Мандри до святих київських місць зазвичай розпочиналося з приходом весни. За сотні кілометрів прочани вирушали до Києва пішки.
Своїм ходом величезні відстані долали навіть ті, хто мав можливості їхати, приміром, на підводі. Але цього не робили, бо прийти до святих місць пішака вважалося подвигом смиренності.
Період перебування в Києві не перевищував двох тижнів, і зазвичай маршрут прочан був таким: після Лаври та Микільського монастирів вони вирушали до Михайлівського Золотоверхого, де лежали мощі Святої Варвари, звідти – до Софійського собору, потім Андріївська церква, і далі – на Поділ, де в кількох храмах молилися перед знаменитими чудотворними іконами.
«Малороси» і «великороси»
Газета «Кієвлянін» за 1879 рік подає цікаве спостереження за типами київських богомольців. Автор поділяє їх на «великоросів» та «малоросів».
«Малороси, – пише він, – ходять до святих місць з огляду на свою обіцянку Богові або заради одужання чи позбавлення від нещастя. Ходять вони на свої трудові гроші, які ретельно розподіляють так, щоб вистачило і на дорогу, і на свічки, і на молебень в монастирях. Малороси ходять і старі, і молоді, а після відвідання святих місць вони поспішають повернутися додому».
«Великороси зовсім інакше ходять на прощу, – пише далі автор. – Ідуть переважно старі жінки і чоловіки, яких у сім’ї вважають дармоїдами. До Києва вони прибувають без копійки за душею і розраховують прогодуватися завдяки благодійності киян. Великоруські паломники не лише жебрають хліб та гроші, але й одяг і тому частенько повертаються додому з торбами різних речей».
«Поміж богомольцями-великоросами бувають і такі, які ходять до святих місць за власні гроші, – стверджує автор, – але це переважно заможні люди, і до Києва вони доходять рідко. Щодо малоросів, то межи ними не буває таких, які промишляють ім’ям Христовим і які йдуть з дому на прощу заради позбавлення своєї родини від зайвого їдця», – так завершує своє аналітичне спостереження автор газети «Кієвлянін» за 1879 рік.
Загалом найбільша кількість прочан прибувала до Києва в літній період. За даними 1850 року, впродовж трьох літніх місяців лише у лаврському готелі зупинилось близько 50 тисяч осіб. Починаючи з вересня, їхня кількість поступово зменшувалась, і взимку в монастирських притулках Києва перебувало від 3 до 5 тисяч богомольців.
(Київ – Прага)
Своїм ходом величезні відстані долали навіть ті, хто мав можливості їхати, приміром, на підводі. Але цього не робили, бо прийти до святих місць пішака вважалося подвигом смиренності.
Період перебування в Києві не перевищував двох тижнів, і зазвичай маршрут прочан був таким: після Лаври та Микільського монастирів вони вирушали до Михайлівського Золотоверхого, де лежали мощі Святої Варвари, звідти – до Софійського собору, потім Андріївська церква, і далі – на Поділ, де в кількох храмах молилися перед знаменитими чудотворними іконами.
«Малороси» і «великороси»
Газета «Кієвлянін» за 1879 рік подає цікаве спостереження за типами київських богомольців. Автор поділяє їх на «великоросів» та «малоросів».
«Малороси, – пише він, – ходять до святих місць з огляду на свою обіцянку Богові або заради одужання чи позбавлення від нещастя. Ходять вони на свої трудові гроші, які ретельно розподіляють так, щоб вистачило і на дорогу, і на свічки, і на молебень в монастирях. Малороси ходять і старі, і молоді, а після відвідання святих місць вони поспішають повернутися додому».
«Великороси зовсім інакше ходять на прощу, – пише далі автор. – Ідуть переважно старі жінки і чоловіки, яких у сім’ї вважають дармоїдами. До Києва вони прибувають без копійки за душею і розраховують прогодуватися завдяки благодійності киян. Великоруські паломники не лише жебрають хліб та гроші, але й одяг і тому частенько повертаються додому з торбами різних речей».
«Поміж богомольцями-великоросами бувають і такі, які ходять до святих місць за власні гроші, – стверджує автор, – але це переважно заможні люди, і до Києва вони доходять рідко. Щодо малоросів, то межи ними не буває таких, які промишляють ім’ям Христовим і які йдуть з дому на прощу заради позбавлення своєї родини від зайвого їдця», – так завершує своє аналітичне спостереження автор газети «Кієвлянін» за 1879 рік.
Загалом найбільша кількість прочан прибувала до Києва в літній період. За даними 1850 року, впродовж трьох літніх місяців лише у лаврському готелі зупинилось близько 50 тисяч осіб. Починаючи з вересня, їхня кількість поступово зменшувалась, і взимку в монастирських притулках Києва перебувало від 3 до 5 тисяч богомольців.
(Київ – Прага)
