Доступність посилання

ТОП новини

Олександр Кіцера: «Катастрофічно меншає людей, з якими можна говорити про мистецтво»


Львів – Елітарність визначається глибокими і різноматніми знаннями, а не вартістю авто. У цьому переконаний професор кафедри оториноларингології Львівського медуніверситету Олександр Кіцера. Автор більше аніж 300 наукових праць, іменований Американським Біографічним Інститутом «Людиною року 1997», професор прекрасно знається на літературі, музиці, релігії, володіє мистецтвом слова і є знавцем «живої» історії лікарів медуніверситету. Олександр Кіцера наділений шляхетністю та скромністю – головними атрибутами невеликого числа тих правдивих українських інтелігентів, які попри все дотримуються власних моральних принципів.

Олександр Кіцера у робочому кабінеті
– Пане професоре, у дитинстві Ви навчались у школі Сестер Василіянок у Львові, згодом - в українській гімназії. А з 1948 року - в медінституті. Чого навчили Вас Ваші педагоги, що Ви перейняли?


– Мабуть, основне, що вирізняло освіту у той передвоєнний період, було ставлення викладачів до дітей. Нашими вчителями були дві монахині, сестра Ізидора і мати Венедикта. Вони у кожній дитині передусім бачили індивідуальність.

Мої батьки часто ходили на відчити, лекції, реферати і мене завжди брали із собою. Одного дня я попросив мати Венедикту дозволити мені прочитати лекцію. На той час я мав 4-5 років. Монахиня погодилася, поцікавившись серйозно темою. Я сказав, що лекція буде про китів, море і підводні човни. Тобто назвав усі ті теми, які чув з батьками на лекціях. Мені пішли на зустріч, запросили монахинь, викладачів, священиків, які нами опікувались. Усі сіли, я попросив зашторити вікна, бо так, мовляв, буде урочистіше. Мене усі слухали. Якби я виявив іншу ініціативу чи мої друзі на якийсь захід, то нам би пішли на зустріч.

Мій шкільний і гімназійний приятель Олег Криштальський (відомий світовий піаніст, народний артист України) захотів дати концерт. Зібрали на нього нас усіх. Тобто був індивідуальний підхід до кожної дитини, максимальна увага до її зацікавлень, щоб лишень не перешкодити, а надати можливість розвинути свою індивідуальність, І головне, звісно, це велика любов сестер-монахинь до дітей. Зараз навіть невідомо де вони поховані - їх закатували у тоталітарні часи.

– Нині Ви викладаєте для студентів, виховали вже не одне покоління лікарів, науковців. Як оцінюєте рівень освіти молодих людей?

– Загалом приходять непогані діти, але їхня загальна освіта надзвичайно слабенька. Не буду говорити про знання з хімії чи математики, а ось щодо гуманітарної, то тут, як правило, круглий нуль. Починаю з ними розмову про літературу і щось запитую про того чи іншого письменника, чи читали його твори. Про Валерія Шевчука ніхто не чув, Томаса Манна не читали, як і Жюль Верна чи Конан Дойля. Не читають нічого. Боюся, що ситуація буде ще гірша.

Є й іноземні групи студентів - з Африки, Азії, Канади, Німеччини Ізраїлю, Палестини, групи англомовні, україномовні, російськомовні. Із прагматичних міркувань вони йдуть в україномовні групи, бо менше треба платити. Але іноземні студенти прегарно засвоїли українську мову, чудову говорять. І ті діти трішки більше знають і цікавляться.

– Чим зумовлена подібна ситуація із загальноосвітнім рівнем молодих людей?

– Звісно, тут є упущення батьків, які не вчать дітей читати, не займаються їхнім вихованням, не обмежують доступ дітей до комп’ютера. Мої онуки читають, я з ними намагався завжди читати. Вплив батьків, дідусів, бабусь має велике значення.

Якось мене перестріла знайома і каже, що гімназія, що поруч з нашим будинком, дуже елітна. Я поцікавився: а чому? У відповідь почув, що до неї на дорогих машинах приїздять череваті батьки. О, це така елітність гімназії? Таким є сучасне уявляєте про «еліту»! Не в тому, що вона дає глибокі і широкі знання, а у вартості авто.

