Вона вважає, що вона має все для того, щоб повноцінно існувати. Вона не хоче читати літературу, слухати мудрих людей, вона живе своїм мізерним світом, сірим і цей світ репродукує довкола себе. Тому така людина навіть не помітить Шептицького поруч. Добре нам зараз говорити про велич Шептицького, але згадаймо, скільки людей було у час митрополита, які постійно доймали його підозрами в тому, що Він працює на користь поляків; людей, які шукали в кожному його вчинкові, які були наповнені духовністю, своїх дрібненьких підступних порахунків, бо їм здавалося, що Він теж виходить з такої логіки.
Нині маємо негативні елементи демократії, власне, по-сірому мислячі люди, які мають право голосу, якщо їх більшість, їхній голос перемагає. Звідки береться ідея освіченого монарха? Якщо більшість не може мислити вищими категоріями, тоді потрібен один лідер, який мав би легітимне право визначати волю одного народу з тим, щоб повести його правильним шляхом. Звичайно, сподівання на харизматичну особу завжди має свої мінуси. Я не хочу у цьому бачити єдиний порятунок. Водночас негативним наслідком для України є те, що балом править сірість. Саме вона рветься сьогодні у владу. Я ще не бачив політика високого рангу з книжкою у руках.
– Я, принаймі, ще ніколи не бачила у якомусь із телесюжетів, щоб політик або чиновник хизувалися не палацом, збудованим за мільйони доларів чи дороженною зброєю, а власною бібліотекою…
Днями отець–ректор Українського Католицького Університету Борис Гудзяк зауважив, що вони дарують дорогі коньяки, зброю, але не книжки…
Чому за всі роки незалежності, пане Маринович, Ви відмовлялись від запрошення піти в політику?
– Я, на щастя, відбивався від цих пропозицій вже від початку 90-х років. Не хочу йти в політику, бо не бачу особисто для себе можливості змінити ситуацію, яка панує в українській політиці. Ще не створилось якесь явище, при якому можуть люди, такого типу, як я, йти в політику. Мені пригадується одне із гасел Юлії Тимошенко, коли вона запрошувала еліту до співпраці. Навіть була адреса в інтернеті, щоб писати свої думки. На жаль, це виявилось лише добрим гаслом. На жаль, я не побачив сподіваних наслідків збирання інтелекту. Думаю, що політики підходять дуже кон’юнктурно, вони хочуть збирати інтелект нації з дуже прагматичною метою, а саме — перемогти на виборах. Для цього інтелект нації не збирають. Він потрібен для осмислення нашого шляху. І тільки тоді вже партійна програма підверстується під цей продуманий шлях. Так діяла повоєнна Японія. Але там зібрався цвіт нації, який осмислив ситуацію. Політики зрозуміли, де можуть бути виграші для країни, і туди пішли. Це я розумію, для чого збирали інтелект нації.
Багато держав переживали подібні етапи розвитку, як Україна, але сьогоднішні українські політики дбають більше про маніпулювання людьми, ніж про дослідження глибинних інтересів усієї нації. Політики не мають на це часу, грошей, врешті-решт своїх духовних сил. Вони часом і не розуміють цієї проблеми.
– Президентська кампанія починається, як тільки обирають Президента. Нині вона активізувалась, як людям дати собі раду з інформаційною брудною війною, яка щодня на них навалюється?
– Ми ще не знайшли для себе формули виживання і нейтралізації від цього негативу. Не треба піддаватись на чорний піар, який перестане діяти лише тоді, коли до нього народ виробить імунітет. Тоді не буде сенсу витрачати на нього гроші. А поки нема імунітету, поки люди піддаються на чорний піар, доти він існуватиме, і ми будемо від цього страждати. Це ще потриває.
Коли раптом бачиш, як Жванія кілька років розхвалював Президента, а потім в один момент поливає брудом, то починаєш розуміти, що цьому політику просто не можна вірити. Навіть тоді, коли він у якийсь момент говорить якусь частку правди. Він сам відповідальний за те, що йому люди тепер не повірять. Це має усвідомити кожен політик.
– Ваш друг, уже покійний поет, публіцист Михайло Осадчий в одній зі статей на початку 90-х, коли він не міг зрозуміти, що ж відбувається з українською інтелігенцією, яка пройшла важкі радянські часи тоталітаризму, написав, що випробування батогом вони пройшли, а пряником – ні. Нині українська інтелігенція не завжди використовує своє право на незалежну і гостру думку. Що діється у середовищі інтелігенції?
