Тиха вуличка в центрі Києва, звичайні сірі сходи в підвал, а поруч – яскравий плакат – «жива бібліотека». Цей же напис на футболках у організаторів акції, яких зустрічаю, спустившись по сходах в приміщення. Проходжу в залу – на стінах фотографії, в повітрі – запах кави. Як для бібліотеки, а тим паче для читального залу тут надто шумно. За столиками жваво спілкуються молоді люди.
На один день галерея Худграф перетворилася на живу бібліотеку. За задумом організаторів, «Книжками» в бібліотеці є живі люди, представники різноманітних груп, які часто відчувають на собі упереджене ставлення інших, вони нерідко стають жертвами дискримінації та соціальної ізоляції.
Підходжу до реєстрації. Як у кожної бібліотеки тут свої правила. Одне з них говорить: «Книгу можна позичати на 30 хвилин, а потім її потрібно повернути. Читач зобов’язаний повернути Книгу у тому ж фізичному і психічному стані, в якому він/вона її отримував. Заборонено завдавати шкоди книзі, виривати чи перегинати її сторінки, проливати їжу чи напої на Книгу чи будь-яким чином принижувати її. Читач відповідає за збереження належного стану книги».
Книги – це люди. Записавшись до бібліотеки, читач знайомиться з каталогом. В ньому 9 книжок. Прочитавши короткий опис, він або вона обирає цікаву для себе тему.
Бібліотекар Наталя, яка працює в благодійному фонді «Міжнародний альянс з ВІЛ/СНІДу в Україні», зазначає: «Дуже різні люди, їх навіть класифікувати за групами важко. У нас є лесбійка, її книга називається «стигма та дискримінація». Є книга «Один світ – одна раса» – темношкірий студент, який розповідає про проблеми дискримінації. Книга «Свобода пересування» – це мандрівник по світу, він англомовний, до нього докладається словник-перекладач. Є анархо-феміністка, колишній споживач наркотиків, історик, який розповідає про таємниці Києва – ось він тут сидить. Є біженка, дівчина з Афганістану, ще є людина без стереотипів».
«Читачі всюди дуже схожі, а ось теми різняться...»
Читачка Роксолана Когут прийшла до живої бібліотеки першою. Її попередили, що в бібліотеці будуть «маргіналізовані» люди, яких серед її знайомих чи друзів немає.
Після прочитання п’яти книжок Роксолана Когут поділилася своїми враженням: «Організатори виставки просто хотіли познайомити нас з цими людьми і донести до нас їхній світогляд, їхні проблеми, показати, що вони не є негативними, що вони є людьми змістовними, глибокими і людьми, які до чогось прагнуть. Я думаю, їм це вдалося... Ти можеш відкрити книжку, її почитати. Жива книжка – це коли не просто слухаєш історію людини, але ставиш якесь запитання, і отримуєш те, що хотів почути… або не хотів».
Це вже друга жива бібліотека, яка проходить у Києві. А першу в світі живу бібліотеку провели у Данії в 2000 році. В Україну цю ідею привезла чешка Катерина Зазукова, яка вже рік тут працює волонтером Організації Об’єднаних Націй. Вона порівняла живі бібліотеки в Україні, Польщі та Чехії. «Читачі всюди дуже схожі, а ось теми різняться – говорити про лесбійок, колишніх наркоманів чи людей, позитивних на ВІЛ в Україні прийнято менше. У Польщі, в Чеській Республіці люди більш свідомі того, що маргіналізовані люди існують».
За годину до закриття бібліотеки в читальному залі все гудить, як у вулику. Спілкування стає все більш неформальним, книги переходять від читача до читача, оминаючи бібліотекарів. Уже зовсім скоро цей майданчик для відвертого спілкування зачиниться. Та читачі, які прийшли поспілкуватися з людьми-книгами, все ж прочитали інтимні сторінки інших і спробували їх зрозуміти. Хоча на це треба набагато більше часу, ніж 6 годин роботи такої незвичайної бібліотеки.
(Київ – Прага)