Як тільки починаються виборчі перегони в Україні, юрби політичних малоросів вирушають до Москви. А хто через якусь обставину не зміг, той надсилає туди ідеологічні сигнали у своїх публічних виступах, заявах, інтерв'ю тощо. «Меседжі» вже давно відпрацьовані, адже вже всі претенденти на булаву вождя промосковського «бантустана» добре знають, що буде приємним Кремлю.
По-перше, це зречення назавжди європейського шляху України, відмова від просування до складу НАТО. Щоправда, на відміну від нахабних москвофілів на кшталт Януковича, Симоненка, Вітренко, Богословської, Литвина є ще група сором'язливих москвофілів-антинатовців, як-от Яценюк, Гриценко, Тігіпко, які заявляють, що це не вони проти вступу України до Північноатлантичного альянсу, а НАТО проти вступу до своїх лав України, тому, мовляв, у найближчі роки ця тема є для України неактуальною. Юлія Тимошенко намагається за будь-яку ціну взагалі уникнути питання про євроатлантичну інтеграцію, тому заявляє, що Україна вступить до Європейського Союзу… Віктор Янукович запросив на з'їзд Партії регіонів, де його висунули кандидатом на Президента України, делегацію партії «Єдина Росія», яку очолює прем'єр Російської Федерації Володимир Путін. Щось ми не чули, щоб на аналогічні з'їзди політичних партій країн Європи запрошували делегації Демократичної чи Республіканської партій США…
Друга дуже приємна для кремлівського вуха обіцянка політичних малоросів стосується довічного базування Чорноморського флоту на теренах України. Якщо Янукович і Тігіпко обіцяють за це стягнути з Росії грубі гроші, Литвин нічого не обіцяє, карикатурно заявляючи, що російський флот захищатиме південні кордони України (забравши для кращого виконання цих функцій Крим і Севастополь?), то Яценюк закликає замість НАТО творити українську боєздатну армію (не пояснюючи, як він це розуміє), а замість розмов про виведення в 2017 році російського Чорноморського флоту, творити власний могутній флот (також не конкретизуючи цього яскравого образу). Тимошенко з цього питання теж намагається відмовчатися. Вона відмовчується і з третього важливого з огляду на кремлівський кастинг українських (?) політиків питання: статусу російської мови в Україні.
Зате Симоненко, Янукович, Литвин, Богословська, Вітренко наввипередки підносять російськомовний електоральний прапор. Яценюк, Тігіпко, Гриценко намагаються не обіцяти виборцям другої державної мови, водночас прагнучи не дратувати Москву надто однозначними формулюваннями щодо мовної політики.
Історія хвороби
Малоросійство, на думку одного з найавторитетніших дослідників цієї національної хвороби української еліти Євгена Маланюка, це рефлекс капітуляції та зради, що базуються на свідомому і безсвідомому визнанні себе другим людським ґатунком у порівнянні з російською елітою, на добровільній відмові обстоювати й обороняти українські національні інтереси, на прагненні обмежити своє національне «я» вузьким колом суто етнографічно-побутових захоплень, адже навіть під гнітом імперій це здебільшого не переслідувалося і жодної звитяги не вимагало.
Багатьох роль дурників-козачків при «високій особі старшого брата», таких собі «вічних сержантів» цілком влаштовувала і нині також влаштовує. Історично політичні малороси завжди вважали за краще використовувати іноземні чинники, замість спиратися на можливості власного народу. Це було визначене тим, що українська шляхта і козацька старшина мала складні стосунки зі власним народом, не дуже йому довіряючи. А народ зі свого боку також не довіряв своїй еліті. Міжкласова і міжстанова взаємодія була і є в Україні великою проблемою. Здавалося б, невже народному депутатові від БЮТ, селянському сину, нащадку колгоспного механізатора Лозінському було так важко зрозуміти своїх краян-селян? Але буквально за кілька років між селянами і новітнім представником еліти, який був часткою цього соціального середовища, виникла прірва… Саме тому питання збереження власних станових привілеїв часто-густо ставало для української верхівки важливішою від розуміння і забезпечення національних інтересів справою.
