Віктор Янукович пообіцяв першим своїм Указом, у разі обрання його Президентом, надати статус державності російській мові. Натомість кандидат у Президенти Арсеній Яценюк обережно (чи дипломатично, що одне й те ж) заявив про те, що статус державності української мови – річ доконана, це стверджено Конституцією, проте «саме для того, щоб українська залишалася державною, нікому не можна давати приводу дискримінувати російськомовне населення».
Не слід сподіватися, що «мовне» питання в Україні буде найближчим часом розв’язане. Мусувати «дискримінацію» інших мов, якими в Україні не тільки спілкуються між собою окремі – більші й менші – групи населення, будуть чи не всі претенденти на здобуття вершин політичного Олімпу. Дивує інше: чому наприкінці другого десятка літ незалежності України подібні питання і проблеми виникають? І чому не виникає питання дискримінації української мови, котра, маючи статус державної, витісняється майже з усіх сфер вжитку?
Факти і підсумки
«Закон про мови» впроваджений в дію в Україні ще у 1989 році, 28 жовтня, повна його тодішня назва – «Про мови в Українській РСР». На підставі цього Закону з 1 січня 1990 року українська мова була офіційно визнана державною мовою України.
Статус державності української мови стверджений статтею 10 Конституції України, ухваленої Верховною Радою 28 червня 1996 року: «Державною мовою в Україні є українська мова». – Чи це насправді так?
«Держава забезпечує всебічний розвиток мови і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України», – гарантує Конституція. Але це гарантія без гарантій.
В Україні закони часто не діють, це вже загальновідомий постулат. Не діє й Основний Закон, як ще називають Конституцію. Якби діяв – про статус державності української мови не було б і мови, перепрошую за каламбур.
Ілюзорний, а не фактичний цей статус підтверджують факти. Минулого року україномовні видання складали в країні 56,5 відсотка – 31 мільйон 630 тисяч примірників. Із них за бюджетні кошти було видано 17 мільйонів 130 тисяч, здебільшого це навчальні й відомчі видання. За рік ці цифри зменшилися відповідно на 20-30 відсотків. Тенденція до зменшення україномовного видавничого продукту залишається сталою.
У 1628 школах в Україні навчання ведеться і українською, і російською мовами, у 1199 – тільки російською; статистичні дані не відбивають справжнього стану речей у багатьох інших навчальних закладах, які «на папері» мають статус українських, але навчання в них ведеться винятково іноземною – російською мовою. Це здебільшого заклади на Сході й Південному Сході країни.
Частка російськомовних програм у прайм-таймі національного українського ефіру складає до 62 відсотки, україномовних – 38 відсотків. Ця цифра не відбиває тих програмних «покручів», які демонструють відвертий білінгвізм – один ведучий говорить українською, інший – російською мовами. Чи не всі «рейтингові шоу» на українському телебаченні ведуть іноземці, іноземною мовою, та й учасники цих «шоу» рідко висловлюють думки державною мовою.
Наклади україномовних газет в Україні за останні 10 років скорочуються, – якщо в 1995 році їхня частка відповідала 47 відсоткам, то сьогодні це вже 30 відсотків, російськомовні при цьому зростають – до 70 відсотків на теперішній час. Періодичні журнали виходять у пропорції 19 відсотків україномовних та понад 70 відсотків російськомовних.
Винісши за дужки питання про «дискримінацію російськомовного населення» в Україні, яке не перестають піднімати українські політики різних рівнів, слід на підставі наведених і безлічі ненаведених фактів констатувати: загалом у всіх сферах громадського, наукового, політичного життя в Україні домінує іноземна, конкретно – російська мова. У Верховній Раді, на телебаченні, у друкованих ЗМІ, в інтернеті, у сфері послуг та торгівлі, шоу-бізнесі й просто бізнесі. Такий підсумок статусу державності української мови за останні 20 років.
Тривання «згубних браконьєрських літ»
«Хто винен?» І «Що робити?», як запитував в однойменному творі відомий російський філософ і письменник Микола Чернишевський (отримавши за це своє запитання 7 років каторги і ставши «ворогом номер один» тодішній Російській імперії).
Хто винен у тому, що статус державності української мови – в основному «паперовий» (термін цей вперше вжив професор Тарас Кияк)? Що державні чиновники часто-густо злегковажують цим статусом, сама держава залишається абстрактною гарантією вживання державної мови в усіх сферах, а народні обранці не втомлюються впроваджувати в обіг рідну для них мову – головним чином неукраїнську? Що робити з тими високими відсотками населення, які під час чергових опитувань заявляють, що не бажають спілкуватися українською мовою, не знають її і не хочуть знати?
Де шукати ознаки престижу державної мови в державі? Яка роль у піднесенні цього престижу громадських діячів, представників науки і культури, письменників, самих «маленьких» українців? Яким чином позбутися того «браконьєрства», про яке заявляв ще в минулому столітті Олесь Гончар: «статус потрібен нашій мові, щоб після згубних браконьєрських літ повернути їй природну роль, і силу, і престиж»?
«Мова вмирає, коли наступне покоління втрачає розуміння значення слів», – вважає видатний сучасний поет Василь Голобородько. Ознаки такого «втрачання розуміння» явні. Досить увімкнути радіо, телевізор, відкрити навмання будь-які сторінки інтернету. Замість «безголовий» почуєте «в нього немає мозку». Щойно в «інструкціях» із виживання в умовах грипозної епідемії з’явилися словесні «перли» на кшталт «недолік повітря», «різке наголошення дихання» тощо. Або ось заголовок одного з актуальних матеріалів: «Огляд ринків: молоко і м’ясо селян отримали ще 5 років». Напруживши уяву, можна зрозуміти, що в останньому випадку йдеться про молоко не так селян, як корів і м’ясо – теж не селян, а тварин, проте цей заголовок – яскравий приклад вживання української мови в нинішніх ЗМІ. Один із ведучих на одному з рейтингових українських каналів телебачення часто каже, що ось те чи те можна вважати «собачою нісенітницею». Тільки за п’ятим разом вдалося збагнути, що це журналіст так перекладає сам для себе російську ідіому «чушь собачья». Напевно, на цьому каналі посада літературного редактора давно ліквідована?
Подібних прикладів безліч. Напевно, мовознавці в майбутньому зможуть класифікувати їх і захистити нові дисертації на мовознавчі теми. Тимчасом словесні покручі впроваджуються в щоденному мовленні. Це не діалектні слова, навіть і не суржик, це щось набагато страшніше. Це вислід тривання «браконьєрських літ», коли українську мову колишні авторитарні режими забороняли, заганяли в гетто – як таємним циркуляром міністра внутрішніх справ Росії Валуєва в 1863 році, «емським указом», підписаним Олександром ІІ в Емсі у 1876 році, століттями примусової русифікації. А сьогодні це й ознаки «повзучої» дискримінації, що теж триває від часу «браконьєрських літ», коли українська мова зникала з державних установ і вивісок, наукових збірників і щоденних газет, скасовувалися іспити з цієї мови при вступі до вишів, батьки мали право «вибирати» мову для навчання своїх дітей у школі, з’являвся теж такий «вибір» студентами – і сивоголовий професор знічено запитував, якою мовою йому читати лекцію, наперед знаючи відповідь…
Ілюзорність мови – ілюзорність держави
Експерти, вчені, фахівці-мовознавці, філософи й політики світу давно зійшлися на думці, що розвиток державної мови – невіддільний від розвитку самої держави. Жодна добротна демократична держава не кидає напризволяще проблему розвитку її державної мови (чи кількох державних мов). Щодо України, то тут за згадані 20 років, відколи діє (не діє) Закон про мови, практичних кроків щодо утвердження державності української мови майже не спостерігається.
Ілюзорний статус державності української мови засвідчує ілюзорність державності самої України. Проблема «розколу України» за мовними ознаками роками експлуатується політиками. І немає значення, чи ця «технологія» розробляється в Кремлі, чи ще десь, має значення те, що впроваджується вона в Україні і ніхто не ставить перепон такому впровадженню – на рівні, принаймні, державному.
Фахівці не радять вдаватися до «примусової» українізації. Це шлях неефективний і навіть, на їхню думку, небезпечний, зважаючи на настрої «східного й південно-східного електорату». Проте чи слід називати «примусовою українізацією» дотримання закону? Якби Закону про державність української мови дотримувались усі і кожен, на всіх без винятку рівнях, в усіх без винятку сферах, то не виникало б спекуляцій навколо «примусової українізації». Відомо, що в парламенті жодної з існуючих країн політики не вживають іншої мови, окрім державної. А в Україні – вживають. …Жодна заява мешканця Франції (Іспанії, Німеччини, США тощо), написана іноземною – російською, українською чи будь-якою іншою – недержавною для цієї країни – мовою, розглядатися жодним чиновником не буде. Чому ж українські чиновники розглядають 100 відсотків написаних мешканцями Донеччини заяв іноземною мовою? Демонструють своє знання цієї мови? А якби їм писали не російською, а японськими чи китайськими ієрогліфами?
Допоки статус державності української мови залишається ілюзією, такою ж ілюзією залишається і статус державності самої України. Цей зловісний висновок тривожний, та це не подзвін по Україні чи українській мові, це подзвін на сполох…
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.