Чи варто відчиняти «скриню Пандори»?

Упродовж останнього місяця в українських мас-медіа – як друкованих, так і електронних – з’явилося чимало текстів, автори яких застерігають істориків, публіцистів та політиків від спроб не тільки «перегляду минулого», а й навіть від намагання «акцентувати увагу на певних подіях».

Мовляв, не варто будити лиха, не можна відчиняти «скриню Пандори», себто говорити на повен голос про злочинний характер німецько-радянських угод 1939 року, бо ж це означатиме визнання нелегітимності державних кордонів України. Бо ж якщо визнати факт «агресії проти Польщі зі Сходу» в 1939 році, то цілком логічно постає питання: а чи не повинні бути «окуповані» землі Польщі (себто п’ять нинішніх західноукраїнських областей, включно зі Львовом і Луцьком) повернуті «законному господареві» з тим, щоб були відроджені кордони 1939 року? Хай уже західні політики й науковці щось там розповідають страшне про змову Сталіна й Гітлера, у жодному разі не слід підпрягатися до них, розбурхувати пристрасті, висловлювати необачно різкі твердження засудження тоталітарних агресорів – це суперечить українським національним інтересам.

Ба більше, деякі публіцисти вже б’ють на сполох: уся веремія з визнанням тотожності сталінізму й гітлеризму, з публічним засудженням Пакту Молотова-Ріббентропа, виявляється, розпочата західними сусідами України для того, щоб відхопити від неї ласі шматки: Галичину, Волинь, Закарпаття, Буковину, Дунайське гирло. І ті, хто підспівує цим потенційним агресорам, – то зрадник Вітчизни, «п’ята колона». Слід негайно припинити (з застосуванням сили закону) критику дій керівництва СРСР на зовнішній арені в 1939-45 роках, інакше Україну розтягнуть на дрібненькі шматки.

І що цікаво: все це не лише пишеться і наговорюється, не лише публікується тим чи іншим способом, а й обговорюється політично активною частиною суспільства, і чимало дискутантів схиляються до того, що справді, не варто чіпати «скриню Пандори». Якось проживемо і без того, проблем вистачає, тим більше, що держава українська сьогодні справді ослаблена, а Варшава чи Бухарест можуть цим скористатися.

Тоталітарні союзники: запереченню не підлягає

Якраз 70 років тому, 28 вересня 1939 року у Москві був підписаний документ, що офіційно називався так: «Німецько-радянська угода про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною». На той момент Німеччина офіційно перебувала у стані війни з Польщею, Францією, Великою Британією та її домініонами. СРСР офіційно війну нікому не оголошував. Проте Червона армія та війська НКВД (загальна чисельність до мільйона багнетів) контролювали на той момент приблизно половину території, яка офіційно вважалася територією Польської держави; понад 300 тисяч польських солдатів та поліцейських (на той момент, далі їхня кількість значно зросла) утримувалися як військовополонені і саме так звалися у всіх офіційних радянських документах; глава уряду Молотов, нарком внутрішніх справ Берія та нарком оборони Ворошилов те, що робила Червона армія на територіях Західної України та Білорусі, інакше як «бойовими діями» чи «воєнними діями» не називали. І не просто діями, а «спільними воєнними діями» задля реалізації «спільних інтересів».

То чи можна вважати СРСР нейтральною й невоюючою державою? А якщо ні, то чи можна, вслід за сталінсько-брежнєвськими пропагандистами, далі брехати про роль Радянською Союзу у розпалюванні Другої світової війни?

Але це ще не все. У жовтні 1939 року СРСР погодився на використання Кріґсмаріне порту Териберка (на схід від Мурманська) як ремонтної бази і пункту постачання військових кораблів і підводних човнів, які вели бойові операції у Північній Атлантиці. А велика група моряків із потопленого біля берегів Південної Америки німецького рейдера «Граф Шпее» була переправлена з Тихоокеанського узбережжя до Німеччини через весь СРСР. Якби останній був справді нейтральною державою, то він би мав цих моряків інтернувати до кінця війни. Так само, як і німецьких льотчиків, котрі нерідко сідали на радянські аеродроми з тих чи інших причин. До речі: вже після 1941 року, коли союзні відносини між Союзом РСР та Британією і США були офіційно закріплені, американські та британські льотчики, які часом на своїх підбитих літаках дотягували до радянської території і вистрибували там із парашутами чи садили літаки у полі «на пузо», бува, просто безслідно зникали у нетрях ҐУЛАҐу; а от з льотчиками Люфтваффе фактів такого поводження не зафіксовано...

То хіба не союзницькі це відносини?

І це ще не все. Красномовний факт з іншої сфери, політично-символічної: 2 вересня 1939 року до Берліна прибула радянська військова місія у складі п’яти офіцерів на чолі з військовим аташе СРСР у Берліні Пуркаєвим, а також новий радянський повпред (тобто посол) Шкварцев.

В аеропорту їх зустрічали не лише відповідальні працівники МЗС Німеччини й офіцери на чолі з військовим комендантом Берліна генералом Зейфертом; була вишикувана рота почесного караулу, відбулися всі належні урочистості. Ну, а потім були спільні радянсько-німецькі «паради переможців» у ряді міст території «колишньої Польської держави», як вона звалася тоді у Москві й Берліні.

