На думку неокомуністів, марксизм є ідеальним вченням, здатним відповісти на всі суспільні запити, але в СРСР його неправильно втілювали в життя. У радянському суспільстві, як вони кажуть, все було добре загалом, але великі досягнення були трохи затьмарені масовими розстрілами, ГУЛАГом, депортаціями народів і т. ін., а якщо очистити СРСР від таких «ексцесів», то це буде чудове суспільство, значно краще за жахливий капіталізм з його економічними кризами, безробіттям, інфляцією тощо.
Марна зловтіхаАргумент економічної кризи є сьогодні в колах неокомуністів найбільш популярним, враховуючи кон'юнктуру. Неокомуністи захоплено нагадують, що «реальний соціалізм» ніяких економічних криз не знав. Здається, економіка древнього Єгипту також не знала таких криз. Водночас, якщо ми згадаємо Велику депресію в США та інших країнах Заходу, то помітимо, що незважаючи на всі жахи, там не спостерігалося масової загибелі людей від голоду і масового людожерства, тобто всього того, що відбувалося в 1930-ті роки у «щасливому» СРСР, гарантованому від економічних депресій. А гарантія полягала в тому, що на відміну від Заходу СРСР мав універсальний регулятор економічних проблем, що називався ГУЛАГ; коли комуністичній диктатурі було нічим оплачувати людську працю, то мільйони людей можна було змусити працювати безплатно, лише за табірну баланду. Аж до 1953 року ГУЛАГ був дуже важливим чинником розвитку економіки СРСР. Крім того, туди завжди можна було відправити «зайве» населення, щоб полегшити таким способом функціонування державного бюджету.
Нині, удаючи, що в СРСР ніякого іншого соціалізму, крім відносно нелюдожерського хрущовсько-брежневського, начебто й не було, неокомуністи відверто зловтішаються, хоча економічні кризи ринкової економіки — явище періодичне, що зовсім не призводить до краху суспільства і в кінцевому випадку змушує економічних суб'єктів удосконалювати свою діяльність. Неокомуністи нагадують критичні вислови Карла Маркса щодо вад такого суспільства, забуваючи про вади системи комуністичної диктатури. Колись такий послідовник Маркса, як Володимир Ленін, стверджував, що економічно соціалізм може перемогти капіталізм лише тоді, коли він забезпечить більшу в порівнянні з ним ефективність праці. Ніде і ніколи соціалізм радянського зразка не перемагав економічно ринкову економіку за цим показником.
Коли неокомуністи друкують зображення Маркса з єхидними фразами на кшталт: «Ну що, догралися?», вони вчиняють нечесно, адже теоретик Маркс, на щастя для людства, ніколи не мав політичної влади, на відміну від таких його послідовників, як Ленін, Сталін, Мао Цзедун, Пол Пот і т.д. От їхні зображення справді треба друкувати, говорячи про інший, неринковий шлях розвитку суспільства і економіки. Адже всі жахи комуністичних диктатур були не «ексцесами», а природним і логічним наслідком втілення в життя вчення Маркса. Протягом ХХ століття по шляху, накресленому Марксом, намагалися пройти десятки країн і народів, результат скрізь був один і той же самий – спочатку створення невільного суспільства, диктатура, репресії, а потім – крах. Ніде і ніколи реалізований марксизм (в його автентичній формі, що передбачає скасування приватної власності та всевладдя комуністичної партії) не призвів до емансипації людей, до підвищення рівня свободи, до вдосконалення суспільства.
Людожерство за МарксомНеокомуністи за їх зовнішнього пієтету до Маркса, страшенно не полюбляють обговорювати такий класичний марксистський текст як «Маніфест комуністичної партії», з якого випливає, що всі послідовники «геніального» бороданя, від Леніна до Пол Пота, діяли саме за його, Маркса, настановами. Хоча, на щастя для людей, не дуже послідовно, бо абсолютна послідовність гарантувала б нескінченний жах. Ось що ми читаємо в практичних рекомендаціях Карла Генріха Маркса: «Повністю скасувати приватну власність. Скасувати родину, запровадити «офіційне відкрите усуспільнення жінок. Усіх дітей взяти на громадське виховання». До речі, в резолюції женевського конгресу Інтернаціоналу Маркс конкретизує цю ідею: «…кожна дитина, починаючи з 9 років, повинна бути працівником виробництва…». «Сформувати промислові армії, над усе для землеробства». Треба віддати належне послідовникам, вони неповністю виконували заклики бородатого садиста, хоча й (принаймні в СРСР) скасували приватну власність, захопили всю владу, але націоналізацію жінок не здійснили, родину не заборонили, дитячу працю експлуатували не завжди і не починаючи з дев'яти років, до ГУЛАГу відправляли не всіх, а не більше 10% населення, хоча й колгоспи 30–50-х років непогано виконували на місцях функцію агро-ГУЛАГу.
