Доступність посилання

ТОП новини

Донбаські Кущі-3. Кримінальна окупація


Мисливці на людей як нова каста

16 квітня цього року голова райдержадміністрації Заставнівського району Чернівецької області Михайло Бойчук разом зі своїм братом і зятем по-звірячому побили чотирьох місцевих рибалок. Потерпілі отримали численні травми, аж до переломів ребер, а один із побитих навіть опинився в реанімації з проломленим черепом і внутрішнім крововиливом. При цьому нападники були озброєні вінчестером, гвинтівкою і бейсбольними битами, а пізніше в одного з них вдома були виявлені вісім одиниць вогнепальної зброї, в тому числі автоматів Калашникова і гранат.

Минуло трохи більше як тиждень, і таблоїди сповістили громадськість про аналогічний випадок, що стався вже в іншому, протилежному кінці країни. У Чугуївському районі Харківської області член виконкому місцевої міськради відкрив по рибалці стрілянину з автомата Калашникова.

Звертає на себе увагу той факт, що якщо перший випадок викликав хоч якийсь резонанс у суспільстві, то другий залишився практично непоміченим і громадянами, і опозиційними політичними силами. І справа тут не в різної тяжкості шкоді, завданої здоров’ю потерпілих, і не в кількості учасників обох конфліктів.

Показово також, що кривдниками рядових українців в обох випадках стали представники чинної влади і члени Партії регіонів. Харківський стрілець Олександр Семенюта є членом Чугуївського виконкому і одним зі спонсорів міського осередку провладної партії, а чернівецький регіонал Михайло Бойчук був призначений на посаду голови РДА указом самого Януковича.

При чому тут Партія регіонів, скаже скептично налаштований читач і, пригадавши в суперечці прізвище бютівця Віктора Лозінського, заявить, що містечкові царки можуть виявитись в будь-якому куточку України. У відповідь наведу два аргументи.

По-перше, нагадаю про те, що Лозінський ніколи не був переконаним прихильником будь-якої політичної сили. До парламенту він ішов виключно за депутатською недоторканністю і можливістю лобіювати свої бізнесові інтереси. Саме тому він із такою легкістю змінював свої політичні уподобання. Сьогодні мало хто пам’ятає, що до свого потрапляння до табору «біло-сердечних» Лозінський дуже плідно працював на благо Партії регіонів. У листопаді 2004-го майбутній «мисливець на людей» був навіть нагороджений почесною грамотою, яку підписав лідер регіоналів Віктор Янукович – «за самовіддану працю під час виборчої кампанії 2004 року» та вірність «донецьким» ідеалам. А 2006 року Лозінського нагородив уже прем’єр Янукович, відзначивши особисті заслуги першого у розвитку Кіровоградської області.

Коли все почалось

По-друге, ще до здобуття всієї повноти влади в Україні «донецькими» випадки, подібні до вище описаних, були рідкістю і не мали системного характеру, за винятком хіба що Донбасу і споконвічно проросійського Криму. У цих краях 90-і, по суті, і не закінчувалися. Просто братки переодягнулися з «адідасів» у «бріоні» і поміняли «жигулі» на «мерседеси». «Помаранчеве» затишшя тут видалося дуже недовгим. Насправді вихідці з суворого Донбасу, зазнавши поразки на президентських виборах 2004–2005 років, успішно реваншували вже в 2007 році, під час прем’єрства Януковича при Президентові Ющенку.

Багато прикладів цього можна знайти у статті «Президент Ющенко став гарантом вседозволеності для «донецьких» та «закарпатських», що була опублікована автором цих рядків ще на початку 2008 року, а також у попередніх журналістських розслідуваннях з циклу про донбаські паралелі з російською Кущівкою.

Скандальна справа «банди Немсадзе», за зізнанням потерпілих, почала розвалюватися саме в 2007-му. У тому ж році під час дострокових парламентських виборів до Верховної Ради за партійними списками регіоналів потрапили ті, хто якісь десять-п’ятнадцять років тому фігурував у кримінальних зведеннях правоохоронців. Таким чином донецький клан посилив свій вплив у верхівці української влади, а через пару років бандитське свавілля повернулося на свої малі батьківщини. Причому з відсотками.

У статті журналіста Андрія Латиніна «Дежа вю: братки з ОЗУ «Сейлем» і «Башмаки» повертають собі контроль над Кримом», опублікованій у червні 2009 року, докладно описується, як влада в АРК почала відходити у руки «героїв» початку і середини 90-х років минулого століття . Саме тоді бандитське свавілля стало впритул перебиратися з донецької провінції до самої столиці Донбасу.