Крім того, недовіра народу до верхівки поясняються також вельми сумнівним (із точки зору народної моралі) походженням її статків. Адже українці цілком спокійно і навіть з повагою ставляться до багатства, коли воно належить найрозумнішим, найпрацьовитішим, найенергійнішим людям. Але ніяк не можуть змиритися з життєвим тріумфом мафіозі й пройдисвітів. Оскільки поміж нинішніх українських скоробагатьків Фордів і Нобелів явно не спостерігається, то проблема моральної легітимації майнового розшарування українського суспільства залишається доволі гострою. А якщо згадати, що чималий прошарок української еліти нині становлять люди з тюремно-кримінальним минулим, то годі розраховувати на розуміння і підтримку з боку широкого загалу. Всі ці обставини допомагають зрозуміти, чому гасло опертя на власні сили, на власний народ не викликають ентузіазму в середовищі вищих верств України.
Ось чому в добу Руїни козацькі полковники і гетьман наввипередки бігали до Москви, Варшави, Стамбула, Відня, шукаючи там сили. Це було для них набагато легшою справою, ніж порозумітися зі власним народом. Нинішні можновладці також відчувають брак народної підтримки і власну нездатність запропонувати виборцям щось справді привабливе, перспективне і здійсненне. Тому дефіцит співчуття і солідарності з боку українського електорату вони намагаються надолужити за рахунок московського фінансового, політичного і медійного ресурсу.
Коли відбудеться зміна поколінь?
Коли свого часу президентові Литви Альгірдасу Бразаускасу, колишньому першому секретареві ЦК компартії Литви, запропонували вдруге балотуватися на посаду глави держави з майже стовідсотковими шансами на електоральну перемогу, він відмовився, заявивши: «Треба, щоб до влади при йшла людина без компартійного совєтського минулого. Так буде краще для Литви». Тоді президентом обрали представника литовської діаспори пана Адамкуса. Майже всі нинішні лідери України – то люди з комуністичним, комсомольським, совєтським минулим. Часто-густо вони нездатні зректися його, навіть шалено збагатившись, ставши «буржуями», «акулами великого капіталу» (за совєтського термінологією). Наприклад, кандидат на посаду Президента України Сергій Тігіпко в минулому перший секретар Дніпропетровського обкому комсомолу, який вчив українську молодь любити Леніна і пролетаріат. Нині він банкір і мультимільйонер, але й досі полюбляє червоний прапор, сталінських ветеранів, совєтські свята тощо. А судячи з його промов у Москві за часів президентства Леоніда Кучми, коли Сергій Тігіпко був віце-прем'єром уряду, для нього й дотепер Москва є чимось значно більшим, ніж просто столицею сусідньої держави, адже комсомольських функціонерів виховували в розумінні того, що:
Вся совєтская зємля
Начинається с Крємля!
То можна уявити, який режим в Україні створив би професійний комсомолець і капіталіст Сергій Тігіпко, прихильник жорсткої президентської влади. А чого можна чекати від історика КПСС Володимира Литвина, автора кандидатської дисертації «Роль Комуністичної партії у підготовці викладачів суспільних наук»? Колись в емігрантській суперечці з Дмитром Донцовим Іван Багряний доводив, що незалежну Україну збудують не представники провідної верстви, такого собі українського лицарського ордену, а комуністи і комсомольці. Вони й справді збудували нинішню українську державу з усіма її важкими проблемами. То ж залишається надія на те, що сьогодні в активне життя вступають ровесники незалежної України, 18-річні юнаки й дівчата, не обтяжені спадковістю комуно-імперського суспільства. Але зміна політичних поколінь навряд чи відбудеться спонтанно. Адже попереднє, совєтське політичне покоління відчайдушно намагається відтворити себе, накидаючи молоді власні зразки поведінки.
Отже, цей процес буде болісним і неоднозначним, однак неминуче призведе до того, що поняття «малоросійство» набуде виключно архаїчно-історичного значення.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.