Одне слово, маємо а) відчутну політичну складову цього візиту; б) його істотну відмінність від візитів інших церковних предстоятелів; в) щось дуже знайоме тим українцям, кому за сорок, в інтонаціях та поведінці очільника російського православ’я. Чим же об’єднуються оці всі чинники? І чому приїзд особи духовної справляє враження візиту не те щоб державного діяча, а такого собі «хазяїна» – але не душ, а «українських земель», як звуть терени Української держави речники патріарха Московського?
РПЦ: номенклатурний патріархат?
Відповідь на всі ці запитання можна знайти, якщо згадати, в надрах якої системи зійшов на вищі щаблі церковної кар’єри Кирило (Гундяєв), який тип лояльності вимагала від людей ця система, тим більше на високих посадах, і які для цього вона використовувала засоби, керуючись правилом «морально і вірно все, що слугує справі партії». Церква не становила винятку в радянській системі; вона перебувала під жорстким контролем ідеологічних структур влади і «компетентних органів»; її ієрархи відбиралися і затверджувалися на свої посади керівництвом КПРС.
У своєму широковідомому дослідженні «Номенклатура» історик Михайло Восленський зазначав: посада патріарха РПЦ перебувала у віданні політбюро ЦК КПРС, посади митрополитів – у віданні секретаріату ЦК КПРС. Ну, а значущі посади більш низького рівня – то була «просто» номенклатура ЦК КПРС. Отак просто й цинічно атеїсти-комуністи керували православною церквою, яка (попри наявність серед пересічних священиків та ченців справді вільних духом і душею людей, що не були в полоні Царства Кесаря) на загал слухняно виконувала ту ідеологічну місію в суспільстві, яку їй дозволяли «згори».
Під цим оглядом кар’єра майбутнього патріарха виглядає вельми цікаво. Ось її деякі значущі щаблі:
Із 1971 року – представник Московського патріархату при Всесвітній раді церков у Женеві.
Із листопада 1976 року по жовтень 1978 року – заступник Патріаршого екзарху Західної Європи митрополита Никодима (Ротова).
Із 26 грудня 1984 року – архієпископ Смоленський і В’яземський.
Дві перші посади дають підставу стверджувати, що майбутній патріарх уже тоді потрапив до номенклатури ЦК КПРС і працював у тісному контакті з тією організацією, в якій нинішній російський прем’єр дослужився до підполковника. Втім, у цьому не було нічого виняткового – адже кожен громадянин СРСР, який постійно працював на «капіталістичному Заході», тим більше на відповідальних посадах, змушений був так чинити. Інша справа, що у поняття «контакти» різні люди вкладали різні змісти. Але так чи інакше, певні зв’язки і певні стандарти роботи з тих часів Кирило не міг не зберегти до сьогодні.
Але що ще тут впадає в око: на закордонній роботі «дипломат у рясі» Кирило вже тоді посідав незрівнянно більш високі ієрархічно-номенклатурні щаблі, ніж «культуртрегер у цивільному» Володимир Путін навіть під завісу своєї чекістської кар’єри у Східній Німеччині.
А от третя посада – це вже інша, образно кажучи, парафія. Тут неминуче до добору кандидатів підключався ідеологічний відділ ЦК КПРС, без його вагомого слова ніхто не міг стати ані архієпископом, ані митрополитом. А головним куратором ідеології в партійних структурах того часу був молодий та енергійний секретар ЦК КПРС (ще не генеральний) Михайло Горбачов...
До цього варто додати, що в останній рік існування СРСР Кирило (Гундяєв) набув митрополичого сану. Чи й далі цей сан залишався номенклатурою секретаріату ЦК КПРС – важко сказати, але, принаймні, проти волі бодай і не надто сильної влади РПЦ не йшла – тоді вона була надто несамостійною.
Звичайно, сам по собі факт перебування у числі номенклатурників, навіть високого рівня, не є чимось негативним. Адже такою вже була реальна, а не декларована соціальна система Радянського Союзу: обіймати високі посади в науці, мистецтві, спорті чи навіть у церковному житті можна було, тільки прийнявши певні правила гри. Але, у свою чергу, ці правила в абсолютній більшості випадків накладали свій відбиток на все подальше життя людини. Радянський Союз зник, а номенклатура у своїй масі влилася у лави нових привілейованих верств і передала їм свої традиції. Це стосується і РПЦ, яка в сучасній Росії стала однією з найважливіших складових системи влади. А її ієрархи донині є вихідцями з панівного класу радянського суспільства.
