Двадцять років після падіння берлінської стіни й 18 років після розвалу комуністичної імперії СРСР західний світ на офіційному рівні нарешті усвідомлює, що сталінізм – під цим поняттям слід розуміти також його підвалини, які заклав Ленін – заслуговує на таке саме засудження як німецький нацизм та італійський фашизм.
Схвалення резолюції ПАРЄ є продовженням заходів, започаткованих Європейським парламентом 2 квітня 2009 року під час пленарного засідання в Брюсселі. У цей день 553 голосами «за», 44 – «проти» і 33, що утрималися, депутати Європейського парламенту виявили свою «повагу до всіх жертв тоталітарних та недемократичних режимів у Європі» й оголосили 23 серпня загальноєвропейським Днем пам’яті жертв тоталітарних та авторитарних режимів.
На згаданому пленарному засіданні Європарламенту констатовано, що Європа може по-справжньому об’єднатися лише тоді, коли всі її країни будуть здатні подивитися на свою історію з однієї позиції, коли вони будуть ладні визнати сталінізм, нацизм і фашизм «спільним спадком» і провести чесні та ґрунтовні дебати про всі тоталітарні злочини минулих десятиліть. Таке відкрите обговорення трагедії ХХ століття лише зміцнить подальшу європейську інтеграцію. У Брюсселі було висловлено також пропозицію створити загальноєвропейський документаційний центр і музей пам’яті жертв усіх тоталітарних режимів.
Резолюцію ОБСЄ, а також документ, ухвалений Європарламентом, треба вважати знаковими подіями, які започатковують якісно новий і системний підхід в оцінках злочинів проти людства двох найстрашніших режимів ХХ століття – більшовизму та нацизму.
Звісно, схвалені документи не мають ніяких юридичних наслідків. Втім, варто пригадати, що Гельсінкські домовленості з 1975 року, зокрема положення про дотримання прав людини, котрі для Радянського Союзу та його сателітів також не мали ніякого юридичного значення. Але оприлюднення Гельсінкського документу значною мірою сприяло в СРСР посиленню дисидентства та, що важливіше, виникненню організованого правозахисного руху в Радянському Союзі, представники якого таким чином міг посилатися на міжнародний документ, підписаний також і Москвою.
Що означають кроки Європарламенту та ОБСЄ? На мою думку, варто зазначити наступне:
– Нове покоління західних політиків, у тому числі європейських парламентаріїв, під впливом своїх колег із країн – нових членів ЄС із Центрально-Східної Європи дедалі глибше усвідомлює справжню суть більшовицького режиму, що тривав, залежно від держави, від 40 до 70 років, та його злочини.
– Нова оцінка комуністичного режиму в СРСР на основі документальних досліджень, виданих упродовж останніх років, є поразкою «вічно» лівих прокомуністичних рухів на Заході, що навіювали собі та й інших прагнули переконати у тому, що, мовляв, ленінсько-сталінські репресії були лише дрібним, хоча й прикрим «непорозумінням» на шляху побудови соціалістичного («справедливого») порядку співжиття людства.
– Названі документи заохочують суспільства посттоталітарних держав в Центрально-Східній Європі цілеспрямовано і ретельно вивчати своє минуле, осмислювати його та робити з цього відповідні висновки.
– Заява Європарламенту і резолюція ОБСЄ є також сигналом нинішньому керівництву Російської Федерації, що замовчування або применшування масштабів сталінських репресій, повзуча, але явна реабілітація ролі Сталіна в історії радянської імперії як «ефективного менеджера» є хибним шляхом, що суперечить істині й потребам, як свого часу висловився Михайло Горбачов, «спільного європейського дому».
Складний і тривалий шлях прозріння
Усвідомлення масштабів злочинів Сталіна і його системи був для західноєвропейських політиків шляхом довгим і неоднозначним. У резолюції ПАРЄ мовиться про сталінізм, проте зрозуміло, що під цим поняттям треба розуміти весь період злодіянь більшовизму, репресивний фундамент якого заклав Ленін і розбудував Сталін. Остаточно комуністичні репресії зупинила не якась революція, а інволюція (крах) радянської системи внаслідок внутрішнього розкладу на переломі 80-90 років минулого століття.
Усвідомлення масштабів більшовизму (сталінізму) в західній частині світу тривало довго, бо суспільства країн «старої» Європи не зазнали на собі репресій комуністичного режиму, а інтелектуальна, здебільшого лівих переконань еліта, після досвіду з нацизмом, вважала, що (радянський) соціалізм є все-таки вірним шляхом у світле майбутнє. У зв’язку з цим варто нагадати, що відомий французький філософ Жан-Поль Сартр 1949 року привселюдно заявив, що концтабори в СРСР не можуть існувати вже тому, бо це суперечить самому філософському поняттю соціалізму.
Перші сумніви з’явилися на Заході після доповіді Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС 1956 року, на якому він розвінчував культ особи Сталіна, але не злочини сталінізму, в яких сам Хрущов брав активну участь. Окупація військами країн Варшавського договору Чехословаччини у серпні 1968 року також сприяла прозрінню певної частини західних лівих. Італійські комуністи почали називати себе «єврокомуністами». Проте найбільшим шоком для лівих став тритомник Олександра Солженіцина «Архипелаг Гулаг», виданий у Парижі 1973 року спершу російською мовою і одразу ж перевиданий англійською, французькою, німецькою та іншими мовами. Ця подія, а також документальні свідчення про знущання в радянських психолікарнях над дисидентами пожвавили дискурс про комуністичний тоталітаризм та його коріння.
У цьому процесі прозріння Заходу слід згадати й дуже плідну дискусію істориків і політологів, зокрема у Франції в другий половині 1990-х років. Йдеться про таких видатних учених, як Франсуа Фюре, П’єр Шоню, Ален Безансон та інших. Український читач має можливість ознайомитися з доробком Алена Безансона в його книзі «Лихо століття. Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту», яку видано в Києві 2007 року.
Українець випередив Європарламент і ОБСЄ
Проте чи не першим викривачем злочинів більшовизму-сталінізму був український письменник і громадсько-політичний діяч Іван Багряний. Перебуваючи в американській окупаційній зоні Німеччини, Багряний 1946 року написав і опублікував кількома західними мовами свій полум’яний памфлет під промовистою назвою «Чому я не хочу вертатись до СРСР?»
Це був час, коли радянські органи НКВС (СМЕРШ) всілякими хитрощами домагалися (не раз і домоглися) від західних союзників видати їм втікачів – громадян СРСР.
Передаючи втікачів радянським органам, західні аліянти не усвідомлювали, що вони стали співучасниками сталінських злочинів. Зрештою, тоді ще не було чіткого усвідомлення навіть щодо масового винищення нацистами євреїв, ще не існувало поняття «Голокост».
Розкривши у своєму памфлеті криваву суть та історію більшовизму-сталінізму в Україні, Іван Баргяний помітив, що «для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно і незрозуміло, як то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї».
Завершуючи свій памфлет, автор написав: «Я не хочу вертатись на свою Вітчизну, доки там панує більшовизм, тому що Сталін нищив Україну в парі з Гітлером. Сталін є союзником Гітлера з 1939 року. Гітлер мав за мету винищити нас в ім’я панування фашистської Німеччини на нашій землі. Сталін нищив нас в ім’я панування своєї партії і її т.зв. «марксо-ленінської доктрини», а фактично в ім’я панування російського червоного фашизму на нашій землі і в цілому світі. Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, у Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький».
Отже, Іван Багряний був чи не першим східноєвропейським громадсько-політичним діячем, який майже 65 років тому аргументовано прирівняв більшовизм (сталінізм) до нацизму.
Тоді йому не повірили. Надворі був 1946 рік. У Нюрнберзі тривав судовий процес над нацистськими воєнними злочинцями, а в Радянському Союзі сталінський режим заповнював архіпелаг своїх концтаборів новим контингентом жертв: радянськими громадянами – колишніми військовополоненими, населенням, що пережило війну на окупованих нацистами територіях, колишніми остарбайтерами, втікачами та депортованими із Західної України та Балтійських республік.
У Західній Німеччині розпочався процес денацифікації, а в Радянському Союзі – процес ресталінізації.
(Словаччина – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.