Нащадок козацького сотника Петро Шелест народився 14 лютого 1908 року у селі Андріївці на Харківщині. Від 15 років він працював ремонтником і слюсарем, згодом навчався в Інженерно-економічному інституті у Харкові та у Металургійному інституті у Маріуполі. Він був директором авіазаводів у Ленінграді та Києві, працював у партійному апараті, а у липні 1963 року став першим секретарем Центрального комітету Компартії України. Своєю кар’єрою Шелест завдячував підтримці Микити Хрущова. Проте саме Шелест був одним із найбільш активних змовників, що усунули Хрущова від влади, хоча пізніше і шкодував про це: «Відверто кажучи, ми зробили мерзенну політичну підлість тихцем, шляхом змови та інтриг, примусивши його піти у відставку. Все було, як при палацових переворотах».
На посаді керівника республіки Шелест долучився до репресій проти українського руху, а 1968 року став одним з ініціаторів окупації Чехословаччини арміями країн-учасниць Варшавського договору. Водночас він домагався надання Україні економічної самостійності, протистояв русифікації, захищав Олеся Гончара та Івана Дзюбу від звинувачень у націоналізмі. Згадує син Петра Шелеста Віталій: «Постійно на батька надходили такі претензії, що він підтримує українську мову, видання українських книжок, фільм Юрія Герасимовича Іллєнка “Білий птах з чорною ознакою”, або його підтримка Сергія Йосиповича Параджанова, якому він намагався допомогти, його контакти з молодими поетами, такими як Дмитро Павличко, яким він намагався відкрити якісь можливості для їхньої творчості, в той час як йому казали, що ти з ними возишся, бо це вже готові дисиденти».
Відставлений за український націоналізм
У травні 1972 року Шелест за недостатню боротьбу з проявами націоналізму був усунутий з посади керівника Компартії України і переведений до Москви, а через рік відправлений на пенсію. Його книга «Україно наша радянська» була піддана критиці за ідеологічні помилки, і весь її 100-тисячний наклад був вилучений з книгарень та бібліотек.
Шелесту було заборонено повернутися до України, за ним велося стеження, він навіть був змушений закопати рукопис своїх спогадів на городі. Петро Шелест помер у Підмосков’ї 22 січня 1996 року.
На посаді керівника республіки Шелест долучився до репресій проти українського руху, а 1968 року став одним з ініціаторів окупації Чехословаччини арміями країн-учасниць Варшавського договору. Водночас він домагався надання Україні економічної самостійності, протистояв русифікації, захищав Олеся Гончара та Івана Дзюбу від звинувачень у націоналізмі. Згадує син Петра Шелеста Віталій: «Постійно на батька надходили такі претензії, що він підтримує українську мову, видання українських книжок, фільм Юрія Герасимовича Іллєнка “Білий птах з чорною ознакою”, або його підтримка Сергія Йосиповича Параджанова, якому він намагався допомогти, його контакти з молодими поетами, такими як Дмитро Павличко, яким він намагався відкрити якісь можливості для їхньої творчості, в той час як йому казали, що ти з ними возишся, бо це вже готові дисиденти».
Відставлений за український націоналізм
У травні 1972 року Шелест за недостатню боротьбу з проявами націоналізму був усунутий з посади керівника Компартії України і переведений до Москви, а через рік відправлений на пенсію. Його книга «Україно наша радянська» була піддана критиці за ідеологічні помилки, і весь її 100-тисячний наклад був вилучений з книгарень та бібліотек.
Шелесту було заборонено повернутися до України, за ним велося стеження, він навіть був змушений закопати рукопис своїх спогадів на городі. Петро Шелест помер у Підмосков’ї 22 січня 1996 року.