– Пережити пряник набагато складніше, ніж батіг. Гарапник викликає природній опір людини, вона тоді мобілізується. Звісно, не кожен, але багато знаходять сили для опорності батогові. Пряник розслабляє і в цьому є його підступність. Ви не помічаєте дії пряника, тому що вам комфортно з ним. Я не очікую тут чуда. У світі вважається, що тільки друге-третє покоління багатих родин починає формувати у собі певні ознаки інтелігентності. Скоробагатьки у першому поколінні не будуть інтелігентами. У них є інше завдання, інша мета. У даному випадку треба чекати і розуміти, що це прийде лише пізніше. Інша річ, що в глобалізованому світі ті наступні покоління уже живуть не в Україні, а за кордоном. Втім це вже інша проблема. Принаймні, ту психологічну проблему вростання у багатство, коли людина його уже не помічає, вжилася з певними спокусами і може нормально цивілізовано реагувати на життя, це вимагає певного вишколу змалечку. Ми не можемо переступити через цю закономірність.
– Чого бракує інтелігенції?
– Я думаю, немає духовної праці над собою. Умови табору, переслідувань створювали певний духовний мікроклімат, в якому природно було аналізувати, думати над своїми духовними поглядами, в цьому і полягає благословення Господнє: «Блаженні Ви, коли переслідують Вас». У цьому і полягає блаженство, не в тому, що ти себе чуєш блаженним, а що тобі дається душевне тремтіння перед випробуваннями. Тремтіння перед чистотою людського духу, випробування облагороджують, і в цьому є суть благословення. Потім людина потрапляє в інше середовище, в іншу атмосферу, де її засмикують, заполонюють суперництвом .
Я не раз спостерігав, як мої колишні друзі, які ділили останній хліб та сіль у таборах, коли вони стали політиками, то одразу сповнилися відчуття суперництва. Вони ревниво споглядали один на одного, хто має більше авторитету в очах людей, до кого прихильніше горнуться люди. Все це стало раптом важливо. Суперництво руйнує людську душу. Можна бути не політиком, але й у звичайному житті потрапляєш у вир суперництв, які не компенсуються певною духовною працею, яка була в таборах.
Люди не звикли, лягаючи спати, звітуватись перед Богом щодо свої помилок, втрат чи духовних проблем. Зараз цього люди не роблять. Тому у них не відбувається щоденного очищення. Усі ті виразки згромаджуються, людина сама не розуміє, чому вона раптом опустилась.
– Що означає, на Вашу думку, бути правдивим інтелігентом, і чи можливо в теперішній Україні зберегти справжню інтелігентність?
– Така можливість є завжди. Тому що у будь-якій ситуації є місце для чистоти, можливість побачити загрози, спокуси і стати вищим від них. У цьому сенсі нинішній період нічим не відрізняється від попередніх. Ви згадали Митрополита Андрея. Випробування, які випали йому при хаотичній зміні влад, були набагато більші, аніж ми переживаємо сьогодні. Дивитися і спостерігати за його життям, бачити як він в усіх страшних випробуваннях, як скеля тримався своїх моральних принципів. Митрополит старався їх застосовувати у своїх формулах, якими він реагував на політичні випробування. Ось це і є ознака справжнього інтелігента, справжньої духовної людини. Чи залежало це від обставин? Ні. Обставини змінювались з неймовірною швидкістю, Він не мінявся. Якщо мати у собі сильний дух, який твердо знає певні Божі закони, який реагує на світ відповідно до цих законів, вам однаково, чи бути в Африці, чи тут в Україні, чи в Сибіру. Сьогодні є можливість бути інтелігентом високого духовного штибу, такі люди є.
– Чому нині в Україні «душать» мудрих, мислячих, інтелігентних осіб, які або ж відходять у тінь, або ж виїжджають, або ж спиваються?
– У даному випадку ми маємо наслідки дуже великих викривлень у діяльності державної сфери, суспільства, державних структур. Так відбувається саме тому, що влада, керівники потребують безсловесних виконавців волі лідерів, але не особистостей, які мають свою думку, хочуть її обстоювати. Саме тому й не потрібні інтелектуали. Пригадуєте, у більшовицькі часи висміювали інтелігенцію, мовляв, вона гнила. Чому? Тому що кожен інтелектуал хоче бути особистістю, обстоює своє право на певний духовний світ, який інакший від духовного світу сусіда. Особистості непотрібні були колись партійній номенклатурі, нині ми переживаємо подібне. Але я вірю, що це мине, якщо нам Господь подарує щастя нормально розвиватися і далі.
Я дуже сильно очікую того етапу, коли партії усвідомлять, що далі не можна маніпулювати народом і витрачати на це всі сили, енергію, всі кошти. Водночас очікую, що вони почнуть ці гроші вкладати в інтелект. Нині держава немудро використовує інтелектуальний потенціал. Після перемоги помаранчевої команди почали формувати нову команду. Озирнулись тоді по областях, де є розумні люди, які мають власне середовище, і почали тих людей запрошувати у столицю. Мене вразила глупість такої пропозиції. Для чого виривати з корінням людину і пересаджувати в чуже середовище, де вона розчиниться. Адже можна використовувати потенціал на місцях, консультуючись з інтелектуальним середовищем, дізнаватись їхню думку і відтак і думку регіону на ту чи іншу проблему. Маючи 20-30 інтелектуальних опор по Україні, можна щось мудре придумати для розвитку держави.
Наведу класичний випадок з американської політики. Президент Рейґан був спортивним оглядачем. Він перейшов у державні органи влади, тому що опирався на інтелектуальні здобутки. Інтелектуальні групи формували йому кілька пропозицій, він, виходячи зі свого природного розуму, вибирав як політик один із тих варіантів, що йому ліпше лягло на серце. Але він опирався на інтелектуальні здобутки. Не потрібно всіх мислячих і мудрих особистостей переносити в Секретаріат Президента. Треба, щоб Секретаріат формував політику Президента, не виходячи із особистих егоїстичних міркувань, а опирався на думку інтелектуальних еліт.
– Воно для мене є фатальним. Справа в тім, що таке визнання позбавляє мене права на помилку. Позбавляє права на звичайну людську поведінку, яка може бути кимось засуджена. У таборі у мене теж була подібна ситуація. Всі могли зробити помилки, вдатися до гріха, тільки не Мирослав Маринович. Я трішки побоююсь такого визначення і часто у своїх статтях намагаюсь наголосити, що я грішний чоловік. Часом моя дружина Люба, яка є першим редактором моїх творів, викреслює цю фразу, бо каже, що це, з іншого боку, теж звучить претензійно. Але часом не маю виходу, бо таке окреслення ставить мене у незручне становище.
– Ваші публікації є гострі і дискусійні, своєрідним викликом для суспільства. Останнім часом Ви розмірковували і про єдину Православну Церкву в Україні, і про роль священиків, і стан розчарування українців від розвитку держави. Що Вам найбільше сьогодні болить з огляду на ситуацію в Україні?
– Пишу тоді, коли не можу мовчати, коли болить настільки, що треба писати. Найбільше моя увага прикута до духовного стану нашого суспільства, і тому я часто пишу на церковну тематику, бо саме Церква є сфера духу. Інша річ, відповідає вона цьому чи ні. Але вона є тією сферою, яка бере на себе відповідальність за духовне виховання людини. Але також болять справи духу в політиці, у нашому громадському житті. Цей погляд і стан нашого духу є найбільшою моєю тривогою.
– Цими днями відзначаємо 17 років незалежності. За рік буде повноліття у держави. Що вдалося досягнути Україні за роки незалежності?
– Я думаю, Україна звикла за цей час до своєї незалежності, виросло уже ціле покоління, яке народилось в умовах незалежності, для якого бути українцем, громадянином України є природнім станом. Ми, українці, завжди собі уявляємо якісь чорні варіанти розвитку подій, але навіть за умови найчорніших варіантів, кількість тих людей, для яких бути патріотом, бути українцем це є природньо, уже настільки велика, що та загроза, яка існувала колись у радянський час, коли українці зникали просто на очах, боялись, втрачали свою ідентичність, цієї загрози уже немає.
– Що з того, що діялось і діється в Україні за роки незалежності, чого Ви просто собі не могли уявити у таборах? Що важливого не зробила держава за ці роки?
– У таборі мені було важко уявити ті негативні речі, в яких ми зараз булькаємо. Здавалось, що ми просто не можемо опуститися до них, тому що розвиток людської цивілізації вже настільки високий, що так опуститись не можна. Однак, виявляється, що цей шар цивілізованості дуже маленький і тонкий. Достатньо трішки зачепити нашими проблемами і труднощами, як цивілізованість зникає. Водночас на поверхню виходять примітивні інстинкти, які звичайно не керуються інтелектом, духовними, культурними надбаннями, а просто реагують рефлекторно на події. Мені видається, що в кінці 80-х років народ, зокрема еліта, мислила значно вищими категоріями, прагнула вищих речей, аніж сьогодні. Нині панує сірість. Мене це тривожить.