Бандитське беззаконня у самому серці Донбассу

З 2005 року фірма підприємця Володимира Розумовського, розташована в Куйбишевському районі Донецька, потерпала від рейдерських атак і силового тиску з боку свого сусіда в особі ТОВ «ТЕК», власником і директором якого є такий собі Олександр Групський. А вночі 4 лютого 2009-го бандити перейшли вже до тотального наступу: люди Групського проникли на територію «Фабрики декоративних рослин» Розумовського і порізали водопровід. У результаті водою залило всі околиці, а рослини підприємця залишилися без живильної вологи.

Скарги Розумовського до правоохоронців і місцевої влади не приносили ніякого ефекту, навіть незважаючи на те, що його заяви доповнювалися приголомшливими фотографіями і відеозаписами дій злочинців. У порушенні кримінальних справ потерпілому незмінно відмовляли. Групський же, навпаки, влаштував Розумовському з товаришами «солодке» життя, обрушивши на нього цілий шквал усіляких перевірок з боку райвиконкому, міськвиконкому, податкової, міліції, прокуратури, санепідемстанції. В окремі місяці «Фабрика декоративних рослин» зазнавала відразу три-чотири атаки держслужбовців.

Відбитися від наїздів бандитуватого «колеги»-сусіда, а може, навіть зберегти власне життя Розумовському вдалося через майже два роки. Та й то лише завдяки активному залученню уваги великої кількості ЗМІ до проблеми і проведенню з їхньою допомогою тривалої інформаційної кампанії. Сьогодні підприємець не бажає навіть повертатися до теми колишнього протистояння з Групським. Він невимовно задоволений вже тим, що рейдери залишили його фірму у спокої і начебто навіть обіцяють відшкодувати завдані збитки. У можливість домогтися покарання для своїх кривдників з боку закону підприємець зовсім не вірить.

Безкарність же, як відомо, завжди народжує спокусу повторення злочину. Це дуже добре відомо Олександрові Групському, який, до речі, теж є членом Партії регіонів. До «Фабрики декоративних рослин» жертвами його хижацьких методів ведення бізнесу вже ставало ціле селище в донецькій Куйбишевці.

Після розвалу одного з місцевих колгоспів у 90-х усе його майно перейшло до колективної власності колишніх працівників, що згодом у 1997 році заснували «Донецьку овочеву фабрику». В силу деяких причин діяльність підприємства виявилася нерентабельною. У травні 2000 року відділом державної виконавчої служби Куйбишевського райуправління юстиції в місті Донецьку майно КСП було описано та арештовано, також був накладений арешт на рахунки підприємства. А 25 червня 2001 року господарський суд Донецької області порушив справу про банкрутство фабрики. При цьому сума необхідних стягнень з підприємства на користь громадян, юридичних осіб і держави склала в цілому 364 000 гривень. Близько 109 тисяч із них була заборгованість по заробітній платі трудовому колективу.

Справу про банкрутство КСП «Донецька овочева фабрика» було порушено 25 червня 2002 року, а ще через рік фінансова неспроможність підприємства була підтверджена остаточно. Однак у відповіді Донецького обласного управління юстиції одному з колишніх працівників КСП, громадянинові Сидорову, підписаній в. о. заступника начальника Є. І. Мезенцева, стверджувалося, що КСП не значиться за місцем розташування з 2001 року, а за цією адресою міститься інше підприємство. Цією фірмою було ТОВ «ТЕК», що належить Олександрові Групському!

Це дуже стислий опис традиційної для донецьких «бізнесменів» схеми відбирання землі та майна у селян. Нагадаю, що аналогічні методи, хоча й без застосування фізичної сили, були взяті на озброєння і однією з героїнь попередньої статті – регіоналкою Ларисою Радзишевською, яка залишила без даху над головою кілька десятків селян із донецького села Дальнє.

Але головне, що об’єднує Групського, Радзишевську і їм подібних, – це повне сприяння їхнім діям з боку місцевих держслужбовців, абсолютна більшість яких була призначена на свої посади рідною партією. У випадку з Групським підтримка здійснювалась ще й з боку тутешніх «авторитетів».

