Голод-33: очима двох світів

Свідок Голодомору Емілія Сенкевич

Емілія Сенкевич, уродженка Житомирщини, тримає в пам’яті страшні деталі часів Голодомору з розповідей батьків. У 33-му її дядька, старшокласника, змушували брати участь у рейдах так званих «червоних валок».

Емілія Сенкевич: «І він розповів отаке. Прийшли в хату – шестеро дітей і жінка, вже з опухлими ногами, батько цих дітей лежить уже мертвий. І жінка горня поставила десь на печі трохи тієї пшениці. Більше нічого в хаті не було – вигребли все. Дядька мого заставляють лізти на піч забрати те горня. Він забирає той глечик і виносить – там трохи було зерна пшениці. Ця жінка плаче і каже: «Сину, я по жменьці даватиму дітям – і я ж їх спасу!» Але його прикладом, а ту жінку від нього відпихнули, забрали в нього цей глечик, висипали зерно у мішок. Він так пережив це, що їх троє втекли вночі. Вранці чую – в хаті біда, бабця плаче – він цілий тиждень не їв… Але його взяли назад у школу – з тим, що він ніколи нікому нічого не розкаже… Я й сама особисто бачила жінку мертву, а по ній лазить грудна дитина…».

Саме уродженець Рівненщини Улас Самчук першим розповів світові про страшний 33-й рік. Уже в 34-му у Львові вийшла повість «Марія», в якій трагедію українського селянства описано так виразно, ніби автор був її свідком.

Звідки у «західняка» Самчука таке чітке уявлення про те, що творилося в радянській Україні – розуміємо, коли слухаємо розповіді старожилів колишнього прикордоння – мешканців Корецького, Острозького, Здолбунівського районів. Просвітянин Олександр Волощук каже, для того, щоб зрозуміти, чим був викликаний голод 33-го, варто тільки звернути увагу на його родину, розділену кордонами.

Олександр Волощук: «Мій батько-священик молився за голодуючих»

Олександр Волощук: «Мого діда рідна сестра, Ганна, жила в Умані, в неї було 12 дітей, але під час голоду померли восьмеро і чоловік…».

У той час інші Волощуки мешкали у Смородську тодішнього Висоцького району на Рівненщині. Батько Олександра Волощука був священиком.

Олександр Волощук: «Коли батько служив у Смородську панахиду, і жінки приносили хліб і брали проскурки, то знали, що це за жертв Голодомору 32-33 років, але ніхто не доносив…».

Справа в тому, що польська поліція ретельно відстежувала реакцію місцевих українців на події у Великій Україні, пояснює Олександр Волощук: «Польща була тоді в стосунках з Радянським Союзом хороших, бо ж землі поділили, але якщо кореспондент був порядний, він давав інформацію на Варшавське радіо, і вони передавали…».

Зібрані продукти радянська влада не пропускала через кордон

Завідувачка сектору новітньої історії музею Наталія Гавриш демонструє листування «Рівненського повітового комітету голодуючим в Україні» з Волинським громадським комітетом допомоги голодуючим і звіти повітового староства про те, що молебні за голодуючих відбулися у Рівному, Городку, Понебелі, Обарові та інших околицях Рівного.

Наталія Гавриш: « Тираж був конфіскований, але, в принципі, польська влада, хоч і не вітала це, але не перешкоджала – дозволила діяльність такого комітету…».

На жаль, зібрані продукти радянська влада не пропускала через кордон. Тому дехто з голодуючих наважувався ходити за ними сам.

Наталя Гавриш: «Люди із сусідніх областей, переважно діти, бо на них менше звертали увагу, переходили в села Рівненщини, де для них збирали продукти, і потім переходили кордон у зворотньому напрямі, рятуючи свої сім’ї».

Роботу зі збору спогадів очевидців Голодомору рівненські краєзнавці проводять у двох напрямках: збираючи спогади самих постраждалих і відомості про тих, хто намагався порятувати голодуючих.