Я розумію, що не всі можуть бути інтелектуалами, це так скрізь у світі. Втім, у багатьох країнах посередній рівень достатньо інтелектуально оснащений. Можливо, кращим є контакт між різними осередками суспільства. Для прикладу, середній американець, має на рівні табу і внутрішніх заборон те, що українці собі дозволяють. Наша сірість, як правило, немудра, ксенофобська, агресивна. Здавалось би, так багато довкола проблем, а ми собі дозволяємо жити нелюбов’ю до всіх. Я цього не чекав. Я був переконаний, що українська душа, прагнучи так довго свободи, отримавши її, буде світлою і розкутою, буде гідною її. Поки що ми маємо дуже багато людей не гідних свободи, які не вміють нею користуватися. Можна почути думки, що в такому разі нам потрібна диктатура. Я завжди цьому опоную. Це не є правда, адже люди мають рости в умовах свободи. Ми маємо нині стан сірості, але рано чи пізно виростуть нові люди, зможуть обжитись у свободі, молоді стане нудно у сірості, і вона виростатиме. Ми потребуємо просто більше часу.
– А чи не прикро Вам, що розчаровані розвитком держави українці, стали агресивніші один до одного і часто навіть неадекватно реагують на проблеми?
– У мене інколи таке враження, що усе наше суспільство реагує просто на рівні базарних рефлексів. Хтось собі дозволив сказати агресивно щось у трамваї, якесь слово, тут же ж у відповідь агресія. Хтось зробив прикрість, тут же ж у відповідь уже легітимна інша прикрість. Це рефлекторні реакції, які давно засуджені християнським вченням. Адже більшість людей, які так агресивно реагують, ходять у церкву. Але християнська логіка лежить в одній половині мозку, а в другій — реакції на щодень, які мене часом просто добивають.
Але, з іншого боку, не можу сказати, що ми приречені. Зрештою, і Помаранчева революція показала, який ми маємо потенціал любові. Але треба піднятись духом. «Вгору піднесіть серця», як каже літургія, коли ми їх підняли, то ми жили в любові, як у раю. А коли знову опустились, то живемо в сірості, в духовному бруді.
– Нині кажуть, що важка економічна, політична ситуація, люди вкрай роздратовані, розчаровані, але згадаймо митрополита Андрея Шептицького. Ця правдиво інтелігентна духовна особа пережила зміну 5 режимів та репресії. Але митрополит був лідером свого народу. Чи не видається Вам, що нині громадяни України не мають лідера нації, хто мав би бути для них великим авторитетом?
– Такі люди є, бо в іншому випадку можна було засумніватись у Господньому милосерді. Але чи наші люди відчувають потребу опертися? Сірість, про яку я говорю, не відчуває такої потреби. Вона вважає, що вона має все для того, щоб повноцінно існувати. Вона не хоче читати літературу, слухати мудрих людей, вона живе своїм мізерним світом, сірим і цей світ репродукує довкола себе. Тому така людина навіть не помітить Шептицького поруч. Добре нам зараз говорити про велич Шептицького, але згадаймо, скільки людей було у час митрополита, які постійно доймали його підозрами в тому, що Він працює на користь поляків; людей, які шукали в кожному його вчинкові, які були наповнені духовністю, своїх дрібненьких підступних порахунків, бо їм здавалося, що Він теж виходить з такої логіки.
Нині маємо негативні елементи демократії, власне, по-сірому мислячі люди, які мають право голосу, якщо їх більшість, їхній голос перемагає. Звідки береться ідея освіченого монарха? Якщо більшість не може мислити вищими категоріями, тоді потрібен один лідер, який мав би легітимне право визначати волю одного народу з тим, щоб повести його правильним шляхом. Звичайно, сподівання на харизматичну особу завжди має свої мінуси. Я не хочу у цьому бачити єдиний порятунок. Водночас негативним наслідком для України є те, що балом править сірість. Саме вона рветься сьогодні у владу. Я ще не бачив політика високого рангу з книжкою у руках.
– Я, принаймі, ще ніколи не бачила у якомусь із телесюжетів, щоб політик або чиновник хизувалися не палацом, збудованим за мільйони доларів чи дороженною зброєю, а власною бібліотекою…
Днями отець–ректор Українського Католицького Університету Борис Гудзяк зауважив, що вони дарують дорогі коньяки, зброю, але не книжки…
Чому за всі роки незалежності, пане Маринович, Ви відмовлялись від запрошення піти в політику?
– Я, на щастя, відбивався від цих пропозицій вже від початку 90-х років. Не хочу йти в політику, бо не бачу особисто для себе можливості змінити ситуацію, яка панує в українській політиці. Ще не створилось якесь явище, при якому можуть люди, такого типу, як я, йти в політику. Мені пригадується одне із гасел Юлії Тимошенко, коли вона запрошувала еліту до співпраці. Навіть була адреса в інтернеті, щоб писати свої думки. На жаль, це виявилось лише добрим гаслом. На жаль, я не побачив сподіваних наслідків збирання інтелекту. Думаю, що політики підходять дуже кон’юнктурно, вони хочуть збирати інтелект нації з дуже прагматичною метою, а саме — перемогти на виборах. Для цього інтелект нації не збирають. Він потрібен для осмислення нашого шляху. І тільки тоді вже партійна програма підверстується під цей продуманий шлях. Так діяла повоєнна Японія. Але там зібрався цвіт нації, який осмислив ситуацію. Політики зрозуміли, де можуть бути виграші для країни, і туди пішли. Це я розумію, для чого збирали інтелект нації.
Багато держав переживали подібні етапи розвитку, як Україна, але сьогоднішні українські політики дбають більше про маніпулювання людьми, ніж про дослідження глибинних інтересів усієї нації. Політики не мають на це часу, грошей, врешті-решт своїх духовних сил. Вони часом і не розуміють цієї проблеми.
– Президентська кампанія починається, як тільки обирають Президента. Нині вона активізувалась, як людям дати собі раду з інформаційною брудною війною, яка щодня на них навалюється?
– Ми ще не знайшли для себе формули виживання і нейтралізації від цього негативу. Не треба піддаватись на чорний піар, який перестане діяти лише тоді, коли до нього народ виробить імунітет. Тоді не буде сенсу витрачати на нього гроші. А поки нема імунітету, поки люди піддаються на чорний піар, доти він існуватиме, і ми будемо від цього страждати. Це ще потриває.
Коли раптом бачиш, як Жванія кілька років розхвалював Президента, а потім в один момент поливає брудом, то починаєш розуміти, що цьому політику просто не можна вірити. Навіть тоді, коли він у якийсь момент говорить якусь частку правди. Він сам відповідальний за те, що йому люди тепер не повірять. Це має усвідомити кожен політик.
– Ваш друг, уже покійний поет, публіцист Михайло Осадчий в одній зі статей на початку 90-х, коли він не міг зрозуміти, що ж відбувається з українською інтелігенцією, яка пройшла важкі радянські часи тоталітаризму, написав, що випробування батогом вони пройшли, а пряником – ні. Нині українська інтелігенція не завжди використовує своє право на незалежну і гостру думку. Що діється у середовищі інтелігенції?
– Пережити пряник набагато складніше, ніж батіг. Гарапник викликає природній опір людини, вона тоді мобілізується. Звісно, не кожен, але багато знаходять сили для опорності батогові. Пряник розслабляє і в цьому є його підступність. Ви не помічаєте дії пряника, тому що вам комфортно з ним. Я не очікую тут чуда. У світі вважається, що тільки друге-третє покоління багатих родин починає формувати у собі певні ознаки інтелігентності. Скоробагатьки у першому поколінні не будуть інтелігентами. У них є інше завдання, інша мета. У даному випадку треба чекати і розуміти, що це прийде лише пізніше. Інша річ, що в глобалізованому світі ті наступні покоління уже живуть не в Україні, а за кордоном. Втім це вже інша проблема. Принаймні, ту психологічну проблему вростання у багатство, коли людина його уже не помічає, вжилася з певними спокусами і може нормально цивілізовано реагувати на життя, це вимагає певного вишколу змалечку. Ми не можемо переступити через цю закономірність.
– Чого бракує інтелігенції?
– Я думаю, немає духовної праці над собою. Умови табору, переслідувань створювали певний духовний мікроклімат, в якому природно було аналізувати, думати над своїми духовними поглядами, в цьому і полягає благословення Господнє: «Блаженні Ви, коли переслідують Вас». У цьому і полягає блаженство, не в тому, що ти себе чуєш блаженним, а що тобі дається душевне тремтіння перед випробуваннями. Тремтіння перед чистотою людського духу, випробування облагороджують, і в цьому є суть благословення. Потім людина потрапляє в інше середовище, в іншу атмосферу, де її засмикують, заполонюють суперництвом .
Я не раз спостерігав, як мої колишні друзі, які ділили останній хліб та сіль у таборах, коли вони стали політиками, то одразу сповнилися відчуття суперництва. Вони ревниво споглядали один на одного, хто має більше авторитету в очах людей, до кого прихильніше горнуться люди. Все це стало раптом важливо. Суперництво руйнує людську душу. Можна бути не політиком, але й у звичайному житті потрапляєш у вир суперництв, які не компенсуються певною духовною працею, яка була в таборах.
Люди не звикли, лягаючи спати, звітуватись перед Богом щодо свої помилок, втрат чи духовних проблем. Зараз цього люди не роблять. Тому у них не відбувається щоденного очищення. Усі ті виразки згромаджуються, людина сама не розуміє, чому вона раптом опустилась.
– Що означає, на Вашу думку, бути правдивим інтелігентом, і чи можливо в теперішній Україні зберегти справжню інтелігентність?
– Така можливість є завжди. Тому що у будь-якій ситуації є місце для чистоти, можливість побачити загрози, спокуси і стати вищим від них. У цьому сенсі нинішній період нічим не відрізняється від попередніх. Ви згадали Митрополита Андрея. Випробування, які випали йому при хаотичній зміні влад, були набагато більші, аніж ми переживаємо сьогодні. Дивитися і спостерігати за його життям, бачити як він в усіх страшних випробуваннях, як скеля тримався своїх моральних принципів. Митрополит старався їх застосовувати у своїх формулах, якими він реагував на політичні випробування. Ось це і є ознака справжнього інтелігента, справжньої духовної людини. Чи залежало це від обставин? Ні. Обставини змінювались з неймовірною швидкістю, Він не мінявся. Якщо мати у собі сильний дух, який твердо знає певні Божі закони, який реагує на світ відповідно до цих законів, вам однаково, чи бути в Африці, чи тут в Україні, чи в Сибіру. Сьогодні є можливість бути інтелігентом високого духовного штибу, такі люди є.
– Чому нині в Україні «душать» мудрих, мислячих, інтелігентних осіб, які або ж відходять у тінь, або ж виїжджають, або ж спиваються?
– У даному випадку ми маємо наслідки дуже великих викривлень у діяльності державної сфери, суспільства, державних структур. Так відбувається саме тому, що влада, керівники потребують безсловесних виконавців волі лідерів, але не особистостей, які мають свою думку, хочуть її обстоювати. Саме тому й не потрібні інтелектуали. Пригадуєте, у більшовицькі часи висміювали інтелігенцію, мовляв, вона гнила. Чому? Тому що кожен інтелектуал хоче бути особистістю, обстоює своє право на певний духовний світ, який інакший від духовного світу сусіда. Особистості непотрібні були колись партійній номенклатурі, нині ми переживаємо подібне. Але я вірю, що це мине, якщо нам Господь подарує щастя нормально розвиватися і далі.
Я дуже сильно очікую того етапу, коли партії усвідомлять, що далі не можна маніпулювати народом і витрачати на це всі сили, енергію, всі кошти. Водночас очікую, що вони почнуть ці гроші вкладати в інтелект. Нині держава немудро використовує інтелектуальний потенціал. Після перемоги помаранчевої команди почали формувати нову команду. Озирнулись тоді по областях, де є розумні люди, які мають власне середовище, і почали тих людей запрошувати у столицю. Мене вразила глупість такої пропозиції. Для чого виривати з корінням людину і пересаджувати в чуже середовище, де вона розчиниться. Адже можна використовувати потенціал на місцях, консультуючись з інтелектуальним середовищем, дізнаватись їхню думку і відтак і думку регіону на ту чи іншу проблему. Маючи 20-30 інтелектуальних опор по Україні, можна щось мудре придумати для розвитку держави.
Наведу класичний випадок з американської політики. Президент Рейґан був спортивним оглядачем. Він перейшов у державні органи влади, тому що опирався на інтелектуальні здобутки. Інтелектуальні групи формували йому кілька пропозицій, він, виходячи зі свого природного розуму, вибирав як політик один із тих варіантів, що йому ліпше лягло на серце. Але він опирався на інтелектуальні здобутки. Не потрібно всіх мислячих і мудрих особистостей переносити в Секретаріат Президента. Треба, щоб Секретаріат формував політику Президента, не виходячи із особистих егоїстичних міркувань, а опирався на думку інтелектуальних еліт.
