І як ця проблема стосується проблеми цивілізаційного вибору шостої за чисельністю в Європі нації?
Чого нема, того не було?
Відповіді на безліч питань іноді слід шукати не в теперішньому часі, а в минулому, адже все в цьому світі має видимий чи невидимий слід. Україна часів радянських, а це не так і далеко від сьогодення, за мірками історії, не раз пережила руйнацію культурних та історичних своїх набутків.
Пожежа в бібліотеці Академії Наук у Києві 23 травня 1963 року навіки знищила унікальні історичні й літературні документи, зокрема рукописи.
4 травня 1969 року згорів, невідомо ким підпалений, архів Медичного інституту в Тернополі, де серед наукових документів були й пам’ятки мистецтва і літератури.
У листопаді 1969 року троє невідомих у міліцейській формі винесли з підвалів Успенської церкви у Львові стародруки та спалили їх. Акт про це спалення був акуратно покладений до сейфу. Потім у Львівському музеї українського мистецтва «випадково» згоріли твори Ю.Нарбута, О.Архипенка, роботи групи бойчукістів і зразки давньої української графіки.
29 травня 1979 року згоріла бібліотека музею «Софія Київська», де зберігалися старовинні книги на релігійну тематику.
А ще далі в часах зловісно відблискує полум’я згорілої бібліотеки Видубицького монастиря.
У 1934 році зруйнований Братський монастир на Подолі в Києві – ще з 1888 року там була книгозбірня і 572 стародруки в ній.
Палії, очевидно, сподівалися на те, що «чого нема – те не існувало»?…
Анонімний вандалізм
Нове століття не відмінило старої «традиції» спалень, руйнувань і знищень.
Ось тільки дещиця з шерегу прикладів:
27 січня 2009 року вночі у Лозовій на Харківщині «невідомі зловмисники за допомогою зварювального апарату знищили меморіальний Хрест, встановлений 1991 року на честь полеглих вояків Української Народної Республіки. Блюзнірським цей факт виглядає тим більше, що стався він під час підготовки до всенародного вшанування пам’яті Героїв Крут» – це з чергового «Листа-звернення» представників інтелігенції та громадськості до Президента України.
Перед тим – у липні 2008 року в Харкові знищена меморіальна дошка кардиналові УГКЦ Йосипу Сліпому, а в серпні того ж року був спаплюжений пам’ятний Знак Воїнам УПА, а ще за кілька днів – у Краснограді (теж Харківщина) – зруйновано могилу видатного українського художника й етнографа П.Мартиновича.
На Одещині,у старовинному селі Усатове, заснованому ще запорізькими козаками, системно нищаться надмогильні хрести, надгробки, пам’ятники 17 століття й пізніших часів, хоч Усатівське кладовище має статус пам’ятника історії культури. Нещодавно тут відбулися нові «акти вандалізму», як записано в офіційних протоколах.
Знищення українських святинь за радянських часів не має виправдання, але має пояснення: тодішня влада намагалася відібрати в українського народу його минуле, щоб у нього не було й українського майбутнього.
Але хто сьогодні хоче відібрати в українського народу його минуле і задля чого? Хто ці безликі, анонімні вандали, які творять зримі, конкретні злочини?
«Сама з собою бореться Вкраїна…»?
У живописному селі Бучак неподалік Канева знайшов свій останній прихисток відомий поет, прозаїк, перекладач Володимир Затуливітер.
Поет, громадський діяч, Герой України Іван Драч називав творчість Затуливітра «одним із найвидатніших явищ» у сучасній поезії.
Лауреат кількох премій, досвідчений редактор Затуливітер у час соціально-економічної кризи 1990-х років вже в незалежній Україні став безробітним. Після пошуку нової роботи, коли в київській квартирі по вулиці Ризькій уже не було ні світла, ні води, ні тепла (відімкнули за борги), поет переїхав жити в сільську хату в Бучаку. Тут він написав багато нових творів.
У січні 2003 року Володимир Затуливітер помер – вчадів, як з’ясувала експертиза. Друзі знайшли його обвуглене тіло за 9 днів по смерті. Зупинений годинник на руці, розкрита на сторінці Євангелія від Матфея Біблія на столі, 2 зошити, списані віршами, під назвою «Ненаписані пейзажі», вчаділий песик поряд із господарем… Передчасна смерть забрала на 59-му році життя талановитого поета і нечисленні шанувальники та друзі зробили все можливе, щоб пам’ять про нього не стерли вітри часу. Про Володимира Затуливітра створили фільм. У його хаті зробили маленький музей, автором меморіалу став друг Затуливітра – архітектор
В. Бородін. Цього року поетові сповнилося б 65. Але до сумного ювілею не дожила й сільська хата-музей: бо згоріла. Хто спалив – невідомо.
Секретар комісії з творчої спадщини поета Любов Снісар сказала для «Голосу України», що «невідомим скоробагатькам» поетова хатина «зі статусом літературно-меморіального музею затуляла вихід на Дніпро. Хату, де стіни ще пам’ятали тепло рук Володимира Затуливітра, де на полицях зберігалися матеріали до музейної експозиції та книжки поета, хтось підпалив, і вона згоріла вщент, до невеликої купи попелища…».
Учасники «Володимирських читань», які стали вже маленькою традицією, коли зібралися при згарищі, розстелили в саду рушники й поклали на них рукописи.
Говорили про те, що «Вогонь може знищити все, але не пам’ять». А бандурист М.Мошик співав: «Сама з собою бореться Вкраїна, і доблесно себе перемага…».
Якщо вогонь не знищує пам’ять, то що її знищує? Який вірус безпам’ятства? І хто спалив музей Затуливітра? Хто спалив вінки й портрет на місці вбивства у 2002 році іншого письменника – молодого прозаїка, есеїста і художника Юрка Гудзя?
Село Бучак відоме ще з 16 століття (під назвою Підсичі), та в 21 столітті тут мешкає заледве два десятки людей. Навряд чи кому з цих «останніх із могікан», не відселених досі у зв’язку з колишньою «індустріалізацією», треба було за покликом душі нищити музей поета… Неподалік – легендарний Трахтемирів. Чи й справді злочинне спалення музею мало на меті «звільнити територію» для майбутньої приватизації ласого шматка живописної землі, як ідеться в одній із версій?
Оплакування пеньків
Роль «приватизації» все помітніша в розправі з пам’ятками культури.
11 березня 2009 року в Києві вночі вирубано 130 вікових дерев у сквері імені Василя Стуса, створення якого було ініційоване 2 роки тому. Саме тут у минулому столітті стояв будиночок, в якому жила сім’я Стуса. «Київська історія йде на дрова», – пише «Ліга-нет». У різних ЗМІ з’явилося повідомлення: «Київзеленбуд» «стверджує, що дерева зрубані законно, робота відповідно оплачена».
Представники «Зеленого світла», УНП, КУНу звернулися до органів міліції із заявою-проханням з’ясувати обставини цієї події.
Митці, письменники, творчі колективи, громадські організації пишуть звернення, листи і публікують їх, організовують інколи навіть акції протесту, але всі ці зусилля марні. Існує документ про приватизацію ділянки, на якій росли вирубані реліктові дерева, принаймні на день нинішній, існує. Поки що суд не скасував його і не довів, що виданий київською міською владою цей документ незаконно. Але дерев уже нема.
Громадські організації тепер можуть хіба що оплакувати пеньки. Поки ті ще не викорчувані й на місці скверу не зведено черговий «торговий комплекс» чи «розважальний заклад».
«Хто не пам’ятає минулого – переживе його знову»
Фактів новочасного вандалізму надто багато, щоб вважати їх прикрими випадками. Автори цитованого вище «Листа-звернення» з Харкова пишуть: «Безсумнівно, що метою подібних акцій є створення підстав для громадського і міжнаціонального розбрату.., ескалації сепаратистських настроїв і посилення напруженості у багатоетнічній національній спільності». Можна з таким висновком погоджуватися, можна не погоджуватися. Насамперед необхідно знати, хто вчинив злочин, адже нищення пам’яток і пам’ятників є державним злочином. Хто ці «ворожі елементи» – зайди, корінні мешканці, недоумки, несвідомі й непатріотично налаштовані? Хто ці рушії «сепаратистських настроїв»? Каталізатори «напруженості в багатоетнічній національній спільності»?...
Але ніхто не покараний – ні за спалені бібліотеки й музеї колись, ні за знищені хрести та плити тепер.
Чи мала б місце подібна злочинність, якби пошанування рідної історії та культури було чимось органічним, таким, що не піддається жодним сумнівам? Якби патріотизм був не півпорожнім словом, а поняттям?
Коли закон стане на сторожі пам’ятників культури й історії України – на якому році її Незалежності?
Варто, мабуть, шукаючи відповіді на ці питання, пригадати формулу Джорджа Сантаяна: «Хто не пам’ятає свого минулого, той приречений пережити його знову».
Відповідь на поставлені й більшою мірою риторичні (хоч це й страшно, що риторичні) питання можна шукати в багатьох площинах – у хворому на амнезію (тимчасову, часткову, повну?) суспільстві, за великим рахунком враженим «вірусом совковості», «комплексом совка».
«Совок» законсервований поки що чи не в кожному з усіх мільйонів, які складають населення України. За винятками рідкісними. І всі ці мільйони, хочуть того вони чи ні, постали сьогодні перед цивілізаційним вибором. Це не спрощений вибір між сходом і заходом, карту якого безкінечно розігрують політики. Це власне вибір між законсервованим у собі «совком» і українством, патріотизмом. Від цього вибору залежить, чи шоста за чисельністю нація у Європі залишиться нацією і стане європейською – в усіх вимірах.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
