Подобається це комусь чи ні, але Махно був і лишається найяскравішою постаттю періоду революції й громадянської війни, очоливши селянський рух Південного Сходу України й за короткий час створивши потужну й мобільну армію. На її чолі Махно чотири роки воював проти білих і червоних, частин Антанти, гетьмана Скоропадського й Директорії, уславившись безстрашними блискавичними рейдами, ставши справжнім «володарем Степу» і цілим символом народного руху.
У ньому, як у краплі води, відбилися всі протиріччя й анархістські метання східноукраїнської душі: з ким тільки Нестор Махно не йшов у військово-політичні спілки, проти кого лишень не обертав зброю, порушуючи всі угоди, умудрившись стати кавалером ордена Червоного Прапора. При тому весь час воюючи під прапором чорним.
Власне, Нестор Махно – перший за часом у ХХ столітті український політичний харизматик, який увірвався в політику й історію на кулеметній тачанці. Він став романтичним епосом, у якому поєдналися бутирські «університети», грізна слава володаря південноукраїнських степів, паризька еміграція і посмертна легенда. Що все разом ще й ще продовжує фокусувати на Махнові погляди й зацікавлення багатьох людей. Причому, не лишень в Україні. Знову ж таки, подобається комусь чи ні, але Махно – не лише найпасіонарніший персонаж революції й громадянської війни, а й фігура, вписана в світовий контекст. За розмахом і яскравістю не поступаючись Сапаті чи Че Геварі.
Махно – болючий приклад нереалізованих вповні національних потенцій
До речі, в кінці липня в місті Нікополі на Дніпропетровщині встановлять пам’ятник Несторові Махну. Так що потроху «Шаміль степів» повертається в місця, опановані ним на тачанках та кавалерійських рейдах… Втім, відійшовши від романтики, треба сказати: Махно – це розтроюджений, болючий приклад нереалізованих вповні національних потенцій. Бо Махну, розпустивши в шабельних атаках пательки за вітром, треба було дбати не лише про соціальне звільнення, а й про новонароджувану державність не забувати. Моделюємо ситуацію, в котрій зливаються воєдино три потуги: Армія УНР, Українська Галицька Армія і махновська Повстанська… Впевнений, що не знайшлося б сили, яка б цю потугу змогла подолати. А під Крутами, якби такі й виникли, не довелося б помирати жменьці студентів, заступаючи шлях на Київ п’ятитисячній «більшовицькій орді»…
Але сталося так, як сталося. Це давня українська хвороба, і на те немає, здається, ради. Потужного лівого і справді українського руху в Україні як не було, так і нема. «Анархісти» зводяться до купки гротескних персонажів у «косухах», завсідників фестів і клубів. Націонал-демократи «20 років тримають слово», найміцніше притримуючи власний гаманець. І навіть зараз, якщо ти «червоний», «лівий», то ти, певна річ, автоматично проти буржуїв-олігархів, але чомусь лобіюєш московську версію православ’я й російську мову, а якщо «жовто-блакитний», то обов’язково виглядаєш асоціальним сльозливим недотепою, «хмаркою у вишиванці», котра нічого, окрім «мови» й тужливих «пісень» не відстоює. Така ось «право-ліва» перманентна тупість.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.