Доступність посилання

ТОП новини

«Фільчина грамота» і гідні спадкоємці Івана IV


Київ – Днями голова комітету Держдуми Російської Федерації з міжнародних справ Костянтин Косачов заявив, що, мовляв, українські суди не уповноважені ухвалювати рішення стосовно угоди про транзит російського газу через територію України. «Це не більше, ніж фільчина грамота», – заявив Косачов в інтерв’ю телеканалу «Вести», прокоментувавши рішення господарського суду Києва, який своєю ухвалою заборонив НАК «Нафтогаз України» здійснювати 2009 року транзит російського природного газу територією України за тарифом $1,6 за 1000 кубометрів на 100 кілометрів.

«Відомо, що вже є всі необхідні попередні висновки незалежних юридичних компаній, не залежних ані від «Газпрому», ані від «Нафтогазу», які визнали чинність існуючого контракту з транзиту газу. Він жодним чином не зав’язаний на наші розбіжності з поставок російського газу на Україну і повинен Україною, безумовно, виконуватися», – заявив Косачов.

Воно, звичайно, цікаво, з якого дива російський думець скасовує в один момент Конституцію України (ст.124. «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі... Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України») та посилається на вже готові висновки «незалежних юридичних компаній» (А хто оплатив експертизу? Чи це різдвяна благодійність з боку цих правників?). Та справа навіть не в тому. Ключовим словосполученням тут, як це не видаватиметься комусь дивним, є «фільчина грамота». Все інше – похідне. В тому числі й дуже своєрідна правосвідомість, і специфічне ставлення до Європи та України, і непорушна єдність депутатів із Кремлем.

А для того, щоб з’ясувати всі обставини справи, доведеться на якийсь час зануритися аж на 450 років в глибини московської історії, у часи царювання Івана IV, званого власним народом Грозним, а Європою – Жахливим.

Як захист людських прав став «фільчиною грамотою»

Ось що пише про появу цього поняття знаний російський історик Сергій Соловйов (до речі, зовсім не ліберал, а прихильник самодержавства):

«Виговорюючи собі необмежене право страчувати своїх лиходіїв, заводячи опричнину, Іоанн скаржився на духовенство, що воно покривало винних. Улітку 1566 р. повелів государ призвати до нього соловецького ігумена Філіпа, сина боярина Количева. Він задумав поставити цього священика митрополитом Московським і всієї Русі, оскільки роду той був давнього і знатного, правда, опального. До постригу служив при дворі Олени Глинської, матері Іоанна. Ім’я Філіп прийняв Федір Степанович Количев у чернецтві, він зажив слави як діяч непересічний, найосвіченіший, що успішно облаштував ввірений йому монастир.

Поставши перед монаршим поглядом, священик на пропозицію стати митрополитом відповів, що погодиться лише за умови знищення опричнини. Хоча й розсердився цар-батюшка, але наполіг на своєму, змусивши Філіпа дати письмову обіцянку «в опричнину йому і в царський домовий звичай не вступатися, а після поставлення за опричнину і за царський домовий звичай митрополії не полишати». Правда, за то і сам Іоанн попросив «не йти прямо супроти царської волі, але вгамовувати гнів государя при кожному зручному випадку».


За деякий час зрозумів Іоанн IV, що припустився необачності, не здогадавшись включити в дану розписку відмову від права печалуватися, тобто піклуватися, заступатися за підданих гонінням. А митрополит слав на царський двір грамоти якраз такого змісту. Вони-то і стали прототипом «фільчиних», проте пізніше.

Почав цар уникати зустрічей з церковним главою, ним же призначеним, щоб не вислуховувати його промови на захист переслідуваних, а з’явившись у березні 1568 р. на службу до Успенського собору, закликав: «Тільки мовчи, одно тобі говорю: мовчи, отче святий! Мовчи і благослови нас!» Непідкупний владика одвітував: «Наше мовчання гріх на душу твою накладає і смерть завдає».

Бесіда, врешті-решт, хоча й була важка, привела грізного царя у великі роздуми. Опричники, перелякавшись, як би він і насправді не розпустив їх, влаштували змову. Вони знайшли спільників серед духовенства, яке стало доносити на Філіпа II. У гніві одурений Іван Васильович назвав грамоти ні в чому не винного митрополита Фільчиними, вживши зневажливу форму чернецького імені владики».

