Київ – Кінець вересня – період тоскно-тривожний. Відчуття безповоротності літа, прощання з чимось невловним.
А ще – жаске відлуння трагедії Бабиного Яру, який закривавив у світ 29 вересня, шістдесят сім років тому. Тоді, восени 1941-го, на околицях Києва, гітлерівці розстріляли понад 100 тисяч євреїв, десятки тисяч циган та радянських військовополонених. Тут же, в Бабиному Яру знайшли останній спочинок і кілька сотень українських націоналістів, членів ОУН – зокрема, й видатна поетеса Олена Теліга.
За радвлади довгий час трагедія Бабиного Яру замовчувалася. Ба більше – активно втілювався задум не залишити навіть згадки про чи не наймасовішу страту в історії людства: на кістках і попелі зводились гаражі, спорткомплекси, магістралі, розбивалися сквери. А потім і взагалі було заплановано залити урочище відходами київських цегелень. Лишень в 60-х роках почалися перші згадки про криваву київську масакру.
Вслід за виступами Віктора Некрасова про необхідність увічнення пам’яті про трагедію, з’явився знаменитий вірш Євгена Євтушенка. А згодом, в журналі «Юность» було надруковано «Бабин Яр» Анатолія Кузнєцова, роман-документ, як називав його сам автор. 14-річним хлопцем, він по гарячих слідах записав в пошарпаний «загальний зошит» все, що бачив і чув на сирецьких і куренівських околицях. Щоб потім дописувати впродовж багатьох років. Звичайно, в 60-і роки в Радянському Союзі журнальний варіант роману «Бабин Яр» вийшов в спотвореному вигляді, почикрижений ідеологічними наглядачами. А видання окремою книгою так і не здійснилося. Тим більше, що сам Анатолій Кузнєцов опинився на «загниваючому Заході», попрохавши політичного притулку в Англії. Повністю роман вийшов в Росії вже після перебудови.
Важко йшов «Бабин Яр» і до українського читача. Ще 2001-го року року син письменника, Олексій Кузнєцов, журналіст російської служби Радіо Свобода в Москві, переклав текст українською. Тоді, одначе, не судилося. І ось днями, напередодні трагічної річниці, роман Анатолія Кузнєцова було видано у видавництві «Саміт-книга». Щоправда, з 30-тисячного накладу, лишень 5 тисяч – українською мовою. Погодьтеся, на майже п’ятдесятимільйонну країну наклад просто мізерний. Не віриться, що для такої книги не знайшлося б масового читача, а в те, що для роману потрібна ще якась спеціальна «розкрутка», не хочеться вірити. Хоча, звичайно, добре вже те, що зроблено хоча б якийсь крок. Як зазначив на презентації Олексій Кузнєцов, видання стало можливим завдяки підтримці мецената, який забажав залишитися невідомим. Прикметно, що на презентації роману, котра відбувалася в Музеї Великої Вітчизняної війни, були присутні такі знакові постаті української культури, як співачка Ніна Матвієнко, філософ Мирослав Попович та інші.
Поетичні польоти
У вересні, принаймні в цьому, деякі українські поети спробували політати. Ні, не на мітлах, і не потрапивши під дію «легких наркотичних засобів». Все значно простіше й водночас романтичніше. Справа в тому, що мистецьке об’єднання «Остання барикада», перевівши подих після проведеного «Дня Незалежності з Махном», взялося за ще один мистецький проект. Цього разу, поетичний фестиваль «Київська барикада». У відповідності до назви, все було революційним і тривожно-небезпечним: виступи в університеті ім. Шевченка, читання в Могилянці, слем... А радикальною родзинкою, апогеєм тяжких барикадних боїв, безперечно, мала стати акція на Михайлівській площі. Точніше, над Михайлівською площею, позаяк планувалося читання віршів поетами з повітряної кулі. А чого, хіба погано: куля здіймається, люди і все решта поволі стають дрібніші й дрібніші, як казав незабутній Свирид Петрович Галахвастов, наче «міші», пардон, «кріси», а зверху, на площу й людські голови сипляться надувні кульки-строфи...Романтика.
Втім, перформенс трохи підкорегував все то й же похмуруватий вересень. Пішов дощ, зірвався вітер, і польоти довелося відкласти – щоб не занесло, чого доброго, інженерів людських душ кудись під Таращу, а то й далі, на Кобеляки. Одначе це не стало на заваді читанню поетичних творів – прямо з «кошика» їх декламували Світлана Поваляєва, Сергій Пантюк, Дмитро Лазуткін, Андрій Любка та інші. Анонсований Іван Федорович Драч на Михайлівській так і не з’явився. Можливо, спізнився. А, можливо, на той саме час припав черговий «розбір польотів» десь у парламенті чи фракції НУНС - хтозна. Але нав’язливий рефрен совіцького шлягеру мимоволі пригадується: «Да ти нє льотчик!..» І на те нема ради.
(Київ – Прага)