Колись у розмові з автором цих рядків Розумовський говорив, що під час своїх «наїздів» на «Фабрику декоративних рослин» Групський погрожував йому своїм покровителем на ім’я Мішаня. У колективному зверненні працівників КСП «Донецька овочева фабрика» до колишнього Президента Віктора Ющенка йдеться про такого собі Михайла Михайловича, ім’ям якого начебто і прикривався їхній кривдник. Про зв’язок Групського з якимось Михайлом Михайловичем згадується і в свідченнях дружини донецького адвоката Сергія Сигидіна, що був застрелений 12 липня 2010 року чотирма пострілами впритул із пістолета «ТТ». За її словами, всі троє чоловіків були близькими друзями.

Із великою часткою ймовірності можна говорити про те, що цим самим загадковим Михайлом Михайловичем є Михайло Ляшко, також відомий у Донецьку під прізвиськами «Михал Михалич» і «Мишаня Косий».

Цей досить впливовий в столиці Донбасу бізнесмен закладав основи свого фінансового добробуту у «хвацькі 90-і» (починав пересічним продавцем на Горлівському колгоспному ринку) і завжди намагався уникати публічності. Згадки про нього дотепер можна було знайти лише на сторінках скандально відомої (і офіційно забороненої владою) книги «Донецька мафія» і в матеріалах нечисленних журналістських розслідувань. Примітно, що вище вказані джерела інформації завжди ставили Михайла Ляшка в один ряд із такими людьми, як Брагін, Узбек, Немсадзе, Стельмашенко, Чертков, Аркалаєв, Кий та іншими, які здобули собі в Донбасі вельми специфічну популярність. Михайло Ляшко також вважається одним з найближчих сподвижників і бізнес-партнерів нардепа-регіонала Бориса Колеснікова. Цікаво, що, за неперевіреними даними, на останніх місцевих виборах Михайло Ляшко з подачі Партії регіонів став депутатом Будьонівської райради Донецька, таким чином дебютувавши в політиці.

Провінційні жахи «біло-блакитної» вотчини

У донецькій же глибинці сьогодні процвітає повне беззаконня. Від тамтешніх «відморозків» сьогодні потерпають навіть силовики.

У червні цього року співробітники «Беркута» Марчук і Столбовський на службовому авто патрулювали околиці Великої Новосілки, про яку також згадувалося в одній з наших попередніх статей. Цей захід здійснювався гостями з Донецька в рамках офіційно запланованого оперативно-профілактичного відпрацювання. Інтерес «беркутівців» до одного з місцевих жителів, що здався їм підозрілим, вилився в групове побиття… правоохоронців. Коли натовп увійшов до ражу, від особливо буйних голів почулися ідеї про те, щоб обеззброїти міліціонерів і, прив’язавши до дерев, зняти їх на камери мобільних телефонів! Бійку вдалося зупинити лише колегам-товаришам Марчука і Столбовського по службі, що оперативно прибули на місце події. Пізніше обох «беркутівців» було госпіталізовано.

Призвідником бійки виявився один з представників впливового у місті сімейства Кузнєцових, що перебувають у родинних стосунках з головою місцевого райсуду і ведуть дружбу з головою райради, який, як раніше повідомлялося, є в тих краях чимось на зразок намісника Бога на землі. У підсумку щодо самих же співробітників правоохоронних органів було порушено кримінальну справу, і їм ледве вдалося зберегти свою свободу. Що стосується Кузнєцових, то обидва брати, які брали участь в бійці, і раніше неодноразово мали проблеми з законом, залишилися повністю безкарними.

У січні цього року в новинні зведення ЗМІ потрапив і Амвросіївський район Донецької області. Зокрема, в телесюжеті (див. відео), показаному на ТРК «Україна», розповідалося про аграрних рекетирів, які обклали даниною місцевих фермерів – щоб «гріти зону». Постраждалі відмовлялися дивитися в об’єктив камери журналістів, а правоохоронці, які займалися розслідуванням кримінальної справи, зізнавалися в тому, що вони нібито перенеслися до бандитських 90-х. Втім, прізвища злочинців не називалися, тому перевірити, чи понесли бандити заслужене покарання, дуже проблематично. Може статися, все вийшло зовсім навпаки.