Якому Царству служити: Божому чи Кесаревому?
Власне, складно описувана раціональним способом, але вельми відчутна різниця між облаштуванням візитів Вселенського і Московського патріархів до України якраз і є різницею між справжньою церковною ієрархією, відокремленою від держави і від мирських інтересів, та пострадянською церковною номенклатурою, яка продовжує певні традиції, що мають дуже мало спільного із основами християнства. Пишнота не тільки обрядів, а й усього антуражу, яким обставлений візит, а водночас і дистанційованість патріарха Московського від простих вірян – хіба це не віддзеркалення стилю поїздок секретарів ЦК (навіть не обов’язково генеральних) «неозорими просторами батьківщини»? Іван Павло ІІ у похилому віці їздив Хрещатиком у своєму знаменитому «папамобілі» – його непідробно цікавило життя простих киян, саме місто, його аура – і все хотілося побачити зблизька, відчути, мати живий контакт із людьми. Натомість Кирило (Гундяєв) волів дивитися на місто з віконця «лімузину», й ідея спілкування з усіма охочими, скажімо, на стадіоні чи на летовищі ані у нього, ані в його оточенні, очевидно, і не виникала – номенклатура спілкується тільки з обраними, так би мовити, з «партгоспактивом». Хоча, варто зауважити, в цьому сенсі патріарх Кирило більш ліберальний, ніж його попередник – так, як був більш ліберальним у спілкуванні Горбачов у порівнянні з Брежнєвим. Але все в межах правил гри високопоставленої номенклатури...
Можна припустити, що відбудеться й певна лібералізація всього церковного життя – так би мовити, «російське православ’я з новим обличчям», за аналогією з «соціалізмом із людським обличчям». Правда, спроба олюднення того політичного режиму призвела до його розвалу, тому, очевидно, в РПЦ врахують негативний досвід доби перебудови, коли номенклатура хоч і вижила, але змушена була поступитися монополією на владу і власність.
І в сенсі ідеології (мова не про суто церковні справи, а про оцінку патріархом Московським історичних та політичних реалій) навряд чи лібералізація буде надто помітною. Так, Кирило (Гундяєв) дозволив собі значно радикальнішу, ніж прем’єр Путін, критику сталінізму. Але психологічно така «сміливість» цілком зрозуміла: він був номенклатурником куди більш високого рангу, і це може стати основою певної автономії ідеології РПЦ, точніше, її очільників, від ідеологічних догм нинішньої російської влади. Проте в основному ці ідеологічні настанови збігаються: велич Росії, братерство слов’янських (вони ж православні) народів, неприпустимість переписування історії (а хто її написав по-справжньому?), протистояння «бездуховному Заходу» тощо. Тож «автономія» умовна, хіба що звичні речі мовляться більш витончено – але все одно з номенклатурним апломбом і без належної знов-таки, раціонально важко описуваної, але добре відчутної високодуховної складової. І при цьому надто схоже майже все, що говорив патріарх Кирило з телеекрану, на радянську пропаганду початку 1980-х років, хіба що терміни дещо інші...
Тож візит предстоятеля РПЦ уже наочно продемонстрував, що йдеться про вправного й освіченого, але, як казали колись, «класово обмеженого» представника номенклатури вищого ешелону. Когось це потішить, когось насмішить, а хтось залишиться байдужим, занурений у вир повсякденності. Власне, так і має бути у плюралістичному суспільстві. Але так чи інакше зрозуміло: церковна номенклатура радянських призовів і вишколів вже скоро поступиться місцем новим генераціям ієрархів. Номенклатурна методика діяльності в усіх її проявах об’єктивно застаріла, хоча часом може і приносити тимчасові успіхи. І назрілі зміни в Російській православній церкві можливі стануть тоді, коли її очолить предстоятель із числа саме цих нових людей. Якщо, звісно, він не буде вихований як вірний продовжувач справи непорушної єдності Царства Божого і Царства Кесаря...
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.