Боротьба за право повернутися на батьківщину тривала довгі пів століття і набувала драматичних, часто – трагічних, форм. Активістів національного руху кидали у тюрми на десятиліття, їх виганяли з країни, доводили до самовбивств.
Лише наприкінці 1980-х років, коли Радянський Союз та його каральні органи ослабли, розпочалося масове повернення кримських татар на батьківщину. Але спротив влади, особливо, кримської, розвал Радянського Союзу та економічна криза початку 90-х років завадили повернутися всім, хто цього бажав. За різними даними, у місцях депортації, переважно в Узбекистані, залишаються від 60 до 100 тисяч осіб. Втім, переважна більшість із тих 270 тисяч, які повернулися чи, навіть, народилися уже в Криму, вважає, що депортація і далі триває для всього кримськотатарського народу.
Вбити душу народуІсторик Гульнара Бекирова каже, що така тривала депортація зруйнувала практично всю національну інфраструктуру – були ліквідовані та знищені театри, газети, школи, вузи, бібліотеки, наукові установи, значна частина архівів, релігійні структури. Окрім значних демографічних втрат, так чуттєвих для нечисленного народу, важливий моральний аспект – постійне приниження всього кримськотатарського народу, його тривале таврування і звинувачення у «зраді», а також етнокультурний – ерозія кримськотатарської культури і мови, майже повне знищення кримської топоніміки (навіть Бахчисарай збиралися перейменувати у Куйбишево або Пушкіно).
І після двох десятиліть репатріації кримським татарам не вдалося відновити ці втрати. Гульнара Бекирова припускає, що наслідки депортації не були б такими катастрофічними, якби не заборона на повернення на батьківщину, яка, юридично існувала до 1987 року, а фактично – до початку 90-х років. Кримським татарам весь цей час не дозволялося писати в офіційних документах, що вони «кримські», а лише – «татари». Саме тому в кримськотатарській громаді боляче сприйняли, цілком виправдане з точки зору правозахисників, рішення офіційного Києва скасувати запис «національність» в українських паспортах. І досі періодично від активістів національного руху лунають заклики до влади відновити такий запис, зробивши його добровільним.
Без мови і релігії – немає народуГолова Асоціації кримськотатарських працівників освіти «Мааріфчи» Сафуре Коджаметова називає найтрагічнішим наслідком депортації – фактичну втрату рідної мови молодшими поколіннями і руйнацію системи кримськотатарської освіти. В результаті депортації були закриті сотні кримськотатарських шкіл та інших навчальних закладів. Зараз в Криму діє лише 15 (із понад 650) шкіл, формально, з кримськотатарською мовою викладання, з яких 13 – школи 1-3 ступеня. Але і в них викладання, власне, кримськотатарською мовою ведеться лише в початкових класах, оскільки для старших класів немає підручників. Частина з них уже підготовлена, але у Міністерства освіти та науки України немає чи то грошей на їхнє видання, чи то бажання.
Схоже, у кримської влади немає бажання взагалі підтримувати кримськотатарське шкільництво. Сафуре Коджаметова розповідає, що громадськість із 1994 року домагається від Верховної Ради Криму ухвалення Концепції розвитку освіти кримськотатарською мовою. Але досі проект цього документа не затвердив ні уряд автономії, ні кримське Міністерство освіти. Кожна ж нова кримськотатарська школа відкривається громадськістю «з боєм», за неймовірного спротиву місцевої влади, каже Сафуре Коджаметова. За офіційними даними, в таких школах зараз навчається лише 8,5% (!) дітей із кримськотатарських родин, решта – переважно, в російськомовних школах. Русифікація кримськотатарської молоді триває і зараз.
Не менші проблеми – в релігійній сфері. У радянські часи більшість мечетей та інших культових споруд мусульман були зруйновані, релігійні діячі – репресовані, а духовна література – знищена. Після повернення на батьківщину кримські татари зіштовхнулися з протидією і влади, і офіційного православного духовенства. Уже понад 10 років триває боротьба кримських татар за право збудувати у Сімферополі Соборну мечеть, але офіційну заборону міськради ніяк не вдається подолати. З величезними проблемами Духовне управління мусульман Криму зіштовхується і в намаганні повернути відібрані раніше культові споруди, і в спробах отримати земельні ділянки для будівництва нових мечетей.
Остання ілюстрація на цю тему – влада виступила проти будівництва мечеті у селі Мирне, оскільки вона планувалася у санітарній зоні захоронень колишніх в’язнів нацистського концтабору на місці колишнього радгоспу «Червоний». Але, за останніми повідомленнями, там же організація колишніх військовослужбовців «Велике братство без кордонів» збирається будувати православну каплицю. Влада не заперечує.
Муфтій хаджи Еміралі Аблаєв каже, що влада не тільки усіляко перешкоджає Духовному управлінню мусульман Криму та його громадам, але й «увімкнула зелене світло» представникам так званого «нетрадиційного Ісламу», які, з одного боку, несуть загрозу етнічно-релігійній самобутності кримських татар, а з іншого – привносять радикальні елементи в релігійне життя Криму. На думку хаджи Еміралі-ефенді, таким чином дехто з можновладців хоче розколоти кримськотатарський народ на релігійному ґрунті.
Земля для кримських татар – більше, аніж просто земельна ділянкаЗемельна проблема в питанні повернення та облаштування репатріантів у Криму і далі залишається однією з центральних. Її розв’язання ускладнюють і недосконалість чинного українського законодавства, і корумпованість місцевої влади, і зовнішні впливи. Але одна з причин того, що ця проблема так гостро постала саме в останні роки – рішення Кримського облвиконкому 1989 року про заборону прописувати кримських татар, які поверталися до Криму, в Сімферополі і районі, у Великій Ялті, Великій Алушті, Судаку, Феодосії, Євпаторії і Бахчисарайському районі – саме там, де до депортації проживала найбільша частка кримських татар.
Репатріанти (у переважній більшості – колишні мешканці міст) були змушені селитися у сільських степових регіонах півострова. А саме там, у депресивних сільськогосподарських районах, був найбільший рівень безробіття, зруйнована інфраструктура і ще безліч соціальних та економічних проблем. А поруч – якихось 50-100 кілометрів – на Південному узбережжі Криму, де в багатьох збереглися батьківські чи дідівські будинки, кипів туристичний бум, що давав можливість утримувати багатьом кримчанам гідно родини. Але одночасно місцеве корумповане чиновництво влаштувало масовий тіньовий розпродаж дорогої прибережної землі, яку кримські татари вважали не стільки власністю своїх батьків, скільки частиною культури свого народу.
І досі на околицях Сімферополя та більшості приморських міст Криму стоять десятки «галявин протесту» – селища самоселів-репатріантів, які можуть бути знесені силою у будь-який момент. Попри десятки різних міжвідомчих нарад і засідань, в тому числі – РНБО, Кабміну України, Ради міністрів Криму, створення цілої низки комісій і робочих груп, земельна проблема репатріантів не втрачає своєї гостроти. Президент київського Центру близькосхідних досліджень, кримознавець Олександр Богомолов каже, що влада не враховує, що земля для кримських татар – не просто матеріальний ресурс, це частина їхньої ідентичності.
Досі – «зрадники» і «вороги народу»?Найбільшою проблемою, яка гальмує розв’язання решти – і земельних, і мовно-освітніх, і культурно-релігійних та інших, перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров вважає невирішеність політико-правових питань кримських татар. Мова йде про те, що кримськотатарський народ досі не реабілітований. Кримські татари не підпадають під дію жодного українського закону, який стосується відновлення прав людей, що постраждали від дій радянського режиму чи його васалів (зокрема, уряду Польської Народної Республіки).
Із кінця 90 років у Верховній Раді України лежать законопроекти про відновлення прав громадян, депортованих за національною ознакою, та про статус кримськотатарського народу в Україні. На думку Рефата Чубарова, ухвалення цих законів зняло б чимало гострих питань, а також поставило б крапку у суперечках, кого ж можна вважати депортованим. Більшість експертів вважає, що статус «раніше депортованих» мали б отримати усі, хто особисто зазнав депортації, а також їхні нащадки, які народилися у місцях депортації чи поза межами Криму. Поки що ж кримські татари вважають, що і навіть їхні діти, які народилися в Криму, є де-факто депортованими, бо досі їхні права у повному обсязі не відновлені, ні вони, ні їхні батьки і діди формально досі не реабілітовані.
Схоже, навіть попри те, що уряд України за всі роки репатріації виділив для облаштування кримських татар близько 1,2 мільярда гривень, через невирішеність політико-правових питань кримськотатарського народу, значна частина репатріантів вважає, що насправді депортація продовжується…
(Сімферополь – Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.