Неокомуністи дають свої рекомендації подолання економічної кризи, спираючись на «марксистську методологію»: «централізувати кредит у руках держави з допомогою національного банку з державним капіталом і абсолютною монополією», «централізувати весь транспорт у руках держави», «збільшити кількість державних фабрик» тощо. Все це ми вже проходили, але класичним комуністам, щоб все це зробити після «жовтневого перевороту», довелося сформувати такі структури як ВЧК-ОГПУ-НКВД і відкрити концентраційні табори для тих, хто не був у захваті від цих рекомендацій Маркса. До речі, самі класики ще не знали слова «концтабір», тому Енгельс рекомендував створювати для всіх ворогів нового суспільства «особливі місця, що охороняються».
Деякі українські газети зі співчуттям повідомляють, що після початку світової економічної кризи в Німеччині різко зріс попит на книгу Карла Маркса «Капітал». Але вони чомусь не повідомляють, що в тій таки Німеччині за кризи 30-х років ХХ століття зростав попит на книгу «Майн Кампф». Між іншим, автор цієї книжки також подолав економічну кризу, створивши свій варіант соціалізму – націонал-соціалізм. Хоча він був значно ліберальнішим від моделі Маркса (приватну власність і якусь економічну свободу зберегли), але допоміг зупинити інфляцію, зліквідувати масове безробіття, і збудувати для німецького робітника такий соціальний захист, що рівень його життя був значно вищим від рівня його радянського колеги. Та будемо сподіватися, що маючи прикрий історичний досвід націонал-соціалізму, німці не спокусяться манівцями соціалізму марксистського, якими сьогодні активно спокушають українців.
Ренесанс марксизму неможливий без диктатуриКомунізм неможливий без диктатури партійних вождів, без скасування приватної власності й без ГУЛАГу. Невипадково після скасування ГУЛАГу і припинення масових репресій комунізм у Радянському Союзі почав занепадати, розкладатися і руйнуватися, що й закінчилося цілком закономірним крахом у 1991 році. Це чудово розуміють ортодокси сталіністи, які не вірять у жодний «демократичний соціалізм» і ототожнюють повноцінний соціалізм зі сталінізмом. Найменші прояви демократії в СРСР, Польщі, Чехословаччині, Китаї пророкували комунізмові в цих країнах скору загибель.
Історія засвідчила, що комунізм чи соціалізм автентично марксистського зразка настільки ж несумісний з демократією, як і з приватною власністю. Ну а всі позитивні обіцянки класиків марксизму були реалізовані не там, де комуністи захопили владу, а саме там, де їх до влади не пустили, сформувавши соціальні держави: у Фінляндії, Норвегії, Швеції і Данії. Причому, для цього не знадобилися «особливі місця, що охороняються» (за Енгельсом), не треба було влаштовувати масові репресії і навіть не довелося скидати монархів (усі ці країни, за винятком Фінляндії, є монархіями). Хоча Карл Маркс до досягнень цих країн має відношення не більше, ніж Адольф Гітлер з його соціалістичними (націонал) ідеями.
А ренесанс марксизму, до якого нас так натхненно закликають неокомуністи, є неможливим без ренесансу ГУЛАГу, і про це неокомуністи, якби вони були ідейно чесними людьми, мали б відверто розповісти масам. Але хто ж тоді за ними піде? Історичний досвід майже всіх країн, що спокусилися Марксом, переконливо свідчить, що так званий реальний соціалізм є насправді тотальною владою бюрократії (сам Карл писав: «держава є приватною власністю бюрократії»), котра як привілейований клас зацікавлена в максимальній експлуатації на свою користь природних і людських ресурсів. Але там, де людина не є вільним власником своєї робочої сили, економічний примус до праці є неможливим, його заступає позаекономічний, себто державне насильство, знову ж таки ГУЛАГ. А в ГУЛАГу ніяких економічних криз не було, зрештою їх можна було регулювати простим зменшенням людських ресурсів (шляхом періодичних розстрілів чи створення нестерпних умов існування) чи збільшенням (переведенням до ГУЛАГу вчора ще відносно вільних робітників, селян і службовців), що цілком відповідало геніальним настановам «кремлівського горянина»: «є людина – є проблема, немає людини – немає проблеми».
Між іншим, чому неокомуністи не наводять нам «позитивні приклади» Північної Кореї та Куби, адже там ніякої економічної кризи не спостерігається? Щоправда, там люди голодують, бо їсти нічого, але ж то не криза… В УРСР у 1932-33 роках кризи не було, але люди їли одне одного, а поруч, у враженій кризою Польщі, голоду не було, ба більш, галицькі й волинські селяни збирали хліб для голодуючих братів на Сході. То, може, краще криза, ніж комуністичний «рай» з голодом і репресіями? Криза закінчиться (адже вона не перша) і продовжиться нормальний економічний розвиток, і для нас також, якщо тільки знову не спокусить нас нечиста сила на якийсь комуністичний чи неокомуністичний експеримент.