Колись я вчився три роки за німців в гімназії. Але людина, яка закінчила її, мала загальнонаціональну університетську освіту, не спеціалізовану, але належну. Ті люди були просто грамотні.

- Свідченням грунтовної освіти є те, що нині Ви автор більше 300 наукових праць, літературних досліджень, і маєте власний літературний стиль. Від кого Ви його успадкували?

– Мабуть, від моєї мами. Вона свого часу працювала у Петра Франка (наймолодший син Івана Франка), перекладала твори, написала лібретто до опери «Захар Беркут». Багато мала перекладів творів Івана Франка, які виходили не під її прізвищем. Але й сам багато працював над собою, читав і саморозвивався. А ще був великий вплив моїх друзів.

Мої товариші – це особлива сторінка у житті. Мені пощастило спілкуватися з інтелектуалами, таким як Карло Звіринський, великий дивак і художник- абстракціоніст, водночас людина високої культури. Він виховувався у селі, в домі мельника, в Лаврові. Це був мій старший приятель. Він мене консультував, що я маю читати. «Як? Ти не читав цієї книжки?» – таке було сормно почути від нього. Бажанням читати заражаю тепер інших людей.

Дуже світлим було спілкування з істориком Романом Крип’якевичем. Були книжки, які ми читали по черзі. Домовлялись читати Акселя Мунте «Легенду про Сан-Мікеле» і робили навіть замітки у книжці. Роман був майстром оповідати. Таке товариство спонукало читати і знати.

Навчаючись на першому курсі медінституту, при зустрічах один з одним ми запитували, хто що читає.

Студенти нашого курсу були дуже бідно вбрані, – старі лахи, шинелі. Це був 1948 рік. Я носив три роки одні штани, перешиті з американських військових, але ми цікавились культурою.

Були радянські часи, але організовувались лекції і між рядками можна було щось почути корисного.

- А як тоді, у часи радянської окупації, формували власну бібліотеку, що є унікальною?

– Дуже багато книжок з нашої домашньої бібліотеки пропали. Це й історія УПА, українського війська, географія країни. Чимало книг батько поховав і вони пропали. Купував книги радянських видавництв, видані польською мовою і таки щось вичитували про визвольну боротьбу. Хоча інформація була антиукраїнською, ми робили висновки.

У 70-80 роки у Львові було прекрасне середовище львівських художників, до якого я входив. Сельський, Турин , Віра Дурняк, Данило Довбушинський, Карло Звіринський – це була внутрішня еміграція, де можна було поговорити, щось почути з новин культури. Ми рятувалися від сірої буденщини, нас об’єднувало те, що ми були антисовєтчиками і любили високе мистецтво.

Можливо та обставини, що нині є вседозволеність, якраз і розслаблює людину, не змушує її досягати рівня культури якимись зусиллями. Усе дається у вигляді напівфабрикатів, розжовано, не змушуючи до мислення.

- Як реагувало Ваше середовище на арешти у радянський час, чи боялись?

Справді, було страшно, але страшніше було стати падлюкою, непорядною людиною. Ми щоночі слухали, чи не під’їжджає машина до хати. Батьки мали наготовані найнеобхідніші речі, на випадок вивозу. Мама мала пояс, де були заховані дорогоцінності, якісь гроші, щоб коли заберуть, то було б на першу пору.

Був період, коли репресії, якщо так можна сказати, були м’якші – моральні, соціальні. Скажімо, Романа Крип’якевича звільнили з роботи.
Я виховувався по сусідству з Оленкою Антонів (дружина В’ячеслава Чорновола). Її звільнили з роботи. Коли вона йшла по вулиці з маленьким Тарасиком, усі знайомі переходили, про всяк випадок, на другий бік. Я підходив до неї і вітався, а вона запитувала, чи не боюсь. Кажу боюсь, але боюсь бути падлюкою. Ось так було. Спілкувався з Романом Крип’якевичем, коли від нього багато друзів відмовились. Звісно, могли репресувати, звільнити з інституту, але якось Господь оберіг…

Ми не вірили у нещасний випадок загибелі Оленки Антонів, тому що знали, що її вбили. Тоді багато людей гинули під колесами вантажівок...

