Так уже заведено в Україні останнім часом, що всі сумнівні оборудки у вищих ешелонах влади виправдовуються шляхетною метою об’єднання українського Заходу з українським Сходом. Непринципові альянси, зради, зречення прокламованих ідейних засад, несподівані політичні повороти на 180 градусів – усе пояснюють палким бажанням консолідувати Україну.
Ось і тепер Блок Юлії Тимошенко наводить саме таку аргументацію: мовляв, ми змушені були намагатися вступити в альянс із несимпатичним нам Януковичем в ім’я єдності Галичини й Донбасу, Волині й Таврії, але не з нашої вини таке об’єднання країни не вийшло. Але чи насправді таку мету ставили перед собою учасники спроби створити соборний урядовий альянс? Відповісти на це запитання вкрай важливо, тому що, дуже ймовірно, і далі будуть наявні подібні спроби «об’єднати країну».
Об’єднання олігархів чи об’єднання країни?
Чомусь ніхто з речників створення такого альянсу не пояснює, який логічний зв'язок простежується між об’єднанням фінансово-кар’єрних інтересів олігархічного клану Януковича та олігархічного клану Тимошенко – і природними процесами зближення між заходом і сходом однієї держави в культурній, мовній, інформаційній та ментальній сфері. Невже після палких рукостискань олігархів біло-червоних і олігархів біло-блакитних на південному сході могли б припинитися шалена комуно-імперська пропаганда, поширення печерної українофобії в стилі секретаря Донецької міської ради Миколи Левченка, що постійно доводить з телеекранів і шпальт газет, наче ніякого українського народу, на відміну від російського, не існує?
Зрештою, якби консолідація української нації і держави була такою простою справою, то можна було б навіть коаліцію Тимошенко-Янукович не намагатися створювати, а зустрітися в київському ресторані, випити, поплескати один одного по плечу, запевнити один одного у вічній дружбі між БЮТ і Партією регіонів, а відтак між заходом і сходом, і поставити крапку. Однак, чи можуть сьогодні ці олігархи бути повноважними представниками цих частин України?
Після її прощі до Москви та підписання капітулянтських газових угод із Російською Федерацією авторитет Тимошенко стрімко занепадає на заході. Не так стрімко, але також зменшується особистий вплив Януковича не лише на сході загалом, а навіть у раніше тотально контрольованому Донбасі, ба більше, у власній партії.
Отже, клан Тимошенко – то не є Західна і Центральна Україна, а клан Януковича – то не є Південно-Східна Україна. Політичний «шлюб» Тимошенко-Янукович міг би об’єднати Україну не більше, ніж об’єднали Європу і Азію масові шлюби, які Олександр Македонський влаштував у Персії між його солдатами та місцевими жінками. Як чвари олігархічних угруповань зовсім не означають розколу України, так і їхні ситуативні союзи зовсім не означають об’єднання держави.
Україна: чотири в одному
Звичайно, існують поважні проблеми роз’єднання українців, обумовлені історичними і сучасними геополітичними обставинами. Є регіон Західної України, що деякі політологи на основі зафіксованих опитуваннями різниць у настроях та цінностях громадян, напівжартома називають «Бандерівська Україна», де процес українського націєтворення практично завершено, є регіон Центральної України (ті ж самі політологи називають його «Петлюрівська Україна»), де націєтворення перебуває нині в активній фазі, але є регіон Південного Сходу, де процеси українського націєтворення штучно гальмуються, де людям пропонують або комуно-радянські, або російсько-імперські проекти ідентифікації населення цього регіону. Причому є певні особливості, про які варто сказати.
Між Заходом і Центром України сьогодні вже немає суттєвих проблем і під час Помаранчевої революції вони виступили як єдине геополітичне тіло. Проблеми є між Заходом-Центром, з одного боку, і Півднем-Сходом, із другого. Проте Південь-Схід не є монолітним. Вищезгадані політологи поділяють його на так звану «Махновську Україну» (Одещина, Миколаївщина, Херсонщина, Дніпропетровщина, Запоріжжя, частково Слобожанщина) і Совєтську Україну (частково Харківщина, повністю Донеччина, Луганщина і Крим).
«Махновська Україна» становить собою благодатне поле для українського націєтворення, проте держава бізнесюків і олігархів, бюрократів і корупціонерів нічого для цього не робила всі 18 років незалежності. Та лише активна націєтворча праця у сфері інформаційної політики, освіти, культури, національної безпеки здатна подолати розкол і стерти невидимий кордон між регіонами.
Особливо важко відвойовувати геть завойований (а точніше, зданий режимами Кравчука і Кучми) Російською Федерацією інформаційний простір України, що сьогодні дуже агресивно і вельми масштабно працює проти Української держави, активно сприяючи, та навіть провокуючи відцентрові тенденції, розкол і ворожнечу між регіонами. Ця політики проводиться навіть тоді, коли ЗМІ формально належать українському власникові. Досить лише згадати, як уже тривалий період у програмі Савелія Шустера «Шустер-LIVE» на телеканалі «Україна» (!!!) глядачам постійно навіюють, що ніякої України як цілісної країни не існує, завжди поділяючи аудиторію на Захід і Схід у самій студії, натякаючи і привчаючи до переконання, наче ніякої консолідованої загальноукраїнської думки в українців не може бути за визначенням, а може бути лише окрема позиція Сходу і окрема позиція Заходу. Невже після рукостискань Януковича і Тимошенко Ринат Ахметов, який володіє каналом «Україна», припинив би на ньому вакханалію ледь прихованої українофобії?
Єднати не «посполитих», а громадян
Сьогодні треба тактовно, обережно, але послідовно і неухильно формувати українське мовне середовище (витрачаючи на це чималі кошти) і поширюючи його на всю територію України, приділяючи особливу увагу дитячим садкам, школам, університетам і коледжам, інформаційним та культурницьким структурам. Ніякі «союзи» олігархів не можуть замінити собою цю глибинну, розраховану на багато років, органічну працю. Не можна відмовлятися також від гнучкого, але послідовного витіснення з України агресивного російського шоу-бізнесу агресивної телекультури, що пропагують чужі цінності, які суперечать соборності Української держави.
Що здатні зробити позитивного демагогічні заяви олігархів (кажуть, що коаліція БЮТ і регіоналів мала називатися «Соборність і Відродження» – гарна назва, боюся, вона ще десь випливе), коли Україну жорстко шматують мовно, психологічно, культурно, інформаційно тощо? Невже дуумвірат Тимошенко-Янукович міг би протистояти цим явищам? Адже йдеться про багато проблем, що не розв’язуються змовою двох олігархічних «вождів». Навряд чи вони здатні реально виконувати завдання об’єднатися, бо тут треба говорити про фундаментальні речі, а не про приватизацію влади, вкраденої в народу і не про звичайний брехливий піар, за яким не буде жодного практичного кроку.
Якби ці діячі справді хотіли об’єднувати Україну, то вони могли б негайно розпочати формування єдиного інформаційного простору Заходу і Сходу (на сході є чимало міст, де в кіосках преси неможливо знайти київську газету, навіть російськомовну, де неможливо почути київське радіо, не кажучи вже про львівську пресу), формування єдиного освітнього простору, щоб у школах Львова і Севастополя, Донецька і Луцька історію не викладали так, ніби ці міста належать до різних держав.
Вони мали б розпочати роботу з формулювання єдиної Патріотичної платформи, де було б визначено основні засади сучасного українського патріотизму, ті засади, не поділяючи які, людина не могла б уважати себе патріотом України. Така Патріотична платформа справді могла б наблизити захід і схід, бо ж за багатьма опитуваннями населення сходу і півдня, воно заявляє, що любить Україну і готове захищати її територію зброєю.
Проте про ці справді пекучі аспекти національної консолідації ніхто від Януковича і Тимошенко нічого не почув, навіть у їхніх «полум’яних» заявах щодо зриву переговорного процесу. З огляду на вищевикладене, всі заяви про створення коаліції в ім’я об’єднання України, що виливалися зі штабів БЮТ і Партії регіонів сприйнялися (і щось подібне буде надалі сприйматися) як невдалий анекдот. Як середньовічні сеньйори, Янукович і Тимошенко прагнули об’єднати не Україну, а свої «феоди», своїх «посполитих» – виборців, об’днати позірно, залишаючи їх відчуженими один від одного, не долаючи межу між ними. Тому не дивно, що спроба такого «б'єднання» виявилася невдалою. Тим самим закінчаться і наступні подібні спроби.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.