Та головне, все ж, не в усіх цих деталях – хоча і з них складається вельми однозначна мозаїка. Головне в тому, що майже через місяць після початку світової війни СРСР підписав договір про дружбу з головним агресором. І став, таким чином, де-юре союзником цього агресора.

Відтак не дивно, що навесні 1940 року радянські штаби розробляли авіаційні удари по британських базах у Суеці, Хайфі, Олександрії та на Кіпрі, а влітку був видрукуваний російсько-англійський військовий розмовник, лексика якого могла стати в пригоді лише у разі висадки Червоної армії на Британські острови. А літаки Люфтваффе скидали на Лондон важкі бомби радянського виробництва – у нацистів не було тоді бомб такого калібру, як у більшовиків. І тільки наприкінці 1940 року двом диктаторам не вдалося домовитися про умови офіційного приєднання СРСР до вісі Берлін-Рим-Токіо...

А тепер закономірні запитання: якою мірою сьогоднішня Україна повинна нести відповідальність за всі ці речі, за дії і наміри керівництва СРСР? І як можна робити вигляд, наче нічого цього не було? Хоча б тому, що без масштабних поставок з СРСР всього необхідного для війни нацистська Німеччина змушена була б запросити миру вже навесні 1940 року?

Час розставляти крапки над «і» в історії ХХ століття

Насправді немає ніякої необхідності дискутувати про те, відчиняти чи ні «скриню Пандори». Ця скриня вже відчинена щонайменше два десятиліття, коли радянські архіви стали бодай частково доступними, а домінування лівих неомарксистів у західній історіографії ХХ століття закінчилося.

Та лавина інформації, яка досі була неприступна широким колам масових читачів – ба, навіть широким колам інтелектуалів! – стала ґрунтом для переосмислення і адекватнішого трактування багатьох поворотних подій новітньої історії. Якщо до цього твердження про агресивні плани СРСР у 1939-41 роках були радше гіпотезами, то наразі вони перетворилися на доведені істини, як би не намагалися заперечити це російські «історіографи в цивільному». Якщо до цього заяви про аж ніяк не меншу кровожерливість сталінського режиму в порівнянні з гітлерівським з обуренням зустрічала більшість інтелектуалів Заходу, то тепер голосів такого штибу вже значно менше. Нарешті-бо стала фактом масової свідомості страхітлива цифра: комуністичні режими впродовж ХХ століття знищили близько 100 мільйонів людей...

Отже, варто повторити ще раз: «скриня Пандори» розчахнута. Та зовсім не та це скриня насправді, радше це, якщо від грецької перейти до слов’янської міфології, щось на кшталт скрині з Кощієвою смертю; цю скриню конче треба знайти і відкрити, а потім, не гаючись, завдати влучних і невідпорних ударів по тому, що звідти вилізе, виповзе і вилетить. Власне, у тій скрині, яку пропонують не чіпати, – одна з останніх опор російського великодержавного шовінізму («ми завжди були проти Гітлера, ми врятували весь світ!») і непохитного більшовизму («Сталін був головним антифашистом – хай живуть Сталін і його справа!»). І зовсім там немає реальних загроз для України, для її цілісності та єдності, і ніхто з європейських держав не плекає планів загарбання українських територій (звичайно, всюди є маргінали, ласі на чужі землі – але ж це маргінали, яких тримають за руки, крім усього іншого, політичні правила гри членів НАТО та Євросоюзу).

Не випадково ж, скажімо, одним із ініціаторів резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи, що засудила гітлеризм і сталінізм як головних винуватців Другої світової війни, виступила Литва. А ця держава, між іншим, одержала в результаті реалізації Пакту Молотова-Ріббентропа ледь не чверть своєї нинішньої території зі столицею Вільнюсом (так само, як і Західна Україна, ці землі 1920 року були анексовані тодішньою Польщею). Чому ж у Литві ніхто не боїться, що ці території знову забере Польща? Може, тому що там живуть притомні люди, котрі розуміють різницю між авторитарними режимами 1920-30 років і нинішніми демократіями, між кволою Лігою Націй і значно ефективнішою ООН, між самозакоханою Антантою і часом аж надто розсудливим і прагматичним Північноатлантичним Альянсом?

А от в Україні, схоже, навіть серед частини інтелектуалів такого розуміння немає. Що ж тоді говорити про політично заангажовані низи, серед яких поширена думка, наче НАТО – це одне, а згаданий Альянс – щось інше...

Отже, у чинній ситуації наявні три варіанти поведінки на рівні держави, суспільства в цілому й інтелігенції як його частини. Перший варіант: говорити, що все у минулому було майже правильно, що окремі помилки не руйнують загалом правильної тодішньої політичної лінії, і, зрештою, Сталін таки був ефективним менеджером, якщо об’єднав майже всі українські землі.

Другий варіант: сховати голови в пісок і мовчати, поки інші народи й інтелектуальні спільноти розбираються (слабко враховуючи, звісна річ, українські інтереси) в карколомних і трагічних історичних сюжетах.

Третій варіант – це чесно осмислити радянське минуле, адекватно його оцінити, визнати свою частку провини (якщо вона є) за злочини сталінського режиму і будувати далі Україну. Враховуючи при цьому, що її легітимність іде далеко не тільки від УРСР, а й  передусім  від УНР, ЗУНР, Української держави Скоропадського, Карпатської України.

І хіба тоді стоятиме питання про нинішні українські кордони і про «скрині Пандори»?

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.