Львівський оскал донецької Феміди

Наприклад, у лютому 2011 року колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Львівської області під головуванням судді В. Перетятька прийняла ухвалу, якою вирішила змінити запобіжний захід із перебування під вартою на підписку про невиїзд трьом членам львівської кілерської «бригади» Степана Максимова, яка за пристойні гроші обіцяла в Києві «вирішити усі ваші проблеми». Власне, ці троє, на переконання слідства, здійснювали керівництво рядовою кілерською «піхотою» з питань організації збору інформації і даних про особу, оброблення цих даних та організацію їхньої перевірки, підготовки та вчинення вбивства, розробки плану вбивства та втечі після його вчинення, організації конспірації та переховування учасників групи, забезпечення виконавця вбивства вогнепальною зброєю.

На свій рахунок упродовж 1998–2003 років «бригада» з понад 20 осіб записала низку розбійних нападів на квартири грошовитих мешканців і вбивств на території західних областей. Зокрема, на Рівненщині банда вчинила два вбивства і три розбійні напади, на Тернопільщині – три розбійні напади, на Львівщині – вісім розбоїв і вбивств. У Києві кілери, які входили до згаданого угруповання, теж скоїли кілька замахів і вбивств на замовлення.

Нічого не нагадує?..

«Поза всяким сумнівом, Львівський суд взяв за основу рішення Донецького суду 2010 року, який виправдав керівника злочинної групи Гіві Немсадзе, на рахунку якої доведених 52 (!) убивства – на підставі того, що групою начебто керував не Гіві, а його брат-небіжчик Гурам. Який, за свідченнями очевидців, був звичайним наркоманом і до «стрілок» і «розбірок» не мав жодного стосунку», пише «Україна кримінальна».

Саме так. Львівський суд узяв приклад з донецької Феміди, а не навпаки. Судовий процес у справі банди, до речі, триває вже не рік і не два, але з-за ґрат злочинці вийшли чомусь тільки зараз, коли прийшла нова влада.

Освоєння жовто-блакитної цілини «по-донецьки»

На закінчення статті повернуся до того, звідки почав. Тобто до Чернівецької області. Щоб усім, хто сумнівається, було зрозуміло: те, що трапилося там, не є чимось геть випадковим. Насправді той інцидент з побиттям рибалок є лише малесеньким штрихом, проявом стійкої тенденції до всеосяжного зрощування криміналу і влади, започаткованого нинішньою злочинною владою в межах всієї країни.

Так, на минулих виборах до органів місцевого самоврядування регіонали провели до Чернівецької міськради Миколу Клима, що, як підозрюють журналісти з сайту ОРД, в минулому мав прізвище Загурський. Так от, за інформацією видання, Загурський був лідером одного з найбільш небезпечних злочинних угруповань, що діяло на території Чернівецької області в період з 1990 по 2004 рік. У різні часи угруповання налічувало від десяти до тридцяти осіб і спеціалізувалося на розбої, здійсненні замовних вбивств, рекеті, вибиванні боргів, крадіжці і торгівлі вкраденими автомобілями, їхнім поверненням до господарів за винагороду, а також незаконним вивезенням громадян за кордон та іншими темними справами. За версією журналістів, покровителем Клима є партнер відомого українського олігарха Дмитра Фірташа Юрій Борисов, офіційно призначений куратором області зусиллями міністра палива та енергетики Юрія Бойка.

Хіба треба ще щось додавати до всього вищесказаного?..

Так, у дев’яності бандитів і злочинних угруповань вистачало в усіх містах і селах величезної України. Проте тоді їх десятками і сотнями відправляли за ґрати, а не всебічно «відмазували» в судах, випускали на волю, а через деякий час відправляли прямо до влади, наділяючи мандатами, посадами і повноваженнями.

Попередні публікації:

Донбаські Кущі-1. Страх і ненависть у донецькому Моспині

Донбаські Кущі-2. Кріпацтво як звичайне явище в донецькій глибинці

Артем Фурманюк журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • Зображення 16x9

    Артем Фурманюк

    Народився в 1981 році у Ростові-на-Дону в журналістській родині. Все життя прожив у Донецьку, в березні 2014 року разом із родиною переїхав до Києва. Журналістську кар’єру розпочинав у донецькій опозиційній газеті «Остров» та прес-секретарем Донецького обласного осередку ГО «Пора». Згодом писав для багатьох як регіональних, так і всеукраїнських друкованих та цифрових видань. Спеціалізується на жанрі журналістських розслідувань, є одним зі співавторів забороненої на Донбасі книги «Донецька мафія. Перезавантаження». Дописувач до рубрики «Точка зору» на сайті Радіо Свобода із 2010 року.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG