Гідні громадяни чи політичне «гарматне м’ясо» Кремля?

Судетські німці були більш чи менш вибухонебезпечною етнічною матерією, але допоки офіційний Берлін не почав підбурювати населення Судет проти Чехословаччини, ситуація в цьому регіоні непогано контролювалася Прагою. Якби не втручання нацистської Німеччини, судетські німці протягом певного історичного часу встановили б якийсь етнокультурний баланс у межах чехословацької держави з її слов’янським населенням. Однак метою нацистів у Берліні було зробити з чехословацьких німців потужну політичну зброю, спрямовану проти сусідньої країни.

Аналогічним чином нацисти прагнули до використання німецьких меншин у Польщі, Югославії, державах Балтії тощо. Німці, які погодилися на роль політичного «гарматного м’яса» Гітлера, сплатили за це після поразки Німеччини в Другій світовій війні страшну ціну.

Проблеми «керівного народу»

Схожі проблеми після розпаду СРСР мають представники іншого імперського народу, російського. В 1945 році, виступаючи на урочистому прийнятті з нагоди перемоги над Німеччиною, Сталін у публічному виступі назвав росіян «керівним народом» Радянського Союзу. В нових незалежних державах на уламках СРСР цей винятковий статус росіянами повільно, але неухильно втрачається. Різні сегменти російських меншин ставляться до цього процесу по-різному, від цілковитого розуміння його справедливості до абсолютного неприйняття. Але вже зараз зрозуміло, що переважна більшість пострадянських держав здатна впоратись з цією проблемою, якби не агресивне зовнішнє втручання. Йдеться про цілеспрямовану політику Кремля з метою перетворення російських меншин у сусідніх країнах на знаряддя політики офіційної Росії, політики, що вже сьогодні виглядає як реінтеграція імперії. Ця політика дуже нагадує ставлення нацистської Німеччини до її діаспори в європейських державах. Відмінності спостерігаються лише в деталях.

Скажімо, такий політичний діяч, як Костянтин Затулін, що намагається «консолідувати російськомовне населення України», на відміну від «консолідатора» німців Чехословаччини Конрада Генлейна, не є українським громадянином, а Генлейн мав чехословацький паспорт. Конрад Генлейн був (уже після знищення чехословацької держави) обергрупенфюрером СС, про якісь звання Костянтина Затуліна в російських спецслужбах нам нічого не відомо. Затулін, будучи депутатом російської Держдуми, очолює фундацію «Інститут країн СНД», за яким, як стверджують, стоїть мер Москви Юрій Лужков.

Затулін у деяких інтерв’ю говорив про необхідність створити в Україні етнічну партію, що об’єднувала би етнічних росіян, але жодна зі структур, що діють в Україні – «Російський блок», «Слов’янська партія» і т.д. не спромоглися стати більш чи менш помітними політичними силами. А Конрад Генлейн успішно сформував «Судетську німецьку партію» (СНП), що фінансувалася із секретних, позабюджетних джерел Імперського міністра закордонних справ Третього Рейха. Зусиллями Генлейна були також створені так звані спортивні загони – аналог штурмових загонів (СА) Німеччини. Затулін поки що обмежується посланнями та лобіюванням деяких псевдокозацьких парамілітарних формувань в Україні (переважно в Севастополі й Криму). На відміну від етнічно-російських партій, що не змогли потрапити до Верховної Ради України, Судетська німецька партія після 1935 року мала в чехословацькому парламенті 44 мандати. Але як і Генлейн до Гітлера, Затулін має можливість потрапляти на прийняття до нинішніх лідерів Російської Федерації.

Генлейн під диктування Берліна постійно висував вимоги Чехословаччині нібито від імені населення Судетського регіону. Затулін висуває вимоги до України начебто від власного імені, хоча дає зрозуміти, що за ним стоять найвпливовіші в сучасній Росії сили і структури. Зокрема, нещодавно Затулін ще раз оприлюднив ці вимоги до України:

1. Офіційне проголошення позаблокового, нейтрального статусу України.
2. Конституційне оформлення федеративного устрою України.
3. Державний статус російської мови в Україні.
4. Привілейований статус в Україні Московського патріархату.

Але Затулін не лише формулює вимоги до України, але й визначає завдання для російського населення української держави. Зокрема, він закликає російських політиків сприяти, використовуючи етнічних росіян в Україні, «оновленню, зміцненню і консолідації політичних сил, що послідовно виражають інтереси мас населення півдня і сходу України … послабленню і відходу зі сцени відверто антиросійських політиків і сил, витісненню їхніх прихильників із державного апарату, над усе зі сфер освіти, культури, оборони і безпеки …» Одним із головних завдань Затулін і Кремль вважають «відмову її (України – авт.) від мети євроатлантичної інтеграції». Фактично все це є планом ізоляції і знищення української держави як шляхом руйнації її зсередини, так і шляхом зовнішнього тиску. А знаряддям цього плану (та його заручником) пропонується стати мільйонам мешканців України етнічного російського походження.

Спекуляції на етнічній розгубленості

Зараз Кремль спекулює на тому, що в геополітичному статусі та самоідентинфікації росіян відбулися радикальні зміни, пов’язані з крахом москвоцентричної імперії. За часів Єльцина деякі російські дослідники писали про це чесно і без лицемірства. Ось, наприклад, А.Язикова в 1996 році дала таку оцінку докорінним змінам у становищі росіян: «Внаслідок розпаду СРСР росіяни втратили не тільки свою попередню самоідентифікацію, але й своє особливе становище, пов’язане з їхньою чисельністю і роллю у створенні російської, а відтак і радянської державності. В багатонаціональному Радянському Союзі росіяни мали пільгове становище в партійних і державних структурах, в армії і держбезпеці. Вони ж становили кістяк технічних спеціалістів і директорат великих новобудов у Середній Азії, Прибалтиці, Закавказзі тощо».

Для багатьох росіян утрата свого привілейованого, виняткового статусу є надзвичайно болісною. Сьогодні, вперше в російській історії, росіянам необхідно усвідомлювати себе національною меншиною на території нових держав. А це означає, що власні національні амбіції треба якимось чином узгодити з такими ж самими амбіціями національної більшості. В цьому делікатному процесі розраховувати на звичний тиск із боку Москви не випадає. Російські громади в країнах СНД стоять перед вибором, яке місце посісти в країні проживання. Або виходити зі своїх людських інтересів як громадян певної держави, або замикатися в своїй етнічній шкаралупі, або зробити себе простим знаряддям реалізації політичних інтересів «історичної батьківщини».

У країнах СНД із деяких пір російське населення, привчене до привілеїв у сфері мови, культури та інформації, змушене наражатися на все більш активні вимоги корінного населення щодо радикальних змін у мовному, культурному та інформаційному просторі. Таке вирівнювання прав суб’єктивно переживається багатьма росіянами як русофобія, дискримінація і утиски. Хоча в СРСР людина, що не володіла російською мовою, взагалі не могла розраховувати на щось добре в житті. І це не вважалося нав’язуванням російської мови, насильницькою русифікацією чи порушенням прав людини. Навіть найменші кроки назустріч корінному населенню, його мові та культурі здебільшого викликають вороже ставлення з боку значної частини етнічно російського населення. Коли партія і уряд штучно напомповували російське і російськомовне населення в союзні республіки, тим людям ніхто не пояснював, що вони їдуть до іншої країни, до іншого народу з іншою мовою, культурою та традиціями. Не пояснювали, що до цього народу, який живе на власній землі тисячі років, доведеться якось пристосовуватися, якось обмежувати свою пиху. Не пояснювали, що не завадило б протягом 30-40 років проживання в республіці так-сяк опанувати мову, щоб не бути там чужорідним тілом. У цьому божевільному переселенні мільйонів людей і міксації народів – коріння багатьох нинішніх проблем і трагедій.

Усі ці болючі й неминучі питання, що протягом наступних десятиліть супроводжують крах імперій, нині активно використовуються Кремлем, щоби створити в Україні феномен «судетських росіян» (насамперед, у Криму), сформувати бойову п’яту колону на етнічній основі та нацькувати її на українську державу. А це означає, що вже сьогодні, можливо, готується майбутня трагедія, зіставна з трагедією судетських німців у 1945 році та пізніше. Досвід історії свідчить, що Москва захищає у сусідніх державах зовсім не етнічних росіян, а тільки свої політичні інтереси, використовуючи російське населення як політичне «гарматне м’ясо», доля якого в кінцевому підсумку може виявитися вельми прикрою. Коли Володимиру Путіну треба було домовитися з тодішнім президентом Туркменистану Сапармуратом Ніязовим (Туркменбаші) про постачання Росії туркменського газу для виконання її газових зобов’язань перед країнами Європи, російський «національний лідер» (як його тепер називають у Росії) абсолютно не звернув уваги, як туркменська влада позбавила всіх місцевих росіян російських паспортів під загрозою конфіскації житла і депортації до Російської Федерації. «Гарматне м’ясо» рано чи пізно нищать або викидають на смітник історії...

P.S. Але в контексті останніх подій в грузинській Абхазії та Південній Осетії акцію Туркменистану щодо російських паспортів можна зрозуміти.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.