Разом з Оленкою працювали у туристичному товаристві. Нам вдалося трішки його у 60-ті українізувати. Уявіть, що ми витягнули погруддя Шевченка на Говерлу, хоча на другий день його звідти зняли.

– Чи почуваєтесь у внутрішній еміграції сьогодні у незалежній Україні?

– На щастя, ще є кілька друзів, з якими можна поговорити . Але все менше, катастрофічно менше стає людей, з якими можна говорити про літературу, мистецтво, особливо в середовищі фахівців. А ще на початку 20 століття лікарі не лише лікували, але й були письменниками, музикантами, композиторами. Я працюю над біографією Івана Мікулича, одного з найславетніших хірургів світу, який входив у десятку найвідоміших хірургів наприкінці 19 початку 20 століття. Коли у 1903 році митрополит Андрей Шептицький захворів, він покликав німецького хірурга Мікулича, але яким було здивування митрополита, коли припавши на коліна, «німецький» лікар попросив благословення чистою українською мовою. Іван Мікулич був зайнятий працею постійно, але водночас захоплювався музикою і був прекрасним музикантом. Той же ж Чехов, Конан Дойль, Руданський. Було немислимо, щоб навіть лікар на периферії нічого не читав. А сьогодні часто не тільки не читають художньої літератури, але й наукової професійної теж. Це уже доходить до абсурду.

– Згадаймо бодай історію медінституту, пов’язану з такими іменами як Музика, Ковтунович, духовно багаті особистості і медики. Може тоді вони були заможні і тому могли приділяли час своєму розвитку? А сьогодні лікарі дуже зайняті і бідні...

– О, ні. Тоді аж ніяк не були лікарі заможніші, ніж тепер, вони були духовно заможніші. Ми завжди жили скромно. Викладачі скромно вбиралися але духовний світ був багатий. Нині лікарі, навпаки, заможніші, але через гонитву за багатством, що їх засмоктує, втрачаються традиції. Чи так багато треба людині у житті?

Зауважу, що до середнього рівня життя, як це прийнято на Заході, коли є страхування, помешкання, автомобіль, рахунок у банку, більшість наших лікарів не дотягують. Але таки є гонитва за грішми. Лікарі минулого не були заможні, за винятком Мар’яна Панчишина, але як багато він допомагав, робив. Для того, щоб стати доброчинцем, треба було багато заробляти.

Був такий відомий львівський доктор Броніслав Овчарський, українець, особистий лікар Івана Франка, людина надзвичайної порядності. Броніслав Овчарський, щоб допомагати студентам, мав два кінотеатри у Львові. Озвучувачами там працювали студенти музичних навчальних закладів і таким чином вони заробляли собі на житті.

Лікарі мали велике коло зацікавлень і до них були великі вимоги суспільства. І самі вони були вимогливі. Окрім того, сприяло середовище. Я пригадую свою хрещену маму, Олімпіаду Лавронівну, яка працювала на Волині у містечку Ратне. Вона не мала спокою від пацієнтів ні вдень, ні вночі. Лікар загальної практики, скрізь бувала і рятувала людей. Але вона знаходила час сісти за фортепіано і зіграти Шопена.

– Що Вас найбільше турбує в сучасній медицині? Чи можна працювати і залишатися у цій галузі не корумпованим?

Мене болить те, що лікар часто мусить шукати додаткового заробітку і мусить брати зім’яту купюру, бо в нього діти, родина, йому треба жити, ціни ростуть. Тому ідеально було б, аби лікар отримував таку винагороду, щоб не мусів дивитися, як йому щось там впихають в кишеню. Іще гірше, коли приносять пляшку, тому й спивається так багато медиків. Мають бути загальнодержавні заходи, але лікар, отримуючи високу зарплату, мав би боятись додатково брати винагороду. Потрібні широкі соціальні заходи, створення лікарської Палати, як в Європі. Бо в іншому випадку і надалі талановиті, фахові лікарі, які не бажають, щоб їхню гідність принижували подачками, виїжджатимуть за кордон.
  • Зображення 16x9

    Галина Терещук

    В ефірі Радіо Свобода – з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Маю досвід роботи на телебаченні і в газеті.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG