Доступність посилання

ТОП новини

Антиселекція як чинник української політики й економіки


Київ – Попри драматичні, а часом і трагічні історичні події, у європейських країнах упродовж останніх століть склалася традиція підтримки (різними способами і на різних рівнях, від сімейного до державного, від фінансового до морально-заохочувального) найталановитіших і найуміліших гравців не тільки на полях науки, спорту чи мистецтва, а й на обширах політики та бізнесу.

Звичайно, йдеться про загальну тенденцію, бо ж у реальному житті буває всяко, адже можновладні заздрісники та нікчеми, нетерпимі до конкурентів, трапляються у будь-якій країні, проте вони можуть досягати лише тактичних успіхів. Політична демократія, розвинений ринок і, що важливо, загальні суспільні етичні норми мають наслідком наявність, окрім великої групи чільних гравців, ще і значної «запасної лави» політиків і бізнесменів середньої руки, здатних у разі потреби висунутися вперед і, як то кажуть, узяти на себе гру.
Назагал, селекція у політичному та діловому середовищах, якщо і не сприяє постійному зростанню їхньої якості, то, принаймні, дозволяє тримати цю якість на певному рівні.

А от стосовно політичного і бізнесового кіл України ціла низка аналітиків зовсім не випадково вживає терміни «антиселекція» або «негативна селекція», тобто цільовий добір не кращих, а гірших.

Наказано – вилучити?

Якщо звернутися до тих українських ЗМІ, що претендують на роль модераторів інтелектуального середовища, то в них про факти такої антиселекції не веде мову хіба що лінивий. Скажімо, низка авторів «Української правди» наголошує на непрофесійній та небезпечній за кризових умов діяльності Нацбанку, яка стала наслідком того, що з його керівництва «вичищені» ефективні менеджери, а на їх місцях постали слухняні виконавці волі тих чи інших політичних сил. У газеті «День» постійно з’являються статті про перетворення парламенту із законодавчого органу на збіговисько «кнопкодавів» із числа обслуги олігархів, розбавлене кільканадцятьма професійними демагогами, готовими сьогодні на «біле» говорити «чорне», завтра – таки «біле» (бо змінилися партійні настанови), а післязавтра – «фіолетове». «Телекритика» ж – відповідно до своєї специфіки – намагається з’ясувати, чому на всіх каналах телебачення України фігурує дуже вузьке експертне коло, що налічує буквально два десятки осіб, а всі інші фахівці з тих чи інших питань залишаються за межами екрану.

До тих фактів антиселекції, що наводяться цими (та іншими) ЗМІ, поінформований читач легко додасть свої. Скажімо, у банківському середовищі відсунутий на другі, а то й треті ролі Сергій Тигипко, який вигідно вирізняється серед своїх колег рівнем освіченості та професіоналізму. А нашуміла 10 років тому кримінальна справа Віктора Жердицького – чим була вона спровокована? Справжніми порушеннями у «Градобанку» чи тим, що Жердицький чи не єдиний поміж керівників значних банків розмовляв українською мовою? З іншого боку, руйнація успішного банку «Слов’янський» і обтяжений відвертими порушеннями закону суд над одним із його керівників Борисом Фельдманом – що це було, боротьба із неплатниками податків чи усунення конкурента когось із наближених до тодішньої влади фінансистів? А рейдерство, яке досі процвітає в Україні й об’єктами якого стають нерідко саме ті підприємства, що прагнуть чесно, без владного «даху» і роздачі хабарів працювати на ринку?

У політичній царині негативна селекція, можливо, ще більш наочна. Причому вона має кілька форм – від недопущення різними способами «на поле» далеко не гірших політичних гравців (Віктор Мусіяка, Костянтин Морозов, Сергій Комісаренко тощо) до їхнього фізичного вилучення, коли у загадкових автокатастрофах гинуть знакові постаті. Останній з таких випадків трапився 25 серпня 2008 року, коли під містом Узин (Київська область) загинув лідер Трудової партії України народний депутат Михайло Сирота. Місце аварії було негайно прибране, тож обставини катастрофи встановити навряд чи вдасться. А перед тим 2003 року розбився автомобіль, в якому їхав член об’єднання «Антимафія» екс-депутат Анатолій Єрмак, що брав тоді участь у розслідуваннях корупційної діяльності низки політиків-високопосадовців. 2001 року в автокатастрофі загинув депутат Олександр Ємець, якого «сватали» на посаду голови СБУ і в якому дуже різні люди – від Дмитра Павличка до Олексія Гараня – вбачали найкращого претендента на посаду Президента України. 1999 року загинув лідер Руху В’ячеслав Чорновіл, без якого політичний ландшафт країни вмить став іншим. А ще ж була вже забута майже всіма смерть на трасі Одеса-Київ 40-річного депутата Сергія Драгомарецького, що 1996 року розпочала собою серію «політичних автокатастроф». Викладач політекономії і член КПУ Драгомарецький не належав до числа партноменклатури; він мав потенціал для того, щоб стати одним із провідних діячів справді європейського лівого руху. Та «Лада» депутата врізалася в дерево...

Штучний добір гірших замість кращих

Власне, справа далеко не лише у вилученні кращих із числа активних політичних гравців чи недопущенні до участі в ухваленні рішень кваліфікованих фахівців. Справа й у тому, що антиселекція прямо торкається потенційно найактивніших соціальних груп та структур громадянського суспільства. Скажімо, молодь була чи не основною рушійною силу Майдану-2004, вона могла б стати масовою опорою демократичних політичних партій, але внаслідок політики лідерів цих партій майже всі молоді активісти помаранчевого руху наразі відійшли від політики, а дехто з них перейшов на ліворадикальні позиції, до цього в Україні не надто популярні. Що ж стосується «майданівських» громадських організацій, то вони займаються нині або правозахистом, або культурою, або взагалі мінімізували свою діяльність. Натомість на іміджі Майдану політичні кар’єри зробили кілька далеко не найчесніших і найперспективніших персонажів...

А тим часом було ж інакше – наприкінці 1980-х і на початку 1990-х, коли впали бар’єри, вибудовані комуністичною системою, і на сцену вийшло чимало енергійних, непогано підготовлених, метких і навіть інколи романтично налаштованих політиків та бізнесменів, як молодого (переважно із комсомольського середовища), так і більш поважного віку (від недавніх дисидентів до член-кореспондентів). Ці люди змогли тоді дати істотний імпульс принциповим політичним змінам (унезалежнення України, вибір нею демократичних засад розвитку, написання нової Конституції) та економічним реформам.

Та й під час першої президентської каденції Леоніда Кучми експерти та професійні політики й економісти мали вагу. Досить згадати за знанням справи і в доброму темпі проведений демонтаж кримського сепаратистського руху на чолі з Юрієм Мєшковим, що реально загрожував територіальній цілісності України чи початок інтеграції до європейських структур; українським фінансистам вдалося тоді і стабілізувати інфляцію, і ввести гривню, й уникнути – на відміну від Росії – дефолту під час регіональної кризи 1998 року. Але, з іншого боку, хіба не за часів президентства Кучми закладалася й система антиселекції, яка на повну потужність працює сьогодні? Хіба не тоді закріпилися в політичній еліті з тим, щоб на початку 2000-х років вийти на перші ролі різноманітні академіки-плагіатори; проФФесори з «липовими» дипломами, а, головне, знаннями; нувориші з повними кишенями доларів, що роздавали їх за «правильне» голосування ледь не у сесійній залі Верховної Ради; «кризові менеджери», готові за власне всевладдя продати свою державу і подібні персонажі? Хіба не тоді економічно необхідна приватизація обернулася тим, що народ влучно назвав «прихватизацією» – з відповідними «героями», які очолили ці процеси? Хіба не в ті часи «стали на крило» політики, які своїми сьогоднішніми чварами ввігнали Україну в настільки серйозну ситуацію, що самі нездатні це усвідомити (не в останню чергу – віддаливши від себе кваліфікованих експертів)? Зрештою, фінансисти, які нині руйнують в ім’я нетривалого зиску національну грошову одиницю – хіба вони не «оперилися» саме в ті часи?

Звичайно, не слід списувати все на «пережитки минулого». Система політичної й бізнесової антиселекції, видається, вигідна багатьом із нинішніх діячів не менше, а, може, й більше, ніж оточенню Леоніда Кучми. І тому вона продовжує розвиватися та стверджуватися. Тож услід за торішнім відстороненням з посади міністра оборони Анатолія Гриценка – першого справді «модерного» очільника цього відомства – настала черга Арсенія Яценюка – першого спікера українського парламенту, який не тільки володіє двома західними мовами, а й розуміє зміст фінансово-економічних та управлінських законопроектів. Штучний добір гірших замість кращих триває?

(Київ – Прага)
  • Зображення 16x9

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

XS
SM
MD
LG