Тим цікавішою на цьому тлі стала поява нової книги Левка Лук’яненка «З часів неволі. Спогади та роздуми», що вийшла у видавничому домі «Світлиця» за спонсорської підтримки депутата Голосіївської райради Києва Сергія Овчарука. Це третя книга відомого політика, громадського діяча, колишнього політв’язня-смертника, чий невільницький шлях простелився на довгих 27 років.
Левко Григорович докладно розповідає про власні табірно-тюремні одіссеї, змальовує постаті побратимів, розмірковує над долею України. Зрозуміло, що така книга вкрай потрібна сучасному читачеві, надто ж молоді.
Певен, що слово Лук’яненка знайшло б відгомін і в Україні, і в будь-якій точці світу, де живуть українці. Одначе наклад у тисячу примірників трохи охолоджує якісь аж надто оптимістичні сподівання.
Хоча, повторюсь, книга відомого борця українського руху опору заслуговує на масового читача і ретельне прочитання. Для усвідомлення багатьох істин.
Ну, хоча б тієї, що українська Незалежність перекипала, вихаркувалася кров’ю й кувалася в незнищенний булат не в спілці письменників, не в богемних кав’ярнях і навіть не в постійному представництві України при ООН, а саме на етапах і пересилках, в концтаборах і тюрмах. І її провісниками були не малозрозумілі люди, що, самозвано уособивши український рух, вилізли на вишивані біг-борди, «20 років тримаючи слово», – а зовсім інші, направду «перші хоробрі».
Книга Левка Лук’яненка, як і інші подібні твори, роблять легшим для розуміння той простий факт, що Незалежність України постала не з волі депутатів Верховного Совєту УССР чи від щедрот Леоніда Макаровича, наляканого пристрасним шепотом одного з поетів-депутатів, майбутнього Героя України, котрий буцімто нашіптував, що задушить Кравчука, якщо той не поставить на голосування сесії питання про референдум щодо незалежності України.
Добре, звичайно, що Леонід Макарович залишився неушкодженим, але Україна, віриться, стала б вільною завдяки значно глибшим і могутнішим чинникам – як-то воля мас, що давно вже визріли для такого рішення, опромінені жертовною енергією кількох поколінь борців, останнім з яких якраз і були політв’язні 1960–80-х.
Як зрозумілим стане й той факт, що покоління політв’язнів, зробивши все, що змогло, і навіть трохи більше, все ж не здійснило головного – не спромоглося підготувати, виплекати гідних спадкоємців (вже не кажу – лідера). А ті «в’юноші», що миготять на екранах і в сесійній залі Верховної Ради, політичні блазні в дорогих костюмах і вишиванках, викликають хіба гірку посмішку…
Наостанок додам, що зараз Левко Лук’яненко працює над четвертою, заключною книгою спогадів.
(Київ – Прага)