Як бачимо, навіть історик, що належав до фундаторів т. зв. «державницької» школи у російській історіографії, змушений був визнати неправоту Івана IV. А від інших істориків відомо, що митрополит Філіп (Количев) був спершу прихильником московського царя, коли той здійснював правові та політичні реформи, і став його супротивником тоді, коли Іван розпочав масовий терор проти знатних родів, духовенства, заможних городян і вільнолюбних провінцій, знищуючи десятки і сотні тисяч люду (точне число безпосередніх жертв опричнини невідоме, але називають цифри від 70 до 200 тисяч, а до мільйона московитян померли у ті ж роки від голоду та морових хвороб, стільки ж утекло за межі держави). У відповідь цар (Соловйов намагається все звернути на підступи опричників, але Грозний апріорі не був янголом на троні) звав митрополита Фількою, а його грамоти – фільчиними. І не просто звав, а наказав спершу ув’язнити митрополита у Тверському монастирі, а потім – задушити його, що і виконав сумнозвісний Малюта Скуратов.

Геть парламентаризм, хай живе самовладдя!

Саме у ті давні часи, у другій половині XVI століття, в Московії й укорінився вираз «фільчина грамота» як синонім документу, що не має юридичної сили, а потім – як образна назва безграмотно складеного, нечинного документу. Що цікаво: тодішні посполиті й політична еліта у своїй більшості пристали саме до царського трактування конфлікту з митрополитом, мовляв, нічого вищій духовній особі країни заступатися за гнаних і голодних перед владою, а будеш так робити – то знищать без суду й слідства, за царським наказом.

Власне, не тільки «фільчина грамота» з тих часів прижилася у мовленнєвій і практичній діяльності, а й чимало інших норм та звичаїв. Скажімо, ось як ще тоді був охарактеризований класичний британський парламентаризм – у листі Івана IV до королеви Єлизавети І: «А ми чаяли того, що ти на своєму царстві государиня і сама володієш своєю державою та шукаєш свого державного прибутку... Аж у тебе повз тебе люди владу мають, і не тільки люди, а й мужики торгові, і не про наші можновладні голови і велич дбають, а про свої торговельні прибутки». Краще не скажеш: «не тільки люди, а й мужики», чи не так? І яке значення мають торговельні прибутки у порівнянні із величчю держави і її володаря? Не дивно, що Єлизавету І поштивий цар московський у цьому ж листі назвав «ницою дівицею»...

А ось міркування з листа Івана до його колишнього друга й сподвижника князя Курбського, одного із перших російських дисидентів, який змушений був тікати на Захід: «Якщо не буде єдиновладдя, то навіть якщо і будуть люди міцні, і хоробрі, і розумні, та все одно уподібняться нерозумним жінкам, якщо не підкоряться єдиній владі. Бо ж як жінка не спроможна зупинитися на одному бажанні – то вирішить одне, то друге, так і при правлінні багатьох – один захоче одного, другий другого. Ось чому бажання і замисли різних людей подібні до жіночої недоумкуватості... Руська земля держиться божим милосердям, і милістю пречистої богородиці, і молитвами всіх святих, и благословенням наших батьків і, нарешті, нами, своїми государями... Невже ж це світло – коли поп і лукаві раби правлять, цар же – тільки по імені і по честі цар, а владою ніскільки не кращий за раба? І невже це тьма – коли цар управляє і володіє царством, а раби виконують накази? Нам не належить слухатися управителів і наставників».

Ні, зовсім не випадково Іван IV увійшов у провідну десятку російських діячів у недавньому телевізійному шоу «Ім’я Росія». Закладені ним норми моралі та політики (власне, й економічної діяльності, бо саме тоді був силою спинений на кілька століть розвиток ринкових відносин у Московському царстві) живі донині. Знані сучасні російські історики Андрій Буровський та Олександр Янов вважать, що саме за часів Івана Грозного в Московії став домінувати неєвропейський, ба, навіть антиєвропейський вектор суспільного розвитку.

Так це чи ні, але навряд чи можна просто так відкинути висновок цих (та цілого ряду інших) істориків, зважаючи на ставлення сучасних російських політиків до судових рішень як до «фільчиних грамот», на бачення у певних суспільних колах неправославних християн як «богомерзотних католиків і люторів» (Іван Грозний), на небажання центральної російської влади визнати права «самочинного урядування у містах і весях» тощо. Отож дух і діло Івана IV, видається, стали одним із інваріантів російського державного розвитку.

...Але що цікаво: ніде у світі, крім Московії, цього царя Грозним не вважали.

(Київ – Прага)
  • Зображення 16x9

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

XS
SM
MD
LG